ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Ужгород очима колишнього ужгородця

    26 січня 2021 вівторок
    Не той сьогодні Ужгород, не той

    Нині всі люблять докопуватися до коренів. З моїми довелося б помучитись. Мій дід, посміхаючись у вуса, іменував себе «феле-модьор, феле-товт». Бабка - типова русинка. Батько - жертва цієї суміші - писався українцем, мати - українка без дурнів, з Полтавщини. Нині живемо у Словаччині. Не так щоб приспівуючи, але нікому не заздримо. І тільки туга за рідним містом ниє десь під серцем. І мої дід з бабою, і їхні предки, і я, звичайно, з юних років віддано любили наш затишний, зелений, запашний Ужгород.
    Ми з дружиною заробляємо нормально, але на Канари чи Мальдіви «не тягнемо». Торік відпочивали на Шираві, у позаминулому - на Балатоні. З весни нинішнього почав агітувати за Ужгород: діти підросли, настав час показати батьківщину предків. Проблему житла вирішили вдало. Молода пара, якій ми продали квартиру, вирішила відпочити у Словаччині. Буквально на кордоні обмінялися ключами. Вони на два тижні поїхали в нашу квартиру, а ми, відповідно, у їхню, яка колись була нашою.
    Прибули, розпакували речі, на повні груди вдихнули повітря Батьківщини. Дружина найперше подалася в душ - освіжитися з дороги. Та щойно пішла, гукає з ванни: Андрію, тут якісь нові крани, допоможи. Заходжу, крани звичайні, але вода не тече - ні холодна, ні гаряча. А тут молодший з туалету верещить: "Тату, рятуй!". Кидаюся туди. Малий, розумієте, ще в Собранцах, може, кіло абрикосів ум'яв, от і навалив чималу купу. Смикає, щоб змити, а воно не змивається. І, звичайно, злякався, чи не зламав чого. Мене теж потом зросило: що робити? Аж дивлюся, у ванній на пральній машині, на поличках штук двадцять пластмасових пляшок із водою. Сяк-так спровадив купу в туалеті, а сам до сусіда. Ми знайомі з ним ще з часів, коли жили в Ужгороді.
    - Жорка, - кричу, - дзвони кудись, у будинку аварія, води немає.
    - Нікуди дзвонити, Андраше, - відповідає той, - цій аварії вже четвертий рік. Як Ратушняк став керувати, гарячої взагалі немає, а холодна за графіком.
    - А Ратушняк це хто? - запитую, - домоуправ? - Бери вище, - шепоче Жорка,- мер.
    Пішли в місто, знайомитись. Ідемо проспектом, а там ліхтарі небачені, може, по тисячі евро кожний. Я вказую на цю пишноту, а пацани нуль уваги: пече, ниють. Справді зауважую: дерева, що давали тінь і ховали вбогі хрущовки, зрізані. Хрущовки зі своєю архітектурою вилізли на перший план, а на зрізаних пеньках якісь звірятка з жерсті.
    - Навіщо це ви, - запитую зустрічного і вказую на дерева.
    - Це не ми, - відповідає пошепки, - це Ратушняк. Зате, - каже, - нові дерева посадили.
    І справді, бачу ялинки молоденькі, туї, тільки коричневі якісь.
    - Засихають бідолахи, - пояснив той же перехожий.
    Прийшли на Корзо. Я мріяв показати дітям цю вулицю й площу Корятовича. Справді, їм сподобалося. Катальпи молоденькі, глід деревоподібний кучерявиться, туї в бочках і, головне, крамнички зручні. Присіли, відпочиваємо. І пенсіонер якийсь поруч обмахується капелюхом.
    - Цього раніше не було, - звертаюся до сусіда. - Коли це Ратушняк усе посадив, побудував?
    - Тримай кишеню ширше, - відповідає пошепки пенсіонер. - Це зробили за попереднього мера.
    Далі розмова не вийшла, крамничку оточило десятка півтора собак. Одні хотіли з нами познайомитися, інші атакували ноги велосипедиста, що проїжджав. Від гріха подалі ми поспішили геть.
    Я з дитинства знав, що Ужгород перебуває у сейсмічно нестійкій зоні. Але не знав, що настільки. Навіть в історичному центрі на Корзо плитка на вулиці йшла якимись хвилями. В інших місцях стихія взагалі познущалась над городянами. Вулиці у ямах, вибоїнах, каналізаційні люки зяють проваллями, а про тротуари й двори краще й не згадувати - якраз місце, аби знімати фільми про війну. Особливо нічні епізоди, тому що освітлення поміж багатоповерхівками диверсанти ліквідували повністю.
    Згадав про одне затишне містечко. У спеку тут ніколи не було гаряче, можна було випити холодного пива, з'їсти морозиво чи чогось ситнішого - добрих вареників, дерунів із грибним соусом, не говорячи вже про купати чи лоці. Я повів своїх у літній сад ресторану «Київ», що потопав у величезних деревах. По дорозі мої сини зробили відкриття - виявили готель для бродячих собак. їм визначили найпрестижніше в Ужгороді місце - неподалік міськради. Тут за синьою фіранкою знаходився ... елітний смітник! Через дірки можна було спостерігати, як десятки різношерстих псів прибували на спочинок від трудів праведних, а їм назустріч вистрибували відпочилі, аби зайняти свої робочі місця.
    А літнього саду на місці не виявилось. На місці столиків у тіні й вареників з дерунами височіла чотириповерхова будівля. Як нам пошепки підказали, Ратушняка, але записана, звичайно, не на нього.
    Нічого путнього не вийшло і з басейном. Раніше, пам'ятаю, на «Спартаку» у спеку було півміста. Наплававшись, одні засмагали на сонечку, інші пили пиво у затінку, треті різалися в карти. Звичайно, я обіцяв своїм відвідини цього чудового місця. Пацани просто верещали від передчуття задоволення. На жаль, нас зустріло сухе корито, куди замість води хтось висипав кілька вантажівок сміття. - Ратушняк викупив?
    - запитав я сторожа. - Подейкують, - відповів той пошепки, - але записано не на нього. Поруч валялися обривки транспаранта: «Ратушняк, коли ти...» чи то наїсися, чи то нахапаєшся - не розібрати. Діти почали нити і дорікати, що я ошуканець.
    Важко нам далися ці два тижні в рідному Ужгороді. Відпочивали душею у батьків у маленькому будиночку мого дитинства на Електрозаводській. Бабуся приготувала онукам справжній український борщ. Обоє малих були у захопленні. Дорослим дід презентував домашнє вино - без порошків і барвників, теж річ у наш час рідкісна. Ми із дружиною дивувалися ужгородським «порядкам», а старі плювалися.
    - Батя, - запитав я, - чому всі тут говорять про Ратушняка тільки пошепки? Його так бояться?
    - Ніхто його не боїться, всім просто соромно: самі голосували за нього.
    Ідучи, я подумки вимовив: прощавай, улюблене місто! Наступного разу приїду хіба з онуками. Може, на той час ти станеш придатним для життя.
    А пацанам, зрештою, усе сподобалося. І собаки, і сміття, а коли вони хлюпалися у тазику, то із захватом верещали: «У-р-р-а! Зовсім, як на безлюдному острові!»
    Ніби у відповідь, порожні крани гарчали, як голодні гієни.
    Андрій Товт, Словаччина, місто Стара Любовня

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача gbyte.

    Гарно написано, від душі! Але на мера надійся, і сам не плошай! У центрі Львова побачив під стелею цікаву конструкцію - величезний пластиковий бак на декількасот літрів води. Увімкнули воду - автоматично насос підкачав у резерв. Подумав, а чому б і собі не зробити таке саме? Зробив! Звісно - вода технічна, але на помитися і унітаз згодиться, і головне - завжди є! З іншими негараздами гірше! От і вистачить всім до виборів подумати і визначитися! А що Ратушняк? Він собі прихватизував що схотів, прийде інший - доприхватизує, за народ подумати їм часу не було і не буде НІКОЛИ І НІКОМУ!

    Пунктів: -3

    Картинка користувача Гость.

    Це не тільки Ратушняк - це справжня свободна Україна;

    Пунктів: 0