«УНІКУМський» капкан: хто наступний

Спроба тісно переплести рекламу з журналістськими текстами в одному виданні — далеко не нова. Понад п’ять років тому існував проект «Закарпаття», до якого вдалися мукачівські колеги. Вони добре похоснували рекламний ринок, зокрема, щодо туристично-рекреаційного Закарпаття. Журнал закрився одразу по тому, як у ньому прорекламувалися всі райони області.

І ось — нова спроба, цього разу на чолі з ужгородкою Тетяною Лемещенко. Вона — і засновник, і видавець… Мало не сказав — «і на дуді грець»! Чому? Бо взялася так щільно оперувати на цій ниві, що тріски летять.

Можливо, саме через це канув у Лету давніший проект Тетяни Лемещенко — журнал «Шефу на стіл». Вийшли у світ вийшли п’ять або шість номерів, і на тому — крапка.

Невдалий задум тому й став невдалим, що була переоцінена роль реклами — традиційного виду діяльності видавчині. Хто видавав журнал, тим більше повноколірний, міг застерегти від намагання нерозривно поєднати рекламу і справжню журналістику. Продукт цього відомий — «джинса».

За плечима у пані Лемещенко були довідник «Ділове Закарпаття» з «Золотими сторінками України», тож і рушила вперед без тіні остраху. Це при тому, що в складі не було жодного професійного журналіста!

«Шефу на стіл» зійшов з рейок так швидко, неначе старезний вагон у новому експресі. Потрібно було не менш ніж десятиліття, щоб у бажання Тетяни Олександрівни мати власний журнал з’явилося друге дихання.

І ось сталося! У заснованого в 2013-му Тетяною Лемещенко журналу «Унікум» концепція — та ж. За тривалістю виходу він уже перевершив «Шефа». Але чи перейдені «камені спотикання»?

Ставка, як і тоді, зроблена на дописувачів збоку. Що це дуже вигідно — зрозуміло, адже можна заощадити на оплаті праці. Регулярна зарплата кадрового мас-медійника з усіма нарахуваннями — кілька тисяч щомісяця. А тут — гонорар позаштатникові, обсяг якого нічим не регулюється, а відсутність укладеного договору робить його ще й необов’язковим. Примарним.

У цьому переконався на власному досвіді. Мені запропонували підготувати для номеру «4» публікацію про ткаль із села Річка на Міжгірщині. Підготував. Мені красно подякували, отримав і гонорар. (Про розмір змовчу, скажу лише, що менший, ніж у обласній газеті).

Тоді ж дали на вибір кілька бажаних тем для наступного номера. Обрав для себе інтерв’ю з художнім керівником і диригентом Заслуженого академічного закарпатського державного хору Наталією Петій-Потапчук. Воно мало відобразити 70-річну історію художнього колективу.

Через півдня у телефонній розмові з випусковим редактором Тамарою Бабич (яка додатково консультувалася з шефинею) погодили й обсяг — три журнальні розвороти.

Не зупиняюся докладно на підготовці матеріалу, але ми з Наталією Йосипівною витратили півдня, відшуковуючи фотографії та документальні свідчення з архіву хору. Записували інтерв’ю на диктофон, я списував його в блокнот, доводив до готового вигляду. Керівник хору затверджувала текст і, рештою, я приніс його до «Унікуму».

Тут мені подякували за ретельний відбір фотографій і взяли їх для сканування.

Все це робилося на Водохреща. Коли прийшов за фотографіями наступного дня, Тамара Бабич «між іншим» зауважила: «Матеріал трохи завеликий. Є багато фотографій, тож треба трохи скоротити. Та й жанр не той, що треба. Слід переробити з інтерв’ю в розповідь».

Зізнаюся, був немало здивований, адже перед тим і тему, і обсяг узгодили. Вирішив дати згоду на те, щоб видавці скоротили матеріал на власний розсуд, враховуючи їхні поліграфічні можливості. А щодо зміни жанру — ні. Це ж бо наново треба працювати над текстом.
На тому розійшлися. А наступна наша зустріч із пані Тетяною відбулася в маршрутному автобусі, дорогою до Ужгорода. Квітень, усе довкола буяє! Готовий почути від Тамари Бабич новину про випуск нового журналу, зрадів цій зустрічі.

«Ваша публікація не вийшла. Ми замінили її іншою!».

Вражений, я не промовив більш нічого. Ще через кілька днів була зустріч у редакції. Тетяна Лемещенко, прикривши могутнім торсом усіх, що зібралися за столом, заявила: «Ваш матеріал нам не підійшов». І — крапка.

Жодних вибачень від «Унікуму»чи хоча виправдань щодо його нікчемного замовлення! Про компенсації за потрачені автором і співавтором час, зусилля теж не йшлося. Ніби вони самі напросилися, а замовникам «просто не підійшло».

Замовлений матеріал, над підготовкою якого разом із журналістом працювала і заслужений працівник культури України, відомий керівник художнього колективу — забаганка?!

Першою моєю реакцією було бажання подати до суду. Юрист Незалежної медіа-профспілки України Юка Гаврилова застерегла: «Не робіть цього, адже угоди з журналом не уклали. Складно буде довести факт замовлення публікації. А якщо й виграєте справу, то виграш буде неадекватним порівняно з затратами на адвоката. Краще напишіть про це».

Так і зробив. Сподіваюся, моя історія навчить колег бути обережними з цим виданням. Зізнаюся, випадків такого зневажливого ставлення до себе на рідному Закарпатті у моїй практиці ніколи ще не було.

Кажуть, усе колись стається вперше. Але смію сподіватися, що доля більш не зведе мене ні з Тетяною Лемещенко, ні з її унікальним «Унікумом».

P.S. На цьому б і крапку поставити. Але. Прочитавши анонс про урочисте відзначення «Унікумом» чергового випуску журналу, що має відбутися у замку Сент-Міклош, заочно раджу Тетяні Лемещенко проголосити тост: «За необдурених мною журналістів!». І щоб це побажання справдилося.

Василь Бедзір