ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

У прикордонні України немає прибутковішого та простішого заняття, ніж контрабанда!

    14 квітня 2021 середа
    Світи і світло Андрія Любки.

    Це стверджує закарпатський письменник Андрій Любка.

    Письменник із Закарпаття стверджує, що в прикордонних районах України, порівняно з контрабандою, немає прибутковішого та простішого заняття

    Молодий поет і письменник Андрій Любка має уже шість виданих книжок. І розпочав тур, ініційований Міжнародною літературною корпорацією Meridian Czernowitz в рамках проекту «Мережа», на підтримку нового пригодницького авантюрного «Кардбіду». У 28 містах два місяці розказуватимуть про описане в романі: схеми руху контрабанди, тунель між Україною та Європою, кохання, незвичайних людей і дивака Тиса. Після першої презентації в Києві «УМ» поспілкувалася з Андрієм.

    «Контакт зі світом збиває з колії»

    — Андрію, як у тебе виник задум розповісти про свій новий роман у різних містах?

    — Цей задум виник швидше у видавця, ніж у мене. Автори воліли б сидіти вдома і ловити рибу, а не їздити кудись цілий місяць. Але ясно, що промотур — це дуже добре для книжки — зрештою я теж усвідомив, що це як інвестиція в себе. Коли ти довго буваєш за кордоном і рідко приїздиш, скажімо, до Харкова чи Запоріжжя, варто приїхати до своїх читачів і нагадати, що ти існуєш. Це важливо. Мабуть, на аж такі складні для здоров’я і за часом проекти я не погоджуся в майбутньому, але раз на десять років це можна зробити.

    Я буду їздити з директором видавництва «Книга-ХХІ» на машині. Сьогодні, другого дня туру, я вп’яте відповідаю на запитання журналістів, зараз буде презентація книги і вже зранку треба їхати в Черкаси. А найгірше, оця «мантра», яку повторюєш раз по раз про книжку, — вона починає набридати навіть тобі.

    — Ти казав, що будеш після туру якийсь час відпочивати вдома, в самотності. А взагалі, більше любиш змінювати місця і шукати натхнення поза домом чи навпаки?

    — Я пишу, лише коли я сам. Мені потрібна налаштованість на цей ритм. Як правило, коли повертаюсь додому після довгих від’їздів, я тиждень займаюся побутовими справами: прибираю, сплачую рахунки, купую нові речі, їжджу в супермаркет, поки нарешті не відчую, що я вдома. Тоді я зачиняюся, вимикаю канали зв’язку — і починаю працювати. Не може бути контакту зі світом, бо він тебе збиває з колії.

    «У мене є хобі — спостерігати за людьми»

    — Коли читаєш твої твори, то помічаєш, що ти глибоко відчуваєш психологію людей.

    — У мене є хобі — спостерігати за людьми. Коли контактів між людьми та їхніх моделей поведінки в різних ситуаціях назбирується досить багато — ти можеш робити певні типологічні висновки. Більше того, у мене є підозра, що я можу відрізнити людей навіть за формою зморшок, особливо старших. Я коли бачу, наприклад, як розходиться коріння зморшок навколо очей, то можу розуміти, чи ця людина частіше усміхалася, чи хмурилася, і вже, пізнавши це, сказати: інтроверт чи екстраверт, добра людина чи сувора, і так далі. Форма, кутики губ — коли ти уважно ставишся до цих речей, то починаєш їх розуміти. Хоч не вірю в паранормальні штуки, гороскопи, говорю про моделі поведінки.

    — Як ти відреагував, коли дізнався, що твій роман у довгому списку літературної премії «Книга року ВВС-2015»?

    — Дуже приємно. Я — молодий автор, хоча це моя шоста книжка. Та я ніколи не писав романів. Різниця в тому, що роман читає значно більше людей, ніж інші тексти, у тому числі оповідання. Тому всі — і читачі, і видавці — хочуть, щоб їм написали роман. Тоді вони беруться читати його масовіше.

    Для мене особисто ця книжка етапна — з нею я осягнув певний рівень ремесла. Це була довга і виснажлива робота: два роки я намагався сконструювати світ із різних деталей, вигадуючи найменші нюанси, які можуть відтінити зміст. Я зрозумів, що роман як структуру можна передати як зображення коліщаток всередині годинника, коли ти одне крутиш, а зовсім інші, через вісімнадцять інших коліщаток, також приходять у рух. Така взаємозалежність усього в цьому світі.

    — Чому ти взяв тему контрабанди? І звідки такі глибокі знання теми?

    — Я давно почав працювати з темою контрабанди. Це дуже екзотична сфера занять. Зараз українці вже більше про неї знають, вона більше звучить. Але коли я почав працювати над романом, — це була майже таємна справа. І тоді я зрозумів, що я хотів би зробити своїх героїв контрабандистами, це дозволяє їм проявлятися в нетипових ситуаціях, творити такі речі, які людина у звичайному житті не робить. Зокрема, такі карколомні спроби, коли людина сама будує дельтаплан, але не тому що вона є авіаконстуктором, а тому що вона хоче перелетіти кордон і перевезти цигарки. Я зрозумів, що в цих персонажів та їхньому роді занять дуже багатий потенціал. З іншого боку, я виріс сам на кордоні і все своє дитинство, у дев’яності роки, спостерігав, як це відбувається, у нас усі цим займалися.

    — Не кожна ж людина бачить, як це відбувається?

    — Не кожна. Не кожна людина взагалі бачить і живе, вона може й існувати. Тут справа в цікавості до світу — мені завжди було цікаво, як це робиться. Зрештою, це настільки масове заняття навіть досі, що тобі й не потрібно «вишукових» дій спеціальних. У кожного закарпатця в родині або колі знайомих є контрабандисти, які можуть ввести в курс справи. Там, де далеко кордони, здається, що це якесь заняття під покровом таємниці. А насправді, особливо зараз, коли рівень інфляції 300 вiдсоткiв і різниця цін зробилася ще космічнішою, якщо ти, звісно, не корумпований чиновник чи прокурор, то в Закарпатті та інших прикордонних районах України порівняно з контрабандою немає прибутковішого та простішого заняття. Це космічні гроші.

    — Здається, тебе цікавлять теми, які викликають вибух емоцій: страх, смерть, секс. Це тому, що все не таке «гостре» суспільству вже приїлося?

    — Я пишу на ті теми, які мене цікавлять. А якщо це моє коло зацікавлень, то я краще це знаю і можу краще працювати з цим матеріалом. Наприклад, у книжці оповідань, яку писав, я не написав жодного слова про слонів, мисливство чи водія метро.

    Ти можеш не писати про себе, бо література не мусить бути автобіографічною, ти маєш описувати світ. Але все одно ти описуєш теми, які вважаєш цікавими, і вони тобі виглядають такими, що могли б зацікавити інших.

    Жінка — укол адреналіну в сюжет

    — Ти говорив, що назва роману пов’язана з «Кандідом» Вольтера. А чи є в ній аналогія з карбідами — карбоновими сполуками, які дуже міцні?

    — Карбонові сполуки — ні. Це ж дітлахи прізвисько вигадали! Я коли їхав до Києва, перечитав роман усьоме. (Так, це вже справжнє катування, він мені вже трохи остогид). То я порахував, що в романі слово «Карбід» зустрічається лише тричі. У мене навіть папка на комп’ютері називалася не «Карбід», а «Небом, водою, землею». Власне «Карбід» з’явився на обкладинці як назва, бо це — перший сигнал про «Кандіда» Вольтера, який вже потім треба самому розшифровувати. Тому я написав текст «Карбід, або Песимізм», який пояснює цю ситуацію з Вольтером, але я не захотів оформлювати його як післямову, бо це б обмежило прочитання книжки. Я його опублікував в iнтернеті, бо він має функціонувати окремо. Людина має прочитати цей роман як пригодницьку авантюрну історію про дивака, а вже ці паралелі з Кандідом — для досвідченіших читачів.

    — Чому такі дивні образи жінок: одна торгує органами, інша, Марічка, щоб мати тверду обкладинку для курсової, рве «Кобзаря»? Це схоже на розчарування в жінках, так?

    — Однією з моїх цілей було написати книжку, яку від мене б не очікували. Всі думали, що я напишу чергову книгу про любовні історії, оспівування жінок. Тому я собі хотів створити твір, у якому взагалі не буде жінок, і Марічка [дружина головного героя] там фігурує лише як любов Тиса [головного героя], а в саму дію вона не вклинюється. Тобто жінок там не мало бути, але в якийсь момент сюжет заклинило — і довелося вже вигадати жінку, яка би усе зіпсувала. І вдалося! Я написав цей розділ про «докторку» — і сюжет пішов далі, вже з’явилися ідеї, що вона має когось розчленувати і продати, а потім ікла вампіра мають працювати далі — вона зажадає нової крові. Тобто цей образ був «укол адреналіну в сюжет».

    — У прозі чи в поезії можна більше собі дозволити?

    — У прозі. Не думаю, що автор пише поезiю. Це автором, швидше, поезія пише. Вірш непередбачуваний і веде тебе за собою, приходить, коли хоче. Я досить мало пишу віршів, остання моя поетична збірка вийшла три роки тому і наразі не світить мені нова. Вірші примхливі. А проза вимагає роботи, дозволяє тобі часом кодувати, подавати додаткові значення, а часом просто описувати те, що ти хочеш. Проза — це більш «сирий» матеріал для будування.

    — Як ти ставишся до думки Арістотеля, що друг — це одна душа, яка живе у двох тілах?

    — Добре ставлюся загалом до Арістотеля. Але я не знаю... В мене є досить багато друзів, водночас я розумію, що з деякими я то зближуюся, то віддаляюся. Є такі люди, яких я не бачу роками, і ми не переписуємося, лайкаємо один одному часом: якісь статуси і фотографії. А потім — коли ми зустрічаємося — так, ніби ми були весь час разом, і нам не треба якихось пояснень. Таких людей досить мало. Тому мені здається, що всі приходять у твоє життя, роблять якусь енергетичну справу — і потім або зникають, або беруть паузу, щоб знову з’явитись.

    Але щоб таких постійних... Можливо, це пов’язано з ритмом життя, бо мене ж весь час немає, я повертаюся, і навпаки, всі ображаються. От я приїжджаю до Києва. Я жив тут два роки. У мене купа товарищів, колег, вони ображаються, що я їм не дзвоню, про них забув, загордився і так далі. Я просто не можу, бо немає часу. І, крім того, я не можу їх усіх зібрати за одним столом, бо я працював у політиці, цікавився літературою і рибалкою — і їм усім буде нецікаво разом, до того ж вони знають мене як три різні іпостасі. Рибалкам я, наприклад, ніколи не розповідаю щось про літературу. Друг — це людина, яка з’являється, коли тобі треба, але не тому, що тобі треба.

    Про заздрісного жениха і поета-ловеласа

    — Пригадую рядки «У тебе бездоганний смак — Адже ти вибрала мене». Ти самовпевнена людина?

    — Так, я дуже самовпевнена людина. У цьому вірші, це був, ясно, жарт, але колись я був навіть надсамовпевненим — насправді нахабством називається ця риса. Але я як людина, яка цікавиться психологією, розумію, що будь-яка самовпевненість береться із невпевненості в собі, це захисна реакція. Я собі пояснюю це тим, що поет — дуже беззахисна істота, і для того, щоб не аж так показувати, що йому боляче від якихось процесів, які творяться з цим світом, він часом поводиться як хам.

    — Було таке, що впевеності в собі для чогось не вистачило?

    — Так, для шлюбу! Ця ситуація і досі не розв’язана, я навіть і не знаю, чи це було добре, чи недобре. Тобто було б краще, щоб я зараз уже мав сім’ю... Чи таки добре, що в мене немає сім’ї, але є час написати роман.

    — Тебе називають секс-символом українського красного письменства, «заздрісним женихом». Як це: приємно, чи, може, навпаки спричиняє проблеми із дівчиною, яка тебе ревнує?

    — У мене немає дівчини... постійної, яка б ревнувала. Колись це було весело, а зараз вже певно «ніяково». Взагалі, наречений може бути цікавим лише до тої пори, коли він трактується як наречений — людина, яка може взяти шлюб. А коли видно, що цей і не збирається... — він стає просто хлопцем чи холостяком. Якщо ти проскочив цю межу, навчився жити сам, і в тебе виходить, ти щасливий — то дуже важко потім собі уявити, що у твоєму такому вже злагодженому і класному житті щось зміниться.

    — Ти казав, що звання, наприклад «найперспективніший поет Закарпаття», для тебе дуже дрібні, а які зараз хотів би мати?

    — Не хочеться ніяких звань, хочеться мудрості, щоб сам був задоволений тим, що робиш, і відчував, що в цьому немає фальшi. У зв’язку з цим я не переживаю, не нервуюся і не пишу нових віршів. Я можу написати вірш — опанував це ремесло. Але, мені здається, що вони були б фальшивими, бо якщо пишеш, коли не хочеш нічого сказати, а тобі просто треба написати книжку віршів — то це фальш. Межа справжності для мене дуже важлива. Не так хочеться якихось звань, хочеться звання від самого себе, розуміння, що ти щось можеш.

    — У 2013 році ти зіграв головну роль поета-ловеласа в кліпі гурту Rock-H на пісню «До милої». Ти насправдi схожий на того поета?

    — Я теж люблю їздити на велосипеді. Та я не вмію взагалі малювати, навіть той малюночок у блокноті — ці кілька штрихів — намалював не я, бо в мене не виходить. Я можу намалювати дерево і схематично будинок. Ще грибочок і збоку будку для собак. А серйозно, мабуть, увага схожа. Головний герой помічає різні риси в людях, а потім бачить збірник цих рис — оцю ліричну героїню. Можливо, тут схожість: мій головний прийом як автора — те, що я уважно вдивляюся у світ, у людей, у процеси, і потім із цього беру собі потроху — і створюю новий, свій власний образ чи світ.
    Інна УСТИЛОВСЬКА

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору