Угорці України зустрілися з представниками Венеціанської комісії. Що трапилося?

Зокрема, під час зустрічі представники Демократичної спілки угорців України передала листа членам Венеціанської комісії, текст якого оприлюднило kiszo:

Текст поданий повністю:

“Інформаційна довідка угорських організацій України для Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська Комісія) задля підготовки експертного висновку щодо Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»

Вступ.

1.Прийняття Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 р. № 2704-VІІІ[1] (у подальшому: Закон про державну мову) та його нормативний зміст слід аналізувати не як окрему подію та окремий законодавчий акт, а в контексті процесу тих кардинальних змін які протягом минулих п’яти років відбулися в регулювання мовних відносин в Україні, і призвели до ліквідації мовних прав національних і мовних меншин, та головним, системним юридичним актом якого став Закон про державну мову.

2. Коротко нагадаємо основні етапи цього процесу:

23 лютого 2014 р. Верховна Рада України схвалює Законопроект (реєстраційний номер 1190)[2] про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про засади державної мовної політики»[3]. На тлі конфліктів що розгорілися в Криму і на Донбасі цей закон не був підписаний Президентом, і тому не набув чинності.                  1 липня 2014 р. Верховна Рада України приймає Закон України № 1556-VІІ «Про вищу освіту», ст.. 48 якого, у супереч ще чинному на той час Закону України «Про засади державної мовної політики», який визнавав за студентами право вільного вибору мови навчання, єдиною мовою навчання і викладання в вищих навчальних закладах визначає українську мову.                  10 грудня 2015 р. Верховна Рада України приймає Закон України № 889-VІІ «Про державну службу»[4], в якому українська мова визначена єдиною мовою, яка може бути використана в спілкуванні державних установ та державних службовців (ст. 2 і 8), а також обов’язок досконалого володіння державними службовцями цією мовою (ст20), що слід документально підтвердити (ст.25). В цьому законі вже не згадується про можливість застосування регіональних мов або мов меншин. Допускається використання в окремих випадках тільки англійської мови                 23 травня 2017 р. Верховна Рада України приймає Закон України № 2054-VІІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації»[5] в якому передбачено суттєве обмеження використання мов меншин. Відповідно віщання мовою національною меншини може відбуватися тільки у тому випадку, якщо 60% ефірного часу заповнений україномовним продуктом.                  5 вересня 2017 р. Верховна Рада України приймає Закон України № 2145-VІІІ «Про освіту», положення ст. 7 якого ліквідує передбачене Конституцією та міжнародно-правовими зобов’язаннями України право національних меншин (носіїв регіональних та мов меншин) на одержання освіти рідною мовою та право громадян України на вільний вибір мови навчання. Венеціанська Комісія у своєму висновку 902/2017 визнає таки дії української влади в основному легітимними.                  28 лютого 2018 р. Конституційний Суд України своїм рішенням № 2-р/2018 визнає неконституційним, і таким чином скасовує дію Закону України «Про засади державної мовної політики» від 28 лютого 2018 року № 2-р/2018[6].                 16 липня 2019 р. Конституційний Суд України своїм рішенням № 10-р/2019[7] визнає положення ст. 5 Закон України «Про освіту такими, що відповідають Конституції України.

Про умови прийняття Закону про державну мову.

3. Слід зазначити, що як міжнародні організації так і вітчизняні експерти висловлювали певні застереження щодо проекту Закону про державну мову (номер законопроекту 5670). Зокрема, такі критичні зауваження була озвучена інститутами і посадовими особами Європейського Союзу, в яких наголошували на тому, що регулювання мовного питання повинна відповідати міжнародним нормам і зобов’язанням України, що під час підготовки пропозицій до другого читання український парламент має провести консультації зі сторонами, на які впливає нове законодавство, включаючи представників національних меншин, а також рекомендували подати законопроект до Венеціанської комісії для висновку[8]. Подібні зауваження і пропозиції були висловлені також і Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин ОБСЄ Ламбето Занньєром в листі до керівництва Верховної ради України та Міністра закордонних справ України від 10 жовтня 2018 р.[9]

4. Здійснивши детальний фаховий аналіз документу прийнятого Верховною Радою України у першому читанні в Офісі Верховного Комісару ООН з прав людини прийшли до висновку, що проект Закону не пропонує ні ґрунтовного, ані збалансованого підходу задля забезпечення виконання Україною своїх зобов’язань у сфері захисту мов меншин і рекомендували владним органам України створити «…на базі консультацій з усіма відповідними групами чітку і злагоджену законодавчу та політичну основу щодо застосування мов, щоб надати надійні правові гарантії захисту і застосування всіх мов меншин, в тому числі невеликих за чисельністю. Така основа повинна забезпечувати баланс між метою популяризації офіційної мови та мовними правами осіб, які належать до національних меншин»[10].

5. Але незважаючи на ці та інші застереження, зокрема ті, які були висловлені Комітетом Верховної Ради з питань прав людини національних меншин і міжнаціональних відносин та у Висновку Головного науково експертного управління Верховної Ради України[11] Президент України, керівництво ВРУ і ініціатори Законопроекту наполегливо наголошували на європейськості, сучасності законопроекту, яка, на їх думку приймається в нормальній європейській дискусії[12], ба навіть підкреслювали надзвичайну ліберальність цього документу, заявляючи що цей закон є ліберальнішим ніж будь-який інший закон, який є в будь-якій іншій європейській каїні[13].

Щодо окремих положень Закону про державну мову.

6. В преамбулі наводяться тільки такі джерела права, які легітимізують абсолютизацію української мови у всіх без винятку сферах життєдіяльності суспільства, але про міжнародно-правові зобов’язання не згадується взагалі. При цьому міжнародно-правову легітимацію ініціатори Закону черпають з Висновку Венеціанської Комісії, наводячи, що: «… за особливих умов, що склалися в Україні, збалансована політика у мовній сфері вимагає належних гарантій для збереження державної мови як інструмента єднання суспільства, та Рекомендацію Європейської комісії за демократію через право українському законодавчому органу віднайти істотно прийнятніші способи підтвердження верховенства української мови як єдиної державної мови та вжити додаткових заходів для зміцнення її ролі в українському суспільстві». Ось вони і зміцнили …

7. Встановлено юридичну відповідальність особи з невиконання окремих положень Закону про державну мову, зокрема за навмисне застосування її з порушенням вимог українського правопису і стандартів державної мови, а також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови (ст.1).

8. Визначений обов’язок громадянина України володіти державною мовою (ст. 6), але при цьому не визначена сутність поняття «володіння», і не встановлена відповідальність тих мільйонів громадян, які не володіють державною українською мовою.

9. Запис прізвища та імені в паспорті громадянина України для виїзду за кордон здійснюється у транскрипції з української мови (ст. 8). Тобто ліквідовано право громадян України, зокрема угорців, в документах, в яких імена подаються за латинської графіки, подавати свої імена і прізвища відповідно до своїх традицій, за правилами угорського правопису.

10. Встановлена обов’язковість володіння державною мовою, зокрема і для депутати місцевих рад, посадові особи органів місцевого самоврядування, а також для посадових та службових осіб підприємств, установ і організацій державної і комунальної форм власності (ст. 9) що може стати підставою для обмеження громадянських прав при обранні в органи місцевого і регіонально самоврядування, а також дискримінації при призначенні на на певні посади в підприємства державної і комунальної власності.

11. Положення статей 12, 13, 14 встановлюють виняткову можливість використання тільки української мови в роботі органів влади, зокрема і місцевого самоврядування, таким чином цілковито унеможливлюючи використання в цих сферах мов меншин.

12. Визначенням української мови єдиною мовою виборів і референдумів (ст. 18) законодавець апріорі поставив у дискримінаційне положення виборців, які нє-, або у недостатній мірі володіють державною мовою.

13. У статті 21 Закону відтворений нормативний текст статті 7 Закону України «Про освіту» з добавленням двох частин, які містять додаткові обмеження щодо можливостей застосування будь-яких мов крім української в освітньому процесі, а саме: при зовнішньому незалежному оцінюванні та вступних випробуваннях, а також при викладанні іноземних мов (частини 3 і 7 відповідно).

У зв’язку з цим виникає питання, невже-ж народні депутати, пропонуючи вищенаведені пропозиції щодо додаткових обмежень можливостей використання мов меншин шляхом включення таких положень до тексту законопроекту забули про свої, і практично всієї владної верхівки обіцянки виконати (імплементувати) рекомендації Венеціанської Комісії? При тому, що обіцяли здійснити це саме у процесі прийняття наступних законів. Або, можливо, надаючи ці обіцянки вони завідомо не мали мети їх виконувати?

14. Ст. 25, яка допускає видання друкованих засобів масової інформації неукраїнською мовою тільки у двох чи більше мовних версіях, одна з яких повинна бути версія державною мовою. Крім порушення загальних правових принципів рівного ставлення та рівних можливостей така юридична норма порушує також і правила рівної конкуренції на ринку друкованих засобів масової інформації та рівності осіб у праві на вільне розповсюдження і доступу до інформації.

15. Крім вищенаведених Закон встановлює винятковість можливості використання української мови у сферах: інтерфейсів комп’ютерних програм та веб-сайтів(ст. 27); інформації для загального ознайомлення (ст. 28); публічних заходів (ст. 29); обслуговування споживачів (ст. 30); реклами (ст. 32); охорони здоров’я (ст. 33) тощо і таким чином цілковито унеможливлюючи публічне використання мов меншин.

16. Оскільки право на використання поряд з державною мовою в усіх вищенаведених та інших сферах суспільних відносин також і мов меншин були передбачені попередніми відповідними профільними законами України «Про мови в Українському РСР» 1989 р. та «Про засади державної мовної політики» 2012 р., вищезгадані, та ряд інших статей законопроекту порушують також і вимоги част. 3 ст. 22 Конституції України, відповідно до якої «При прийнятті нових законів, або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Коментар щодо ролі і місця Венеціанської Комісії в процесі ліквідації мовних прав меншин в Україні.

17. На завершення вважаємо за необхідне зауважити, що Венеціанської Комісії, у своїх висновках щодо питань регулювання мовних відносин в Україні послідовно підтримує позицію прибічників концепції української одномовності і є строгим критиком пропозицій спрямованих на збереження традиційної для українського суспільства двомовності та багатомовності, яка історично склалася в окремих регіонах[14]. Таким регіоном є, приміром і Закарпатська область, де в публічному вжитку, зокрема і в спілкуванні з органами влади, на всіх рівнях освітнього процесу, в друкованих та електронних засобах масової інформації, в публічних, зокрема і в офіційних надписах поряд з українською та російськими мовами використовується угорська та румунська, а також частково і словацька мови. На жаль, маємо підстави стверджувати, що своїми документами Венеціанська Комісії практично заохочувала ту законодавчу роботу, яка з прийняттям Закону про державну мову завершує процес ліквідації права дво- та багатомовності в Україні. І в цьому ряду, напевно, не складуть виняток і ті висновки і рекомендації, які будуть сформульовані за результатами дослідження даного Закону.

18. Про небажання представників Венеціанської Комісії почути аргументи на користь захисту закріплених в Конституції і міжнародно-правових зобов’язаннях України прав національних і мовних меншин на вільне використання своєї рідної мови свідчить і той факт, що про можливість зустрічі нас, представників меншин було оповіщено тільки за 2 дні до цієї події. А це позбавило нас можливості належної підготовки до цієї наради, а багатьох навіть можливості приїзду з провінції до Києва. Про це свідчить також і те, що для спілкування з представниками всіх меншин відбуватиметься одночасно, на що відвели всього трошки більше години часу. Така поведінка Венеціанської Комісії дає нам підстави стверджувати, що ця поважна організація не тільки асистує до процесу знищення мовних прав меншин в Україні, але також і заохочує до такої поведінки владні органи України.

Дюла Петнегазі – голова Товариства угорців Києва     

Михайло Товт – почесний голова Демократичної спілки угорців України