У ресторанах довоєнного Ужгорода обговорювали політику, бізнес і жінок, танцювали і билися, укладали угоди та святкували весілля (ФОТО)

Ресторанне життя довоєнного Ужгорода було бурхливим, елегантним і п'янким. У ресторани приходили не лише поїсти – там обговорювали політику, бізнес і жінок, там танцювали і билися, укладали угоди, святкували весілля, проводили бали – та чого там тільки не робили! Члени ужгородської сім'ї Рот це добре знають, бо представники одразу двох поколінь їхніх предків багато років працювали у двох найкращих ресторанах Ужгорода: "Берчені" та "Короні".

Ресторан "Берчені" ужгородці пам'ятають і під іншими назвами – "Київ" та "Червена ружа". Але так його називали вже після Другої світової війни, у радянські часи та в перші роки незалежної України, а до війни то був вишуканий ресторан гранд-готелю "Берчені". Звели його будівлю у 1909 році, приблизно тоді ж на роботу до ресторану прийшов проситися місцевий юнак Єно Рот.

Він народився в Ужгороді у 1895 році. Батько хлопця, Ізідор Рот, був дрібним торговцем, мама Залі (у дівоцтві – Райзенбах) шила вдома на замовлення одяг. У цій сім'ї було 8 дітей, котрі проживали разом із батьками у маленькій саманній хатинці десь на місці нинішньої Київської набережної. І Ізідор, і його дружина Залі були корінними ужгородцями, народилися тут і добре знали місто. У ті часи Ужгород був маленьким і мирним містечком, у якому проживало багато єврейських родин. Були серед них і багаті, і бідні, тож у громаді склалася традиція допомагати одне одному. Багатші єврейські сім'ї обов'язково опікувалися двома-трьома бідними сім'ями, допомагали їм продуктами та грошима. Приймати таку допомогу не соромилися, бо вважалося, що завтра ситуація може змінитися, і допомога знадобиться вже самим благодійникам. Також багатші сім'ї утримували в Ужгороді благодійну столову, де харчували бідних дітей і одиноких літніх людей.     

Ізідор та Залі Рот були неологами, тобто послідовниками світської течії іудаїзму, яка не вимагала суворого дотримання всіх релігійних правил та обрядів. Неологи могли носити звичайний одяг, відповідний тогочасній моді, чоловіки не носили борід, жінки не мусили зістригати волосся і одягати перуки, а в суботу неологи відпочивали, хоча разом з тим могли виконувати певну елементарну роботу (як-от розігріти їжу чи накрити на стіл), чого не дозволялося ортодоксам. Діти Ізідора та Залі отримали лише релігійну освіту: хлопці навчалися у єврейській школі – хедері, а до дівчат вчителька приходила додому.

Ізідор помер у 1903 році ще доволі молодим чоловіком. Його поховали на ужгородському єврейському кладовищі, але надгробний камінь його до наших днів не вцілів – у роки Другої світової війни кладовище (нині воно знаходиться у мікрорайоні "Шахта") було частково зруйноване, а надгробки угорські та німецькі військові використовували для укріплення та мощення доріг. Після смерті Ізідора його сім'ї було непросто. Кілька дітей ще зовсім молодими виїхали до США, а от син Єно вирішив залишитися. Він попросився на роботу помічником офіціанта у ресторан готелю "Берчені", який вважався в Ужгороді найкращим після "Корони".

Ресторан тоді мав кілька локацій. На першому поверсі будівлі знаходилася велика зала зі столиками, сценою, на якій грав оркестр, і "танцювальним паркетом", де танцювали пари відвідувачів. На другом поверсі тоді теж був зал, але невеличкий, як правило, для сімейних святкувань. Там камерну атмосферу створював один музикант: скрипаль або піаніст. З весни до пізньої осені працювало також літнє кафе у дворику готелю. Це була закрита з усіх сторін територія, засаджена деревами. Такий собі затишний невеличкий парк, де можна було приємно відпочити у тіні дерев. Вдень туди приходили після прогулянки мами з дітками, купували їм чай з тістечком чи печивом. А ввечері вмикалися ліхтарики на гірляндах, прокладених між гілками, і сад ставав місцем для романтичних побачень.

Ресторан відкривався дуже рано, щоб люди, йдучи на роботу, встигали поснідати. Закривався же пізньої ночі, коли виходив, похитуючись, останній клієнт. Тому персонал ресторану зі близько 20-ти працівників ділив між собою дві робочі зміни: за ранку до пополудня, і з другої половини дня до пізньої ночі.

Єно працював помічником офіціанта рік, і лише після цього зміг сам виходити до зали і обслуговувати клієнтів. Пізніше він навіть записався до Торгівельної школи, аби отримати спеціальність, оскільки вимоги до працівників з кожним роком роботи ресторану лише зростали. Клієнтів у "Берчені" завжди було багато, відповідно багато було роботи. Хороший офіціант мусив не просто прийняти замовлення у клієнтів, а розповісти про меню, порадити страви та напої до них, узгодити деталі, наприклад, перепитати про особливі побажання клієнта, можливу дієту тощо. Упродовж усього часу, поки за столиком офіціанта (як правило, зала була поділена між кількома офіціантами) сиділи клієнти, він не мав зводити з них очей. Щойно офіціант бачив, що клієнти доїли, він мав прибрати зі столу брудний посуд. Якщо бачив, що допили, мав підійти і перепитати, чи потрібно принести ще напоїв. За свою роботу офіціанти у ресторані отримували від відвідувачів чайові. Цікаво, що в угорській мові це поняття перекладається як винагорода не "на чай", а "на вино", тобто офіціанту залишали гроші на приємний і веселий відпочинок.

Єдине збережене фото Єно Рота. Він (з правого боку) сидить у винарні з товаришем

Ці чайові разом із заробітною платнею складали дуже пристойний за тими мірками заробіток. Такий, що за 10 років роботи Єно міг назбирати грошей на придбання власної квартири. Але придбав він її лише тоді, як одружився і створив власну сім'ю.

Обраницею Єно стала єврейська дівчина Герміна Розенберг. Вона народилася в Румунії, там же проживала з батьками та молодшою сестрою близько 10 років свого життя, поки батьки її не померли. Герміна з сестрою не знали, як їм жити далі, і вирішили приїхати до Ужгорода, де проживали їхні родичі. Тут вони подорослішали і вийшли заміж, причому обоє – за офіціантів. Єно (тоді, у часи, коли Ужгород був частиною Чехословаччини, його ім'я офіційно звучало як Roth Evžen, але оскільки у побуті він спілкувався угорською мовою, то його продовжували називати Єно) та Герміна одружилися у 1921 році. Одразу потому пара придбала квартиру у двоповерховому будинку на вулиці Собранецькій, 35 (нині це будинок № 47 на куті з вулицею Митною). Квартира знаходилася на другому поверсі, складалася з двох кімнат, кухні, комірчини та ванної кімнати. У підвальному  приміщенні була пральня для всіх жильців дому, а випрані речі розвішували сушитися на горищі. Навпроти цього будинку розташовувався приватний дім з великим підвалом. Оскільки холодильників у ті часи не було, ужгородці винаймали комірчину у численних підвалах-пивницях Ужгорода і використовували її, як холодильник. Сім'я Ротів орендувала комірчину у підвалі будинку навпроти. Там вони зберігали їжу, а також консервацію, запаси картоплі та цибулі на зиму тощо. Мабуть, це було не дуже зручно – бігати "до холодильника" за продуктами у підвал через дорогу, але іншого виходу, особливо у спекотну погоду, тоді в ужгородців не було.

Герміна з дітьми

У Герміни та Єно в шлюбі народилися троє дітей: у 1922-му – Ладіслав (усі називали його просто Лоци), у 1924-му – Елла та у 1926-му – Степан (Іштван). У той час Єно вже був головним офіціантом ресторану "Берчені". Його дружина не працювала, займалася домашнім господарством, виховувала дітей. Вона була більш релігійною, ніж чоловік, прагнула дотримуватися традицій. Так, у п'ятницю, готуючись до шабату, Герміна завжди купувала гуску, запікала її. Потім із сестрою йшла до мікви (купальні), де по п'яницях збиралися жінки. Там вони купалися, робили манікюр і педикюр. Після цього Герміна йшла до перукаря, з гарною зачіскою верталася додому і готувалася до п'ятничної вечері. Накривала на стіл, одягала святкову сукню, запалювала свічки, потім всі члени сім'ї за столом молилися і вечеряли. У суботу сім'я приймала гостей або сама ходила в гості до сестри Герміни або до мами Єно, Залі. Євреї-неологи не дотримувалися суворої  заборони на будь-яку роботу в суботу, тому жили звичним життям. Єно ж і взагалі мусив щодня ходити на роботу, тож вихідних не мав ніколи і дотримуватися правил шабату не міг ніяк.

Сім'я Ротів у чехословацькі часи жила спокійно і була доволі забезпеченою – класичний середній клас. Батьки працювали, діти ходили до школи. Старший син Лоци особливо тягнувся до справи, яку робив його батько. Коли він закінчив 8 класів горожанської школи, батьки мали надію на те, що син піде навчатися далі, до гімназії, а потім, можливо, здобуде і вищу освіту. Але Лоци і слухати не хотів про гімназію, бо понад усе прагнув теж стати офіціантом. 14-річний хлопець умовив батька взяти його помічником офіціанта до ресторану "Берчені". Тоді же, у 1936-му, він вступив до ужгородської Торгівельної школи, аби отримати фах. У цьому закладі не навчали виключно на офіціантів. Молоді люди там одночасно здобували знання, необхідні у кондитерській справі та кулінарії. Крім теоретичних занять, учні мали багато практичних уроків у ковбасному цеху, лавці м'ясника, пекарні, кондитерській чи на кухні в ресторані. Тому після завершення навчання у школі випускники мали доволі широкі знання в різних галузях і могли обрати собі подальшу роботу до душі.   

Лоци Рот (зліва) на набережній

Лоци усі ці три роки мав дуже насичений графік: зранку до обіду він працював у ресторані, допомагаючи офіціантам і виконуючи будь-яку брудну роботу; далі йшов на навчання або практику. Ввечері на роботу у ресторані його ще не залучали, бо вечір – це був найважливіший час для ресторану, і до роботи ставали лише найдосвідченіших і найшвидших офіціантів.

У ті роки на кухні ресторану "Берчені" почала працювати помічником кухаря молода дівчина з Горонди Марія Лесинська. Вона була веселою і гарною, швидко вчилася і дуже добре працювала. Лоци не міг встояти перед її щирістю, і закохався. Марії хлопець теж сподобався, але вона дуже переживала, що його батьки будуть проти цих стосунків, оскільки вона була християнкою.

Марія Лесинська на кухні ресторану "Берчені)

На щастя, Єно та Герміна з розумінням поставилися до вибору сина, до того ж сприйняли його з усією серйозністю, незважаючи на те, що і Лоци, і Марія були ще фактично 15-річними підлітками. Пара почала зустрічатися, ходити на побачення і домовилася, що через кілька років, коли обоє "стануть на ноги", вони обов'язково одружаться. До слова, вже тоді, працюючи звичайним помічником офіціанта, Лоци заробляв достатньо, аби не просити у батьків грошей. Більше того, він міг собі дозволити поїхати з товаришем у кількатижневу подорож Швейцарією, згадував пізніше, що це не було у той час надто дорогим задоволенням.       

Взагалі робота офіціанта Лоцию дуже подобалася. Він умів працювати на друкарській машинці, тож до його обов'язків входило кожного дня видруковувати нове меню. У чехословацькі часи назви страв та напоїв у меню друкували чеською та французькою мовами, а пізніше, вже в угорські часи – угорською та німецькою. Вважалося, що у ресторані такого рівня, яким був "Берчені", меню не повинно бути завжди однаковим, тож кухарі ресторану кожного дня мусили готувати щось новеньке.

Винові у ресторані теж приділяли велику увагу. У Підвальному приміщенні під рестораном знаходився великий підвал, де зберігалися величезні запаси вина. Вибір був не надто великий – 3-4 сорти. Як правило, подавали у "Берчені" місцеві вина та шампанське, але привозили один сорт вина із токайського регіону Угорщини. Зазвичай у ті часи відвідувачі ресторану перед споживанням їжі випивали аперитив, потім їли першу страву, другу, після того випивали бокал вина і переходили до десерту. Тоді же у ресторані подавали каву, до якої на таці також приносили скляночку молока та склянку води.

У 30-х роках власниками ресторану була єврейська сім'я Сіладі, але на заклад це ніяк не впливало, кошерних страв там не готували. Перша нотка антисемітизму пролунала у "Берчені" одразу того же дня, як до міста, після рішення Віденського арбітражу восени 1938 року, увійшли угорські військові. Пану Сіладі повідомили, що угорські офіцери хотіли би ввечері відзначити повернення Ужгорода під владу Угорщини великим бенкетом. Тож у ресторані почали спішно готуватися: прикрашати залу, готувати угорські страви, викликати додаткових офіціантів, виносити найкращі вина тощо. Серед офіціантів ресторану було кілька євреїв, і одному з них – невеличкого зросту чоловіку – довелося того вечора обслуговувати столик із офіцерами. Спершу все йшло добре: гості веселилися, вино лилося рікою, оркестр грав угорські пісні, пари танцювали на паркеті біля сцени. Аж тут один із офіцерів на всю залу гучно крикнув офіціантові: "Іди-но сюди, ти брудний малий жиде!". У ту хвилину всі місцеві гості та персонал ресторану аж остовпіли, бо досі ніхто з відвідувачів не дозволяв собі такого. Але офіціант ресторану такого класу знав головне правило своєї роботи: за будь-яких обставин бути спокійним і ввічливим, не розпалювати скандалів, тож той офіціант дуже спокійно підійшов до столика і сказав: "Вибачте, я сьогодні піду додому, вимиюся і завтра вже не буду брудним". Інші офіцери за столом намагалися згладити ситуацію, перепросили і сказали не звертати увагу на їхнього п'яного товариша. Але вже тоді присутні зрозуміли, що влада, а разом із нею настрої, змінилися.

Лоци Рот (крайній з правого боку) з колегами у саду ресторану "Берчені"

З тих часів поволі контингент ресторану "Берчені" почав змінюватися. Звичайним солдатам заходити туди було заборонено, вони могли відпочивати лише у корчмах, а у ресторани ходили лише офіцери. Євреї теж поступово перестали там з'являтися, особливо після того, як у 1939-му, через закон, яким євреям забороняли володіти магазинами, заводами, майстернями тощо, сім'ї Сіладі довелося віддати "Берчені" в оренду приїжджому угорцю Лайошу Кучеку.

Кучек одразу ввів нові правила, одне з яких стосувалося євреїв-офіціантів. Він сказав, що відтепер у його ресторані може працювати лише один офіціант-єврей. Лоци Рот на той час уже закінчив навчання у Торгівельній школі і щойно став повноправним офіціантом. Його же батько Єно тоді вже був хворий і не працював. Колеги молодого Лоция жаліли, мовляв, вони, маючи досвід, будь-де собі знайдуть роботу, а от він – навряд. Але Лоци від пропозиції відмовився, сказав, що залишитися на роботі має не він, а інший офіціант, у котрого було 4-ро дітей. Так, у 1939-му доля привела Лоция у інший ресторан міста – відому "Корону".

У "Короні" він працював офіціантом у головній великій залі. Тоді до цієї зали євреїв вже не пускали, тому вони збиралися у колишній картярській залі на другому поверсі. Там їх обслуговував офіціант Борух Лейб, котрий постійно просив собі у підмогу ще одного офіціанта, бо не справлявся сам з великою кількістю відвідувачів. Тим часом Лоция у великій залі регулярно принижував один високий чиновник, котрий заходив у "Корону" обідати. Коли він сідав за столик, то махав на Лоция рукою, мовляв, навіть не підходь до мене. Всі вже знали, що чиновник терпіти не міг євреїв, тож Лоци кожного дня при всіх чув від нього, що обслуговувати його може лише не єврей. Врешті йому це так набридло, що він попросився у керівництва на роботу у картярський зал, допомагати Боруху. А там справді було багато роботи, бо євреїв приходило тоді дуже багато і вони не шкодували грошей на хорошу їжу та напої. Вони відчували, що насувається щось погане, тому не бачили сенсу берегти гроші. Відповідно і офіціанти у картярській залі заробляли набагато більше чайових, ніж у великій залі.

Сестра Лоция Елла тоді працювала в Ужгороді перукаркою, брат Іштван – кравцем. Всі вони непогано заробляли, а зароблене завжди приносили додому і ставили до коробочки, яка лежала на туалетному столику мами. Собі залишали лише невеличку частину заробітку на дрібні витрати. Такий розподіл коштів навіть не обговорювався, діти знали, що мама розумно використає їхні кошти.

Тим часом євреям в Ужгороді жити ставало все небезпечніше і важче. У 1940-му році євреї почали боятися навіть ходити до синагоги, бо перед нею збиралися молоді угорські агресивно налаштовані хлопці з палками. Усіх, хто виходив із синагоги, вони ображали, били по спині. Тоді єврейська молодь теж об'єдналася і почала охороняти синагогу. Єврейські хлопці ставали перед зібранням з пістолетами і палками перед синагогою і охороняли тих, хто виходив.

Марія Лесинська та Лоци Рот

На вулицях до євреїв теж чіплялися. Особливо були злі угорські хлопці, коли бачили єврейського парубка з дівчиною-християнкою. Лоция з Марією, на щастя, не били жодного разу, хоча вони не припинили зустрічатися і часто гуляли разом. У ті роки вони вже були достатньо дорослими і самостійними, аби одружитися, але тепер закон забороняв євреям брати шлюб з християнами. Марія і до цього ставилася терпляче, завжди казала, що готова чекати, скільки треба. Тоді вона ще не знала, що усе це – лише початок їхніх неприємностей.

У 1942 році Лоция призвали до армії, та оскільки євреям в угорському війську служити не дозволялося, їх забирали у трудові табори. Лоци спершу валив ліс в околицях угорського місті Кьосег, а з листопада 1942-го по березень 1943-го копав бліндажі та укріплення на Ужку. То була важка робота, бо зима в горах була суворою, і промерзлу землю розкопувати вручну було неймовірно складно. Навесні 1943-го євреїв з трудового табору відправили до Собранце, де вони мали прокладати каналізацію до місцевого санаторію. Туди до Лоция час від часу навідувалася його наречена Марія, привозила їжу і листи від рідних. Дівчині було дуже важко бачити нареченого у такому вигляді, частіше всього під час побачень вони навіть не розмовляли, просто сиділи і трималися за руки. Туди же одного дня Марія привезла новину про те, що батьків Лоция, а також його брата і сестру забрали в Ужгороді до гетто, а звідти повезли до Польщі. Поки сім'я Лоция ще була в ужгородському гетто, Марія, як могла, їх підтримувала, намагалася передати їм їжу, забрала і закопала у сховку особисті і цінні речі родини.

Незабаром потому трудовий табір, в якому працював Лоци Рот, перегнали в угорське місто Сикешфегервар, а звідти – до Австрії. Дорога була складною, протягом цілого дня колона йшла пішки, вночі люди влягалися спати просто на землі. Багато хто дорогою помирав від виснаження, хвороб і голоду. Воду чоловіки пили з брудних придорожніх калюж – так Лоци і "підхопив" черевний тиф. Перехворів він уже, перебуваючи у концтаборі Маутгаузен, куди нарешті пригнали євреїв з трудового табору. То було страшне місце, де життя людей не вартувало нічого. Наглядачі поводилися з в'язнями дуже жорстоко, тримали їх у маленьких тісних бараках. У туалет в'язнів випускали рідко, тож вони випорожнювалися просто у бараках. Якщо хтось не витримував тісноти і смороду, і виходив на подвір'я без дозволу, на нього спускали спеціально навчених собак, котрі просто розривали в'язня на частини.

Лоци дивом там вижив, мабуть, його врятувало лише те, що пробув він у Маутгаузені не так багато часу. Вранці 5 травня 1945-го в'язні концтабору прокинулися від дивного відчуття. Їх ніхто не будив, ззовні не було чути ні звичного гавкоту собак, ні криків наглядачів. Ще деякий час ніхто не насмілювався вийти на вулицю, а коли таки почали виходити, то зрозуміли, що всі наглядачі зникли. Через кілька годин до Маутгаузена зайшли американські солдати. В'язні були такі раді їх бачити, що побігли до них, обіймали. Мабуть, американцям такі обійми не були дуже приємні, бо ж від в'язнів неймовірно тхнуло, але вони і слова не сказали.

Першим ділом американські військові витягли їжу і дали її в'язням, аби ті поїли. Бідні, неймовірно голодні звільнені люди просто накинулися і на білий хліб, і на м'ясні консерви, від яких йшов шалено апетитний запах. Навряд чи американці хотіли нашкодити в'язням, але насправді своєю щедрістю багатьох із них вбили.

Лоци ще з часу навчання у Торгівельній школі знав про дієтичне харчування і розумів, що його шлунок не зможе переварити багато їжі. Він переконав кількох своїх друзів утриматися від консервів, хоч як би вони апетитно не пахли, а розмочити трохи білого хліба гарячою водою і повільно це поїсти. Через кілька годин вони зрозуміли, що зробили правильно, бо навкруг них лежали на землі і стогнали від неймовірних болів у животі сотні людей. Дуже багато хто з них ще того же дня помер.

Лоци провів деякий час у лікарні, а як трохи зміцнів, вирішив добиратися додому. Він уже знав, що Ужгород став частиною Радянського Союзу, але рвався додому – відшукати рідних і наречену. Довго добирався він назад, у Братиславі знайшов сестру Еллу, котрій теж пощастило вижити. З батьками і братом Іштваном вона не бачилася з концтабору Аушвіц, де їх розділили. Еллу відправили до іншого табору, Іштвана – теж, а батьків, як вони дізналися вже пізніше, вбили у газовій камері. Елла погодилася поїхати з братом до Ужгорода, хоча потім багато років і шкодувала про цей свій вчинок.

В Ужгороді Лоци та Елла прийшли до своєї квартири на вулиці Собранецькій. Двері їм відкрили чужі люди, котрі сказали, що це – їхнє помешкання. Лоци знав, де у будинку батьки сховали папери на право власності квартири, але для того, щоб їх знайти, потрібно було увійти до квартири, а нові жильці його не впускали. Так брат і сестра зрозуміли, що опинилися на вулиці.

Далі Лоци пішов до колишнього ресторану "Берчені", де сподівався застати свою Марію. Коли увійшов, працівники, котрі його впізнали, були вражені, мовляв, не може бути, нам сказали, що ти давно помер. Марія була несказанно рада бачити свого нареченого, якого, попри розповіді про його загибель, продовжувала вірно чекати. Пара не стала довго затягувати, і вже через кілька днів одружилася. Лоци повернувся до роботи офіціантом у тоді вже ресторан "Київ", а через деякий час перейшов із Марією у так звану літерну столову, яка працювала у будівлі військової прокуратури та офіцерського гуртожитку (нині це будівля у Малому Ґалаґові за бюстом Пушкіна). Туди ужгородці не могли зайти просто так, бо там мали право харчуватися лише партійні чиновники та офіцери. На склад цієї їдальні привозили такі продукти, які звичайні городяни у повоєнному Ужгороді в очі не бачили: американські м'ясні та рибні консерви, французьке масло та сири тощо. Після 6-ти років роботи там Лоци – на той час уже Василь Іванович Рот – відкрив у місті кілька буфетів, а тоді повернувся до роботи у колишній "Короні" – тоді вже ресторані "Верховина".

Колектив "Верховини". Василь Рот – у центрі, дивиться вбік

У 1946-му нього та Марії народилася донька Юдіта, а у 1950-му – син Степан, котрого назвали на честь брата Василя Івановича, дізнатися про долю якого після війни він так і не зміг.

Марія Рот з дітьми на набережній

До самого виходу на пенсію у 1990 році Василь Іванович працював у барі "Верховини", дивуючи відвідувачів манерами класичної "старої школи". Його досі добре пам'ятають кілька поколінь ужгородців, котрі заходили у різні роки до "Верховини". І навряд чи хтось із них здогадувався, скільки всього довелося пережити цій людині задля того, аби повернутися до рідного міста, одружитися на жінці, яку він чекав стільки років, і знову стати до роботи, яку він так любив.

Вже у старості Василь Рот повернув собі ім'я, записане в документах при його народженні – Ладіслав, і добився того, аби бути не Івановичем, як його записали при видачі радянського паспорту, а Євгеновичем. Він прожив ще багато років і помер в Ужгороді у 2007 році.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"