У закарпатській літературі народилася нова зірка — «Сады хаоса»

Михайло Юрійович Темнов — фігура в журналістиці та літературі дуже цікава, незвичайна, енергійна, цілеспрямована, унікальна та мудра. Це письменник і журналіст неординарний, багатогранний, елітний та високоосвічений.

Як людина, — він душевний, надійний, доброзичливий, чесний, спомігливий, відвертий та щирий. А його журналістський образ стоїть на сторінках преси якось відокремлено, осібно та величаво. Статті ж на шпальтах газет для читача є глибокими, зрозумілими, прямолінійними, критичними, різкими та широковисвітленими. Він уміє не тільки глибоко описати факти та реальність подій, але й докладніше проаналізувати їх, заглиблюючись у саму середину проблеми та ситуації, про які йдеться у матеріалі.

З Михайлом Юрійовичем особисто я знайома вже декілька років. І мені поталанило неабияк. Доля подарувала мені можливість бути його ученицею як на багатій, Щікавій ниві журналістики, так і в квітучому саду поезії. Він навчив мене будувати і бачити місток у житті між тим далеким і уявним світом, у якому я блукала, та світом світлим, реальним, дійсним, правдивим, який живе разом з людиною, між її мрією, уявою та дійсністю. До того ж, на сьогодні, Михайло Юрійович полковник, перший заступник начальника Закарпатського обласного управління Української Служби Порятунку 911.

Глибоко в душі Михайло Темнов вже чималий час не тільки журналіст, але й письменник та поет. Одним словом, людина, яка пише вже давно. І робить він це не з метою вигоди, а за покликом свого серця та за рахунок свого вільного часу. При цьому не тільки для масового читача, але й для «домашнього вжитку» та для «власної шухляди», в якій зберігається немало прекрасних творів, котрі ще не вийшли в світ до читацької аудиторії. Але я маю надію, що через деякий час багато з них отримає своє друге життя на сторінках новонароджених книг.

Так, нещодавно у світ до читачів уже вийшла перша книга Михайла Юрійовича Темнова, яка присвячена словацькому другу Емілії Дворознаковой. Це фантастичний роман « Сады хаоса». Його я отримала в подарунок від автора.
У цьому романі письменник веде свою читацьку авдиторію у світ вигадки та багатої фантазії. Він добре сюжетно закроїний, цікавий, змістовний та захоплюючий. Я можу сказати, що ця книга написана темпераментно, екстравагантно, фантастичнобагато — у стилі кращих зразків не тільки української літератури, але і світового письменства цього делікатного жанру.

Після того, як я прочитала роман пана Михайла, у мене почало виникати в думках чимало запитань до автора книги. Щоб мати більш повну і обґрунтовану відповідь на них, я звернулася до Михайла Юрійовича із тими запитаннями, які мене цікавили та непокоїли. І ось, що з того вийшло…

— Михайле Юрійовичу, скажіть, будь ласка, Ви більше по життю поет, журналіст чи фантазер?
— Людина не може бачити себе сторонніми очима. Тож щоб створити уявлення про себе, треба себе пізнати, а хто з нас може похизувати тим, що себе пізнав? Особисто я не можу! А для оточуючих я такий, яким вони мене бачать, або хочуть бачити. Тому ви цілком справедливо поставили це запитання: для одного поет, для іншого фантазер, ще для когось – журналіст, для дітей – батько, а для інших– підполковник КДБ-СБУ у відставці.

— Для поезії потрібне натхнення, для журналістики — факти, події, реалії. А що потрібно було для написання Вашого роману: « Сады хаоса»?
— Бажання пожалітися тим, що визрівало давно і поволі обростало деталями, формувалось, вимагало втілення. Чи є це натхненням? Не знаю. Це праця з фактами і подіями, які були чи могли б бути, це герої, які просились на люди.

— Деякі риси характеру та поведінки своїх героїв у романі Ви оживили зі своїх знайомих. А хто саме із них найбільше схожий на свого прототипа?
— Під час роботи над книгою в мене склалося враження, що герої самі знаходять собі риси характеру і зовнішність. А от звідки вони їх беруть – я не намагався аналізувати.

—Яке місце у Вашому життєвому раю займає фантастика?
— «Життєвий рай»... Сказано прекрасно, але нам властиво відчувати цей «рай» якось дуже короткими спалахами, напевно, для того , щоб мати відблиск справжнього щастя. І щоб було до чого прагнути у житті. Фантастика – прекрасна країна, яка дозволяє подорожувати різними світами, періодами розвитку суспільства, знайомитись із незнайомим.

—Ви написали свою першу книгу для конкретного читача? Тобто, чи маєте Ви уявлення, хто ж читатиме Ваш роман?
— Я не маю ані найменшого уявлення про того, хто буде читати мою книгу. Вона сама знайде собі читача, а може — читач знайде її. Принаймні, маю на це надію.

— А що саме Вас спонукало для написання фантастичного роману: матеріали, статті, наукові роботи чи щось особисте?
— Це дуже підступне питання! Я довго над ним розмірковував і зрозумів, що відповіді на нього я не можу дати навіть собі.

— Чому Ви взяли за основу і сюжет книги гіпотезу про існування у Сонячній системі планети Фаєтон, яка, на думку науковців —вибухнула?
— Коли я ще був хлопчиком, то любив ночами дивитися у літнє зоряне небо. Ну і, можливо, колись на уроці з астрономії вчитель сказав, що була така планета Фаєтон, яка потім перетворилася у мертве космічне каміння. Було, напевно, життя, а потім воно загинуло…

— Що саме, на Вашу думку, могло стати причиною катастрофи планети Фаєтона, про яку Ви пишете в романі?

Про це кажуть і наукові і навколонаукові дебати. Моя точка зору стане зрозумілою з наступних книжок циклу «Сады Хаоса». Тему існування Фаєтона висвітлювало вже чимало письменників-фантастів.

Чи не є Ваш роман переказом Вашими словами їхніх творів?

— Ви, напевно, читали мій перший роман. І якого ж автора я вам нагадав? Було б цікаво про це дізнатися. До речі, про Землю написано чимало, але хіба писати про неї стали менше?!

— За головного героя Паіно Ви взяли такого собі «супермена», народженого від вищих сил і наділеного надзвичайними можливостями. Чи не боїтеся Ви, що Свята Церква звинуватить Вас у святотастві? Адже, за християнською релігією, не можна прирівнювати живу істоту до Бога.
— Паіно – аномалія. А ні в якому разі — не Бог. І його аномальні властивості намагаються використати зі своєю метою різні сили: добрі – для добра, а злі, відповідно, – для зла. А Бог – це та непізнана і велична сила, яка й дає життя, любов, добро і все, що може бути прекрасним у цьому світі. Як можна прирівнювати творіння Боже до Творця? Горщик до Гончара?

— У книзі ведеться боротьба добра і зла у різні вікові періоди. Це вічна тема, яка у Вашому романі завжди у різні вікові періоди виступає під образом ордену жерців храму Ші Тай, що дуже схожі на монахів Тибету. Чому Ви вибрали саме буддизм, а не якусь іншу релігію — християнство, мусульманство та ін.?

— Та саме буддизм, що виник у IV ст. до н. е. цілково відокремлював себе від боротьби з будь-чим. Принципи буддійського спасіння зведені до чотирьох істин: життя – це страждання, причина страждань – бажання. Щоб позбутися від страждання, треба позбутися — бажання, — повна відмова від перепетій життя приводить до нірвани, тобто, абсолютного спокою.

А вічну тему боротьби добра і зла відображає зороастризм (X – VII ст. до н. е.), іудаїзм (II ст. до н.е.), християнство.

— Виступаючи проти техногенного шляху розвитку, Ви у книзі, натомість, в епізоді бою між інопланетними кораблями і кораблем фаєтян «Адмірал Кро», висвітлюєте саме технічні засоби захисту фаєтян: «лучиметы», гранати, телепортацію і багато інших засобів захисту. Це наштовхує на питання: «Що, проти лома немає прийому, якщо немає такого ж лому?»
— По-перше, виступаю не я, а мої герої. Деякі вважають цей шлях хибним. Іншим він подобається, бо зручно. Якщо є меч, завжди винайдуть щит, і чим досконалійшим буде меч, Тим, відповідно, – надійнішим щит. Закони розвитку — їх не відмінили!

— Описуючи зв’язок між астронавтами і такими собі неординарними тваринками — калісами, Ви наділяєте останніх відчуттям інстинкту, самозбереження, завдяки яким, вони можуть відрізнити добро і зло у різних його іпостасях. Маю на увазі, перетворення команди корабля «Адмірал Кро» у бою з інопланетянами. На Вашу думку, зв’язок тварин і людей повинен бути гармонійним і взаємним, чи навпаки? І чи є тваринний світ — другорядним?
— Мені дуже приємо, що ви звернули увагу на цих милих тваринок. Вони глибоко симпатичні, але чим гірші за них наші менші брати – собаки, коти, птахи? В кожного з них — свій норов, свій характер. Просто ми не завжди бачимо це. І рідко цінуємо. На жаль...

— Описуючи чисте кохання між головним героєм Кі Локкі та Емілією Ра, Ви пишете, що герой доводить до оргазму агента СПК (служба послуг космофлота) Юі, не вступаючи з нею в статевий контакт. На Вашу думку, чи є це зрадою у коханні до Емілії Ра? Що таке взагалі «кохання»: воно — щось земнее, чи просто «прибулець» з іншої планети?
— Кі Локкі дає Юі вимарене нею бажання відчуття, співчуваючи їй, допомагаючи зберегти важливу для неї роботу і можливості кар’єрного росту. Сурогат лишається сурогатом. Оргазм є, а зради — нема. То як розчинна кава. Назва є, а кави – немає.
Щодо кохання. Його видів дуже багато. Не завжди земне кохання є любов’ю. Недарма, наш мудрий народ розділяв це почуття у мові: є кохання, а є — любов. І от, щодо любові, можна дуже довго дискутувати, як переломилася вона від небесної всеохоплюючої любові до нашої – земної. І добре це, чи недобре, чи просто так, як має бути.

— Описуючи інопланетян, Ви змальовуєте їх як щось негативне, вороже, мовляв, вони використовують жахливу мутаційну зброю, перетворюючи на своєму шляху все живе у якусь масу, або ж у жахливих мутантів. На Вашу думку, якщо б відбулася зустріч землян з інопланетянами, то це загрожувало б людям повним знищенням або ж принесло б їм якийсь добробут і краще життя?
— Напевно, інопланетяни є різні. Просто героям зустрілися саме такі потвори. Можливо, їм просто не пощастило. Та й землянам може поталанити або — ні. Все залежить від того, хто, і з якою метою, захоче з ними спілкуватись.

— Загибель цілих цивілізацій, планети — це трагедія. Натомість, Ви надаєте багато уваги у Вашому романі «Сады хаоса» такому світлому, чистому, духовному, казковому почуттю, переплітаючи світ високих технологій зі світом казок. А самі казки, в основному, мають щасливий кінець, а Ваш роман — це трагедія, де зло, високі технології знищують цілі цивілізації. Чому Ви не вірите у казки із щасливим кінцем? Чи Ви не розумієте їх значення?
— Як ви помітили, всі казки закінчуються добре. Але герої повинні пройти вогонь, воду і мідні труби, щоб досягти щастя, справедливості, бажаного життя. Вони повинні усунути перепони на своєму шляху, багато чого навчитись і зустрітися з тим, хто їм допоможе. Те, що перша книга написана, ще не є закінченням циклу. Казка тільки почалась!

— Знову про казки. Це дитяча тема, але Ваш роман аж ніяк не дитячий, хоча читається легко із захопленням. Тож скажіть, будь ласка, а чи вірите Ви самі у казки?
- Напевно, якби не вірив у казки, то їх би не писав. Знайшов би якусь іншу форму, інший жанр.

— Книжка хороша, сюжет захоплюючий, але «зіркові ворота», космічні кораблі, космічний десант, інопланетні цивілізації, темні сили, світлі сили — це такий собі відомий науково-технічний фантастичний вінегрет, приправлений хорошим, можна сказати, вишуканим і смачним соусом. А хотілося б прочитати щось свіже, нове, неординарне і не менш цікаве. Маю надію, що у другій частині Вашого роману я та читачі це побачимо та прочитаємо. А скажіть, чи довго нам, читачам, чекати виходу другої частини роману у світ?

— Дякую, дякую, дякую, що хоч щось сподобалось. До речі, я люблю салати, особливо — вінегрет. Він смачний і корисний. Але кожна господиня готує його по-своєму. «Щось свіже і неординарне» – ви дуже апетитно зауважили. Думаю. У вас буде можливість оцінити це «щось» десь наприкінці осені. Дякую за цікаві запитання.

— А я Вам щиро дякую за розмову.
Розпитувала Михайла Темнова
Тетяна Горянка