ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

У Генштабі сидять зрадники і здають своїх...

    28 березня 2024 четвер
    67 переглядів
    Ми лише скажемо свої координати, як через 5-7 хв. по нас починають стріляти

    У цьому переконаний 24-річний В’ячеслав Герман.
    Разом із дружиною виховує півторарічного сина та час від часу їздить у зону АТО…Зараз можна констатувати,що в такі молоді роки він пройшов усі жахи війни. Чоловік один із тих, кого з перших днів мобілізували . За час АТО боєць із позивним «Ігла» пройшов найгарячіші точки війни та 47 днів тримав оборону Донецького аеропорту. З героєм ми зустрілися в Шаяні, на базі відпочинку «Ерней лаз», де В’ячеслав із другом-волонтером кілька днів відпочивав.


    На війну — у шоломах із 41 року…


    Ще вчора він був простим хлопцем із Києва. А сьогодні він «кіборг», якими захоплюється увесь світ. Чи варто тут ще щось сказати. Він тримав оборону, за якою стежили мільйони, смуга землі, в яку вгризлися сотні бійців, атаки ворога, легенда про "кіборгів" - такою ми запам'ятали оборону Донецького аеропорту.


    Зараз герой у цивільному і тому нічим не відрізняється відзвичайних людей. А ще недавно, носив військову форму, тримав зброю у руках та захищав Україну.


    - Ніхто з рідних, навіть я сам,не знали, що з дому їду не на десять днів на навчання, а у зону АТО, де воюватиму рік і місяць. З квітня місяця минулого року демобілізований,- згадує «кіборг». – Коли принесли повістку, навіть і не думав «косити», тобто не йти. Тоді ще ніхто не знав, що вже скоро потрапимо у зону бойових дій.


    Відтоді звичне життя поділилося на «до» і «після», переплелося на війну та мир. Молодий чоловік потрапив у Арм’янськ, де мав захищати Крим,там він пробув три дні. Після чого поїхали у Слов’янськ. Там і почалася справжня війна. На той час місто було під контролем терористів.


    - Зайняли дві позиції і за три місяці відбили «сепарів». Поволі ми рухалися далі, відбиваючи нашу землю, села та міста від терористів: Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ, Константинівка, Тоненьке, Піски, Водяне, Дебальцево і Донецький аеропорт. Стикалися із «кадирівцями», російськими спецслужбами і нашими зрадниками, які воюють на тому боці. Місцеві жителі теж спочатку вороже нас сприйняли. Кричали:«Ми Росія!», падали під колеса, щоб ми не в’їхали в місто, - розповідає боєць.


    Проте, через три місяці, коли місто знову стало українське і люди перестали ховатися,то зрозуміли,хто насправді їх прийшов захищати. Хоча із ста чоловік знаходився один і такий, який кричав: «Прийдуть наші».


    За словами В’ячеслава, найважче було в перші три місяці, коли держава допомагала лише на «словах», а волонтерської допомоги як такої не було організовано.


    - Велика допомога надходить із Канади, Польщі, Америки. Держава лише забезпечила технікою, видали форму старого взірця, берци. Вели бої без бронежилетів. Мали лише каски. І ті, з 41 року, схожі скоріше за все на друшляк. Ми розуміли, що це не антитерористична операція – це справжня війна, яка навчила цінувати життя і любити свою країну…


    Військовий каже, що вони дуже старалися тримати оборону. Саме тут під час оборони Донецького аеропорту, за якою стежили мільйони, і народилася легенда про «кіборгів». І першими українських бійців так почали називати саме бойовики. А далійувесь світ.


    «Зрадники сиділи у генштабі і здавали своїх…»


    - Ми відбивали атаку за атакою. Аеропорт був центром, який з усіх боків обстрілювали бойовики. Це на 90% був котел. Не було,де ховатися. «Сепаратисти» дивувалися, як ми, які до цього часу не вміли воювати, змогли в один день за 40 хвилин відбити штурм ворога. Із 30 хлопців у них залишилося троє. Їм було це дивно і ворог назвав нас «кіборгами». Весь час ішли бої. І якщо я міг поспати час півтора – це було «шикарно». 47 днів тримав оборону аеропорту.


    Жінці він не казав, що воює за аеропорт. Не хотів нервувати її та маленького сина. Проте, що її чоловік не у Слов’янську, як думала, а весь час тримав оборону аеропорту, вона дізналася з випуску новин «ТСН», коли «кіборги» йшли на ротацію. Згодом з’явилися книжки й фільми про ті події.


    - Було всього. Але хорошого мало. Часом не було що їсти та пити. Під моїм командуванням було 15 чоловік. Хлопці усі хороші та веселі. Вміли знаходити час і на позитив. Навчилися робити саморобні вибухові пристрої. Тоді терористи були впевнені – зброя у нас з Америки, - говорить «Ігла». - Щодо техніки, то у окупантів ворога була наша українська зброя,перепродана від нас за часів Януковича. І досі Харківський завод перепродує зброю до Росії.


    Дитячі малюнки, які їм передавали волонтери, неабияк зігрівали серця, додавали оптимізму та піднімали бойовий дух. Деякі з них у нього вдома, висять на стіні.


    - Найстрашніше на війні бачити, як гинуть твої друзі, з якими ти щойно розмовляв. Інколи бачиш:куля пролітає і думаєш,чому не я опинився на його місці. Війна – це страшно…Зрадників серед своїх не було. Вони сиділи у Генштабі і здавали своїх. Ми лише скажемосвої координати, як через 5-7 хвилин по тому «квадрату» починають стріляти.


    «Геройство потрібно показувати на війні, а не на курортах…»


    Боєць дуже щасливий,що приїхав на Закарпаття, де його тепло прийняли. Навіть і не очікував на такий прийом. Висловив свою думкуіщодо подій на Драгобраті: «Якщо ти військовий, ти ніколи не образиш слабшої людини за себе, як це зробили«Правийсектор»на Драгобраті та відзначилися подіями в Мукачеві. Зараз«Правийсектор»– ценезрозуміло хто. Як це можна прийти і розбити…Своє «геройство» потрібно показувати там, у зоні АТО, а не серед мирних жителів. Це не по військовому. З них лише 10% знаходяться на сході»…


    В’ячеслав нагороджений орденами: «Богдана Хмельницького ІІІ ст.», «Мазепи», «За відвагу» та отримав дві контузії. На різні звуки хлопець непомітно реагує. Каже важко було ввійти у спокійний ритм життя.


    - Мене демобілізували у квітні минулого року. Дуже важко було звикати до звичайного життя. Я не розумів, що робити далі. А потім звик жити у нормальних умовах, під мирним небом над головою.


    Боєць і зараз, здається, живе подвійним життям. Зона бойових дій також стала його частинкою, без якої не може, тому у вільний час їздить до своїх побратимів чи супроводжує волонтерів, адже знає той шлях, як свої п’ять пальців. Їде не з пустими руками . Складає списки, збирає найнеобхідніше і везе у зону АТО. Що треба бійцям знає, адже постійно з ними спілкується.


    - Війна ще не закінчилась і триватиме ще рік, два. Я жодного разу не пожалкував, що став на захист вітчизни. Україна понад усе. Ми витримаємо, та дамо відсіч ворогу, - підсумував герой.


    ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ "Що ти, друже, робив тут, поки я там воював?"... вражає!

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Похожие новости