ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Ужгородка Віка Андрусів видала збірку оповідань "Курвацьке життя"

    16 січня 2021 субота
    Книга оповідань Віки Андрусів "Курвацьке життя"

    Вийшла четверта книжка Віки Андрусів – збірка оповідань «Курвацьке життя». Видрукована аж у столиці – у нашої богеми є ілюзія, ніби з Києва легше докричатися до Ужгорода, ніж ізсередини.

    Але менше з тим. На презентації цнотливі дами з нашого телебачення дуже просили, аби виступаючі говорили про книжку, не згадуючи її назву – мовляв, в іншому випадку вони не можуть дати це в ефір.

    Ага, про щотижневі вбивства в області можна, про п’яні каліцтва, про абсурд економіки, фестивальний маразм – це все можна, а от від такого наш глядач зашаріється. Побажання було, звісно, нереальним. Це як у східній притчі, де вимагають не думати про білу мавпу. Та ніхто про неї і не думав би, якби не така дивна заборона. До того ж про професійних жриць кохання у Віки якраз і немає. Бо й які у нас взагалі можуть бути професіоналки – так, любительки на трієчку з мінусом.

    У книжці зовсім про інше. По-латині «курва» – це «крива». Викладені там історії, дійсно, прямолінійними не назвеш. Усі вони породжені двома конфліктами, які споконвіку викривляють розмірену течію людського існування. Перший – це фатальна суперечність між чоловічим і жіночим началом.

    Це найбільша хохма еволюції – розділити усе живе на дві статі, приречені на вічне нерозуміння одне одного, на запекле протистояння, з’ясування стосунків, биття тарілок і голів, на усі оті кохання-зітхання, любов і ревнощі, підступність і самопожертву, божевільну пристрасть і не менш божевільну нудьгу одне від одного.

    Це найфундаментальніша антимонія людства, перед якою бліднішають усі класові, національні і світоглядні протистояння. Війна між істотами з Марсу й істотами з Венери почалася, як тільки ті пізнали одне одного, і відтоді не може спинитися ні на мить. Новели Андрусів – отакі фронтові репортажі з передової.

    Це тексти, просякнуті порохом і польовим госпіталем. Чи як вона сама пише, «кров’ю, слізьми і спермою». Про жінок Віка пише за відомим принципом: «Про своїх – або добре, або дуже добре». Описи чоловіків – більш технологічні. Це наче інструкції – як поводитися з об’єктом, щоб той не завдав шкоди, як його можна вчасно відключити і, взагалі, що там у нього всередині, як то все можна переробити і чи варто тим взагалі займатися.

    Жінки в цих оповіданнях люблять комфорт і розмірене існування, визначене на довгі роки. Чоловіки ж виступають будниками спокою, якимись ірраціональними Буратінами, котрі завдають клопоту Мальвінам, але і приносять в їхнє життя бодай якісь пригоди. Оця жіноча цікавість постійно підводить: ніби і не треба лізти до чоловіків, а таки доводиться. Але перша суперечність пом’якшується, а то й взагалі знімається завдяки другій – між життям і смертю.

    Це як у А.Вознесенського: «И покажется столь мимолётным наше непониманье с тобою – перед будущим непониманьем двух живых с пустотой неживою». Авторка постійно прагне зазирнути у те інобуття, де ми всі колись будемо, але ніхто особливо туди не поспішає. А вона – неслухняним дівчатком, якому заборонили навіть наближатися до банки з варенням, але мала не заспокоїться, аж поки не вилиже ту банку до самісінького дна. Тому у текстах так багато самогубців, стариганів, гробарів.

    Є просто екстремальні ситуації, коли людина заглядає у вічі смерті. Є монологи душ померлих, які вертаються до живих. Є неприховане бажання долати оцей Шенген в обидва боки – хоча би думкою, аби зрозуміти суть людини, з’ясувати загадки життя, піднятися над обмеженістю повсякденного буття. На зіткненні двох тем (жіноче – чоловіче і живе - мертве) виникає контрапункт – складне переплетіння, резонанс чи антирезонанс нібито паралельних думок.

    Тому кожне оповідання завершується для читача таким собі вибухом у власному мозкові. Це щось як момент пробудження, коли переходиш із сновидіння у неспання, але ще до ладу не з’ясував, яка ж з двох дійсностей реальна. Авторка майстерно досліджує прикордонні стани людини – не через рефлексію, а через відтворення зовнішніх обставин, в яких перебуває відповідний персонаж.

    «Я дуже люблю життя», – заявляє письменниця насамкінець. Що таке любов, знає лише той, хто добре пізнав ненависть і навчився її перемагати. Дана книжка і є таким собі психотерапевтичним посібником, що навчає цьому мистецтву.

    Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору