У закарпатському селі Лохово стояла орда Батия (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Село Лохово Мукачівського району Закарпаття розташоване за 10 км від автотраси Київ–Чоп. У ньому живуть 1200 людей. Чимало виїхали на заробітки в Росію, Грецію, Португалію, Чехію. Решта працюють у селі або їздять на роботу в Мукачево.

Війт Петро Куцкір, 54 роки, показує будинок найстаршого жителя 88-річного Юрія Росула. Той живе в центрі села. Із будки вискакує чорний пес. Юрій Миколайович тримає саморобну дерев’яну лопату. Відгрібає із стежки сніг.

— Я закончив дисять народних класів, — розповідає Юрій Росул. — Позад того ходив служити: мало по жидах, мало по панах. Принесу, напрімер, жандарці (дружині жандарма. — ”ГПУ”) води до хати, вона дасть дві коруни. У той час за такі гроші мож було купити кіло гірінків (оселедцю. — ”ГПУ”). Кому треба було — помагав корови дозирати. 1943-го пішов у армію, воював за мадярів. Додому вертався через Кавказ і Урал, там у руських у плєну сидів. 1949-го женився на Олені, три роки як у землі лежить, царство юй небесноє. Народили трьох дітей. Як їх звуть? Так як у селі дітей називали: Іван, Юрко та й Свєта. Типирь маю чотирьох унуків, а й єдного правнука. У совєтські часи я робив у бібліотеці, потом був головою колгозу ”Червений жовтень”, бригадиром, головою виконкому. Заробив на пинзію 650 гривників.

На сусідній вулиці ховають колишнього вчителя — 78-річного Кирила Малешка. Біля двору зібралися понад 100 людей.

— То мій друг був, — опускає очі 79-річний Петро Бігунець. Знімає чорний капелюх.

— Маріє, приймай гостей, — гукає дружину з вулиці. 78-річна Марія Бігунець виносить на поріг віник. Допомагає обтрусити із взуття сніг.

— Я вчителька колишня, — сідає за стіл. — Учила біологію. Один раз цілу ніч проплакала, бо моїм учням інша вчителька двійки за чверть наклала. Із моїм Петром мались ме шістьох дітей. Але двоє померли.

— Ми з Марією зробили за одну нічку п’ятирічку, — жартує господар.

— Дурноє не говори, — відказує Марія.

— Дай я буду розказувати, — перебиває Петро Васильович. — А ти потом добавиш. Я вчив у школі фізику, а по сумісництву був фотокореспондентом газети ”Прапор перемоги”. Із Нілом Армстронґом за руку здоровкався. Астронавт приїжджав у Мукачеве, виступав перед відпочиваючими санаторію ”Карпати”. Я тоді в нього спитав: ”Ви були на Місяці. Чи бачили там Бога?” Ніл відказав: ”Не бачив, але, очевидно, Бог десь таки є”. А ще спитав, як виглядає із Місяця Земля. Сказав, що так само як і Місяць із Землі, лиш мало більше.

Вулицею йде в теплій хустці 50-річна Наталія Корж. Вона медсестра в дільничній лікарні.

— Наталку селяни жартома називають доктор Квін, як у фільмі однойменному, бо шустра, — розказує війт. — Зранку її бачу в одному селі, а ввечері в іншому.

— Пробігаю пішки за день по 10–15 кілометрів, — каже Наталія Корж. — Одному капельницю треба покласти, іншому тиск поміряти, третьому — укол дати. Знаю кожного в селі, діагнози напам’ять можу назвати.

У центрі села стоїть дитсадок, розрахований на 40 дітей. Тепер там виховують 52.

— А ще 80 дітей сидять удома, бо в садку немає місця, — говорить війт. — Грошей на будівництво нового у бюджеті нема.

”У нашому селі стояла орда Батия”

Раніше село Лохово називали Логово, бо в цих місцях було лігвище вовків(фото: Сніжана РУСИН)

— Уперше про наше село згадують у пам’ятках за 1241 рік, — розповідає війт Петро Куцкір, 54 роки. — У селі стояла орда Батия. За селом є поле, яке називають Батиєвим. Переказують, що в нас утопили Батия в бочці з квашеною капустою. Він справді помер у наших краях.

Спочатку поселення називали Логово, бо в цих місцях було лігвище вовків.

— Пізніше, за мадярів, село назвали Берег-Севлюш, що означає виноградний берег. А як прийшла радянська влада, село знову перейменували. Тільки замість букви ”г” поклали ”х”. Образливе слово ”лох” з’явилося пізніше, на початку 1990-х. Мене інколи питають: ”Ви з того села, де лохи живуть?” Я кажу: ”Ні, з того, де можна лоханутися”. Лохами сьогодні називають тих, що держать пальці вєєром, а простих людей наших я не чув, щоб лохами обзивали.

Сніжана РУСИН, "Газета по-українськи"