«Тероризм» Андрія Любки - «навчальний посібник» із кохання, алкоголізму і життя

Андрій Любка має 20 років і дві поетичні книжки. Збірка «Тероризм» вийшла на початку року і вже отримала кілька рецензій, були її презентації у Києві, Львові, Івано-Франківську, Ужгороді. Про Любку говорять – хай і у «вузьких колах обмежених людей», на його тексти звертають увагу – хай іноді й досить критично.

Так, Богдана Матіяш під час зустрічі із Любкою і Стронговським у могилянській бібліотеці Антоновичів зауважила, що вона не дуже відчуває таку поезію, а один із викладачів академії іронічно закинув, що для Любки цей виступ і є наразі найбільшим досягненням.

Тому для мене проживання цієї книжки було у режимі пошуків: що ж у ній такого, особливого? Не хотілось визнавати, що і я теж підпала під чари (безперечно, дуже милого) юнака. Утім, на вже згаданій презентації він показав себе ще й досить ерудованим, і глибоким – поєднання кохання і тероризму-смерті як найбільш інтимних, а відтак – споріднених речей провів дуже тонко.

То що ж у цьому «навчальному посібнику» (така підназва книжки)? Найбільше, певно, кохання – до дівчат, різних, але до всіх – дуже щирого і пристрасного, ніжного, часом – із награним цинізмом. Для них навіть складено «Державний реєстр» із перерахуванням їхніх особливостей і ґанджів. Але водночас - важливо прокидатись разом: «будити тебе вранці, приносити каву, потім дві години писати вірші, цілуватись», «ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш, ти, типу письменник, архітектор людських душ», взагалі, «найголовніше в цьому житті – прокинутися біля тебе в ліжку і слухати, як ти спиш». Багато зворушливих деталей, світлого або агресивного суму. Важко однозначно сказати, яку реакцію у читача викличуть спогади про «на простирадлі плями твоєї крові», «брудні колготки і використаний презерватив», про те що «заношена модна футболка далі пахне тобою»...

Очевидно, що для автора це не спосіб епатувати, а гранична відвертість. Заради себе самої, заради принципу: «А себя, как я, вывернуть не можете, чтобы были одни сплошные губы!» Він – може. Інше питання, як змусити споглядати свої нутрощі. З одного боку, читач сучасної української літератури вже добре призвичаївся до того, що в книзі на нього чекатимуть найінтимніші подробиці із життя автора, і що, з великою імовірністю, крім них в тексті більш нічого не буде. З іншого – цим уже мало кого вразиш. Тобто проза або поезія денниково типу сьогодні отримала такий сами законний статус, як роман-епопея – у ХІХ столітті. І уже міра відвертості автора просто відносить його твори до певної, досить добре заповненої, ніші. Тому йдеться про те – а що за цим текстом-життям (і чи є щось)? Для чого він?

Можливим критерієм була б формальна вправність, але її наразі важко відшукати в подібних текстах. І в Любки зокрема. Він поєднує не дуже чисту силаботоніку із більш чи менш вдалими верлібрами. В останніх ритми і схеми Андруховича, Жадана, і далі – Гінзберга, Корсо, звучать настільки нав’язливо, що можна говорити про свідоме наслідування. Що можна не ставити на карб, але й до чеснот аж ніяк не віднесеш.

Звичайно, надмір алкогольної тематики можна віднести також до якоїсь школи або традиції. Але мені навіть не хочеться це тлумачити: від кількості випитого у віршах Любки починає нудити й захитувати. У цьому зв’язку найбільше хочеться, щоб «дитя» виросло й перестало хизуватись сміливістю набухатись до непритомного стану, «пити водку, водку, водку, а потім пиво, а потім пиво». Адже всі згадані і незгадані тут риси поетики Андрія Любки чітко визначають його сатус «enfant

І це найсильніше місце Любки – потужна енергія, життєва сила. Вона зумовлює і влучні метафори: «ранок принишк і закоцюрблено тулився до мого погляду, наче вуж», «так бігло життя неначе полівка ховаючись поміж бабів і проблем», «любов це нічна чечня», «вірші – це невдалі спроби самогубства». І проникливі замальовки: «я люблю слухати... як падає листя... як схлипує дитина під час грози», «це циганська віра в твої вологі долоні», «головне – дочекатися осені, жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі яблука, теплі і втомлені».

Але є ще дещо. Усвідомлення свого «життя в мові». «Справжнім сенсом нашого животіння є розмови, довга артикуляція звуків», а «з мовою й справді варто поводитись, наче з останньою шльондрою: кусати, шмагати, любити». Дуже добре, що Любка почуває себе «еквілібристом на натягненій линві мови». Зрештою, і в цій книзі є вірші, які можна ховати у ті закапелки пам’яті, де ви зберігаєте справжню поезію – наприклад, «Циганська віра», «Гейша», «Головне – дожити до вересня...» А оскільки молодий поет не приховує своїх амбіцій – «я люблю славу. Так як інші люблять життя» – то чекатимемо на наступні книжки. Які дадуть чіткішу відповідь на питання «Що ж такого в цьому Андрієві Любці?!»