Трагедія і звитяга оборонців "Срібної Землі"

У березні 1939-го — за півроку до початку Другої світової війни — понад п’ять тисяч мешканців Карпатської України полягли у нерівних боях з відбірними військами фашистського диктатора Угорщини Горті.

У цьому році минає 70 років від початку Другої світової війни, у вир якої з перших днів була втягнута Україна. Її землі перебували на той час у складі різних держав, а багато наших співвітчизників емігрували в країни Європи, Америки та Азії. І яку б політику не проводили уряди цих держав, більшість українців зі зброєю в руках ставали до смертельного двобою з фашистськими поневолювачами.

Ще до 1 вересня 1939 року, яке вважається офіційною датою початку Другої світової війни, українці разом з іншими народами боролися проти фашистських агресорів — під час німецько-італійської інтервенції в Іспанії (1936–1939 рр.), японського нашестя в Китаї (1937–1945 рр.) та Монголії (1939 р.), угорської експансії в Закарпатті (1939 р.). Втягнуті в Другу світову війну країни стали частиною планетарного збройного протиборства. В 1936–1939 роках (до нападу Німеччини на Польщу) воєнні дії відбувалися на територіях Європи, Азії, Африки, охопивши понад 500 млн людей — тоді майже четверту частину населення Земної кулі.

Невмирущу славу здобули українські патріоти, які виступили проти фашистських інтервентів на захист рідного Закарпаття в 1939 році. Саме з оборони цього прадавнього українського краю почалася Велика Вітчизняна війна українського народу 1939–1945 років. Обґрунтована автором цієї статті така точка зору знаходить все ширшу підтримку. Про це свідчить і виступ Президента України Віктора Ющенка 9 травня 2008 року, в якому він наголосив на тому, що Другу світову «ми по праву називаємо Великою Вітчизняною війною».

Після Першої світової війни Закарпаття за Сен-Жерменською мирною угодою 1919 року було включене до складу Чехословацької Республіки під назвою «Підкарпатська Русь», причому передбачався його автономний статус. На жаль, конкретні строки надання автономії не були визначені, і празький уряд постійно зволікав з виконанням цього припису. Закарпатці вимагали возз’єднання свого краю з Україною, постійно вели боротьбу за автономію та справедливе визначення кордонів у межах Чехословацької Республіки.

У другій половині 30-х років міжнародна ситуація розвивалася під впливом політики фашистської Німеччини — розширення «життєвого простору» для арійців за рахунок загарбання територій сусідніх країн, і передусім слов’янських. Захопивши Австрію, черговою жертвою нацисти обрали Чехословаччину. Тодішні великі держави, в першу чергу Великобританія та Франція, зайняли позицію потурання фашистській агресії, спрямування її на схід.

В цих складних умовах уряд урізаної Чехословацької Республіки нарешті виконує вимогу Сен-Жерменського мирного договору та конституції 1920 року про надання автономії Закарпаттю. У жовтні 1938 року в Ужгороді створюється Українська народна рада Карпатської Русі, яка проголосила себе єдиним законним представником усіх русинських земель, у тому числі Пряшівщини, населення яких забезпечується самовизначенням та самоуправлінням. Виконавча влада передавалась карпатсько-руському автономному уряду.

З призначенням прем’єр-міністром Карпатської України Августина Волошина діяльність Ради й уряду набуває чіткої української спрямованості. 27 жовтня оприлюднюється звернення до українців усього світу: «Ми віримо, що великий 50-мільйонний український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знову садили нас у тюрми». У відповідь почався масовий перехід галицьких, а нерідко й наддніпрянських українців через кордон для допомоги в розбудові нової держави.

Але появу автономної Карпатської України деякі країни зустріли вороже, зокрема, Угорщина та Польща. Угорщина відверто прагнула анексувати ці землі, а польський уряд був проти створення в Закарпатті української державності в будь-якій формі, оскільки вбачав у цьому загрозу своєму пануванню в Західній Україні, населення якої могло наслідувати приклад закарпатських братів.

Гітлер і Муссоліні підтримали агресивні прагнення своїх угорських союзників. У листопаді 1938 року міністри закордонних справ Ріббентроп і Чіано організували так званий перший Віденський арбітраж про територіальні претензії Угорщини до Чехословаччини, рішенням якого Угорщині було передано 12 відсотків території і 97 населених пунктів Закарпаття, у тому числі Ужгород, Мукачеве, Берегове, родючі низовинні землі. Як наслідок, порушились економічні зв’язки, комунікації, людські взаємини в краї, який до цього був єдиним цілим.

Уряд Волошина змушений був переїхати з Ужгорода до Хуста. Тут працювали школи, відкривались нові освітні заклади. Розвивалася періодична преса: щоденник «Нова свобода», національно свідома молодь видавала газету «Наступ», селяни мали свій друкований орган — «Карпатська Україна». До Хуста перебрався державний театр «Нова сцена», який наприкінці листопада 1938 року показав виставу «Запорожець за Дунаєм». Каленик і Петро Лисюки з української діаспори, створивши першу в Закарпатті кіностудію, розпочали зйомки фільму, який пізніше назвали «Трагедією Карпатської України».

Тим часом міжнародне становище Карпатської України з кожним днем ускладнювалось. Угорщина, територіальні претензії якої були задоволені не повністю, безперервно здійснювала антиукраїнські дипломатичні демарші, засилала в Карпатську Україну провокаційні терористичні групи. Цьому сприяла санаційна Польща, уряд якої неодноразово порушував перед Берліном питання про передачу, крім анексованої поляками Тєшинської області Чехословацької Республіки, ще й північні райони Закарпаття.

Гітлер намагався використати ситуацію в своїх цілях. Схиляючись до думки віддати все Закарпаття Угорщині, він робив це поступово, щоб ще більше прив’язати її до німецьких інтересів. І домігся свого. Фашистський диктатор Угорщини Горті, запопадливо виконуючи всі бажання Берліна, 24 лютого 1939 року оголосив про приєднання до так званого антикомінтернівського пакту — військово-політичного союзу Німеччини, Італії та Японії, який пізніше відверто назвали Берлінським.

В цих умовах Москва кваліфікувала наслідки Віденського арбітражу як порушення міжнародних норм, а поширювані пресою і дипломатією західних країн чутки про можливе використання закарпатської державності для анексіоністських цілей щодо інших українських земель розглядала як пропагандистські вигадки. В січні 1939 року СРСР розірвав дипломатичні відносини з Угорщиною як з країною, яка не має самостійної зовнішньої політики та зазіхає на українські землі.

10 березня того ж року на повідомлення західної преси і дипломатів про те, що нібито існують плани приєднання до Карпатської України Радянської України, відреагував Сталін. Він назвав такі вигадки «підозрілим шумом», мета якого спровокувати конфлікт СРСР з Німеччиною без достатніх на те підстав.

Уряд Карпатської України розумів необхідність захисту своєї землі, але його дії не завжди були послідовними і ефективними. Установчими зборами в Хусті 9 листопада 1938 року Українська Народна Оборона була реорганізована в Організацію Національної Оборони «Карпатська Січ». Її керівником (головним комендантом) став член ОУН Дмитро Климпуш, його заступником — Іван Роман. Оголошувалося, що січовиком могла стати «кожна фізична особа української нації, яка довершила 18 літ життя та є горожанином Підкарпатської Русі». 4 грудня 1938 і 19 лютого 1939 року відбулись 1-й та 2-й з’їзди Карпатської Січі, які розглянули питання її організації та ідеологічно-військової підготовки. Військову силу і дисципліну січовиків продемонстрували огляди і паради в Хусті.

Місцеві відділи (чоти) січовиків об’єднувалися в окружні коші, які підпорядковувалися Головній команді в Хусті. В особливо важливих пунктах створювалися січові гарнізони. Запроваджувалась уніформа з відзнаками, повсюдно розпочалось збирання добровільних пожертв на оборону держави. За короткий час було організовано 10 окружних команд січовиків та розпочато їх військове навчання. Активно діяв відділ преси, пропаганди та виховання з Летючою естрадою, яка об’їздила всю країну. Дослідники по-різному визначають загальну чисельність січовиків — близько 10 тисяч. Вони були слабо озброєні, не мали необхідного вишколу і бойового досвіду.

Але січовики були патріотами. Розуміючи неможливість побороти багатотисячну угорську армію, котру підтримували Німеччина й Італія, вони все ж відважно ставали до оборони краю. Для закарпатських українців це була справжня вітчизняна війна: вони боронили свою землю від іноземних загарбників. Як говорив начальник штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський (полковник Гузар), «коли вже немає розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

Збройна боротьба січовиків, а також українців, що служили в розміщених тут частинах чеської армії, з агресорами почалася ще восени 1938 року боями проти диверсійних терористичних груп угорських фашистів, так званих «соботчопотошів», і польських бойовиків — «карпатських легіонерів».

Остаточно ліквідувати Чехословацьку суверенну республіку Гітлер наказав 6 березня 1939 року, а 12 березня дав згоду фашистському регенту Угорщини Горті на військове вторгнення в Карпатську Україну й анексію її земель. На телеграми-прохання Волошина в Берлін про захист від агресора німецький консул у Хусті від імені відомства Ріббентропа порадив «не чинити опору угорському вторгненню».

В цих умовах сойм Карпатської України 15 березня 1939 року проголосив незалежність і обрав президентом новоствореної держави Августина Волошина. Він заявив, що Карпатська Україна хоче жити в мирі зі своїми сусідами, але зі зброєю в руках виступить проти кожного, хто задумав би порушити її свободу і кордони. Державною мовою затверджувалась українська, державним прапором — синьо-жовте знамено, державним гербом — поєднання закарпатського герба (ведмідь у лівому червоному полі й чотири сині та три жовті смуги — в правому) з тризубом Володимира Великого та хрестом на середньому зубці. Державним гімном був визначений національний гімн «Ще не вмерла Україна».

У березні угорські фашисти знову напали на Карпатську Україну. Але цього разу до банд терористів приєднались регулярні війська. Відбулися запеклі бої навколо Мукачевого, біля сіл Дравці, Баранинці, Часлівці, Коритняни, Велика Добронь, Чомони Ужгородського району. Угорські війська вели загальний наступ у чотирьох напрямках: перший — Перечин Великий–Березний Ужок, другий — Свалява–Воловець, третій — Іршава–Кушниця, четвертий — Севлюш—Королеве–Хуст–Солотвине–Ясіня. Опір нападникам чинили січові стрільці, а також частини чеської армії, які намагались прорватися до Словаччини. Всю організацію оборони краю взяв на себе створений наказом військового міністра штаб.

Найзапекліша битва розгорнулась 15 березня на Красному полі — рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. Угорським агресорам тут протистояло 2 тис. січовиків і стільки ж вояків чехословацьких частин. Серед оборонців було багато гімназистів. Угорські нападники мали кращі позиції — наступали з гір, були добре озброєні та вишколені, застосували танки, важку артилерію і літаки. Січовики поступались кількісно, озброєнням, захищались на рівнині, використовуючи залізничне полотно. Цілий день тривав запеклий бій. Українці відчайдушно захищались, даючи можливість провести засідання сойму.

Ворог втратив 160 чоловік убитими і близько 400 пораненими. Але сили були надто нерівними — 230 оборонців загинули, 450 чоловік потрапили в полон, багатьох було поранено, серед них — командир січовиків полковник Гузар та його заступник Косак. Обох схопили фашисти і через кілька днів стратили поблизу Солотвина. Озвірілі варвари на місці розстріляли більшість полонених, у тому числі й учнів гімназії та студентів семінарії. Цілу ніч тривали збройні сутички на вулицях Хуста. Кровопролитні бої точилися 16–18 березня в районах Вишневого, Буштини, Солотвина, Севлюша, Білки, Довгого, Чинадієвого та Сваляви. Під вечір 18 березня агресори окупували основні райони Закарпаття, хоча бої в його гірській частині тривали аж до травня. Карпатська Україна оборонялася довше, ніж Франція чи Польща, не кажучи вже про Чехословаччину, яка взагалі не зробила жодного пострілу на свій захист.

Після виходу угорців до польського кордону їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби готові були допомогти окупантам. Срібна земля, як поетично називають Закарпаття, з благословення Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Горті. Йому допомагали Польща й Румунія. Румунія видавала січовиків, що переходили її кордон, угорцям, які негайно розстрілювали їх, а тіла кидали в Тису.

На Закарпатську Україну спустився морок окупації, репресій, злиднів, нищення українства. Поет Гренджа-Донський так передав становище, в якому опинився його рідний край після загарбання угорськими фашистами:

Моя Карпатська Україно,

Найкраща квітко на землі,
Лежиш тепер уся в руїнах

після погрому мадярні.

О, краю смутку, горювання,

О, земле рідна, дорога,

Завмерла ти від мук, страждання,

Від ланцюгів і батога.

Юнацьку кров з грудей точили

ворожі Гортія штики,

і кості в тобі положили
твої найкращії сини.

За свободу рідного краю тільки під час боїв у березні 1939 року полягло понад 5 тис. українців. Жертовність закарпатців є героїчною сторінкою нашої історії. Тут вперше фашистські претенденти на світове панування зустріли рішучий опір. Це були перші битви українського народу у Великій Вітчизняній війні 1939–1945 років проти фашистських агресорів.

Загарбники встановили у Закарпатті жорстокий окупаційний режим, поділивши його на три експозитури — Ужанську, Березьку і Марамороську. Повсюдно запанувала угорська адміністрація та угорська мова. Незадоволених і борців з режимом відправляли до концтаборів. У мукачівському палаці Ковнера і чинадієвському помісті Шенброна ув’язнених катували в спеціальних камерах допитів. Тюрми були переповнені. Через нестачу місць для ув’язнення і катувань виділялись будинки в Ужгороді, Мукачевому, Хусті, Мараморош-Сегеті; використовувались приміщення шкіл Великого Бичкова, Перечина та інших.

Нестримним потоком у Закарпаття прибували угорські жандарми, створювалась широка мережа контррозвідувальних органів, вербувалась агентура серед різних верств населення. Спеціально створена комісія з перевірки благонадійності закарпатців звільнила з роботи близько двох тисяч службовців. Без її санкції ніхто не міг зайняти навіть найнижчої посади в державних установах.

Різко впав життєвий рівень населення. Зросли ціни, була запроваджена карткова система розподілу продуктів і промислових товарів. Три дні на тиждень заборонялося продавати м’ясо. За невиконання обов’язкових поставок сільгосппродукції селян карали ув’язненням до трьох років. Широко застосовувалася примусова праця.

З перших днів окупації жителі Закарпаття чинили масовий опір окупантам, який став продовженням вітчизняної війни українства. Ненависному режиму Горті не сплачували податків, відмовлялись поставляти угорській армії продовольство, коней, сіно тощо. Молодь саботувала заняття у створеній угорцями молодіжній організації «Левенте», хоча за це карали штрафом і двомісячним ув’язненням. У навчальних закладах Мукачевого, Ужгорода, Хуста створювалися антифашистські підпільні групи та організації.

Активно діяли об’єднання українського національного спрямування. Для керівництва цим рухом у Хусті в 1940 році був створений територіальний комітет, який підтримували українські організації, що діяли в Братиславі, Кракові, Львові. Організатори руху проводили пропаганду, збирали зброю, створювали партизанські загони. У березні 1941 року один із членів руху — Романець установив синьо-жовте знамено на Хустському замку, зірвавши угорський прапор.

Закарпатське населення, чинячи опір угорським окупантам, допомагало радянським військово-розвідувальним групам, які активно діяли тут з осені 1939 року. Так, у листопаді в Буштині, що на Тячівщині, розпочала діяльність розвідгрупа Микульця — Рущака, яка передавала радянській розвідці дані про розташування угорських гарнізонів, їх чисельність, озброєння, командування, про будівництво оборонної лінії Арпада в Карпатах, мережу залізниць і т.ін.

Під час окупації Закарпаття місцеві жителі, особливо молодь, переходили на територію СРСР. Це була своєрідна форма опору гортиським властям. Був навіть наказ стріляти у порушників кордону після першого попередження. Населенню прикордонної смуги заборонялося світити в будинках, розкладати вогнища. І все ж, незважаючи на репресії, 5,3 тис. закарпатців за період з 1939 по 1941 рік (до нападу Німеччини на СРСР) перейшли кордон.

На жаль, усіх втікачів сталінсько-беріївське керівництво піддало репресіям. За вироками особливих нарад і «трійок» органи НКВС перебіжчиків відправляли до виправно-трудових таборів, які стали останнім притулком для нещасних. Влітку 1942 року розпочалось формування першого чехословацького батальйону в місті Бузулук. Восени того ж року всі закарпатці, які мали чехословацьке громадянство, були амністовані. З різних радянських концтаборів туди прибуло 886 закарпатських українців, багато з яких взяли участь у боях проти гітлерівців та їхніх союзників на фронтах Другої світової війни.
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор