ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Ужгородське подружжя Мирослава Росул та В’ячеслав Віньковський матеріалізовують час у кераміці (Фото)

    11 листопада 2019 понеділок
    Картинка користувача Admin 1.
    Глиняна кераміка ужгородців Мирослави Росул та її чоловіка В’ячеслава Віньковського

    Якщо і є на Землі матеріалізований час – то це глиняна кераміка ужгородців Мирослави Росул та її чоловіка В’ячеслава Віньковського.

    29_1_0.jpg29_2_0.jpg29_3_0.jpgОстанній більше за інших заслуговує звання Заслуженого художника України. Його художня та невтоленна педагогічна праця в різних навчальних закладах міста зробили великий вплив на розвиток культури Закарпаття у всеукраїнському контексті.
    Вони обоє – чарівні люди в жлобському загалом Ужгороді, бо з наївною впертістю вірять, що світ змінить краса, а не гроші в будь-якій кількості.
    Молодці!
    Дійсно, якщо нема в тобі любові, то ніяке процвітаюче домашнє господарство, бізнес не допоможуть порятуватися від постійного внутрішнього дискомфорту. Як то кажуть на Волині: "Якщо розуму немає – то в аптеці не купиш..."
    Розуму в Росул та Віньковського вистачає, а ще більше – душі. Ніжної, яка не піддається міщанській корозії. Тому й їхні учні люблять їх по-справжньому, а не як перепону на шляху до диплома.
    Мирослава – ужгородка, В’ячеслав за походженням з Хмельницького, через що і бороду носить на філософському скіфському обличчі, як гетьман Богдан. Тільки булаву в руки не бере, щоб не замастити мокрою глиною. Нехай, мовляв, хапають її національні білоручки.
    Хоча міг би і він.
    Адже входить до десятки ліпших анімалістів нашої держави. Твори Росул і Віньковського відомі всьому світу через видання ЮНЕСКО, різні зарубіжні каталоги. Запрошують їх останнім часом до Данії, але спонсорів не завше на таку справу знайдеш. Але вони не печаляться: якщо не Амстердам – то Ріо-де-Жанейро згодом прийме, обгорне сексуальними вітрами і карнавалами, посмішками і щастям.
    ...Округла, тілесна й одночасно... порожня, що, проте, в порожнечі виробляє нову округлу тілесність. За це й поважаю Мирославу Росул, що не зрадила землі, з якої виросла... Глиняної... Знайомої кожному, але не всіма пізнаної до найменшої цяточки. В свідомості – єдиної, що приходила, мов неординарна людина, під різними назвами – Підкарпатська, Карпатоукраїнська, Закарпатська.
    Чи в цьому, зрештою, справа?
    Важливо, щоб було тут постійним головне – момент народження із глини живої тендітної квітки, або ж звіряти, схожого на квітку, або квітучого звірка, або квітки, на пелюстках якої витанцьовують звірята…
    Мирослава це розуміє. Тому, що по-справжньому народилася в Ужгороді, а не тільки за фактом несвідомого перебування в пологовому будинку на старті існування. Вищу мистецьку освіту, як і В.Віньковський, здобула у Львівському державному інституті декоративного і прикладного мистецтва (нині Академія прикладного мистецтва). Потім із Славком приїхали на береги буремного Ужа, бажаючи принести в осоловіле міщанське життя катарсисну бурю. Обоє брали участь в обласних, регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставках з 1984 року. Та з таким добрячим ефектом, що стали навіть членами Закарпатського відділення Спілки художників України. Глина своє взяла – і він, і вона немовби в рай потрапили. Підкупила липка земля, кого треба, всерйоз.
    Такі вони Славки!
    Хоч на Закарпатті не прийнято так швидко в рай впускати, але тут трапився виняток. Всевишній, очевидно, розпорядження видав. Усне. Бо з чорнилом на небі туго.
    У Мирослави просування у вищі митецькі емпіреї вийшло без грошей. Та не без... еротики.
    Куди, втім, від неї подінешся? Коли навіть у "верхах" на очах у всього народу творять порнографію, а не лиш частково оголюються, шматками вивалюючи на світ своє тіло.
    Та я не про це. А про те, що у Львові свого часу, у тамтешній картинній галереї, відкрилася перша всеукраїнська виставка еротики "Еротичне образотворче мистецтво. Україна-95". Ужгородці на цій царині виявилися найбільш успішними. Успіх мали Мар’яна Фантич, Мирослава Росул, Ігор Панейко, Людмила Корж-Радько, Сергій Біба.
    Мирослава щиро радіє, що створюються нові еротичні еталони. І що центр їх виробництва – стольне місто Закарпаття. А то я нещодавно прямо отетерів, коли непростий бунтівний художник Олег Гораль притягнув до мене думку на тарелі свого випадкового дозвілля:
    – Чому, Васю, Венер усіх поголовно знаходили без рук?
    – ...
    – Не без голови... чи без стопи... без ноги... чи без двох ніг, а саме – без рук?
    – ?..
    – Тому, що це були манекени для кравців, відразу без рук зроблені.
    А й справді... А ми – антична еротика, очі закочуємо в череп, оргазм імітуємо. Все ж тілесніше у світі. І простіше.
    Як по-звірячому простий чоловік Мирослави – В’ячеслав Віньковський. Борода у нього – всього лиш борода, піджак – піджак, слова – слова. І звірі, якщо придумає таких, яких не буває – відразу стають справжніми. Тому, що є Віньковський. Він їх породив. І хоч убийте цього шляхтича, а породжувати нових і нових звірів він не перестане. Ніколи. Нізащо!
    Про нього пишномовно пописують – "керамічні натюрморти", "анімалістика" ("анімал" з англійської – тварина. Так, пам’ятаю, іномовні називали головно людей. Але при чому тут Віньковський – автор людяних звірів, або озвірілий батько?).
    Славки – Росул і Віньковський – зібрали час воєдино. Сотовий мед – це теж минуле, нинішнє й майбутнє. Віньковський скромно натякає сучасникам, що він цей солодкий синтез розуміє. І роботу про це зробив. "Джмелине гніздо" називається. Хоч головне – бджоли, адже без стільникового меду зупиниться час. Його ж відтворюють бджоли, хоч джмелі думають, що це вони, що це їх рук справа. І говорять із парламентів бджолам найбільш головні керівні слова.
    Хочеш бути щасливим – пройди під веселкою. Є таке повір’я. Віньковський і його знає. Слава Славі! Тому і спорудив свою славу, запрошуючи людей у свою душу: "Прийдіть, диваки... Пропущу під веселкою – щасливими станете". А керамічна веселка його хороша – веселка-природа, веселка-жінка... Але не поспішають чомусь до нього. Тягнуть візки з убитими качками і недобитими картинами на ринок речових доказів.
    Віньковський дивиться на це й очам своїм не вірить: "Навіщо йти від щастя?"
    Так ось Слава-жінка і Слава-чоловік влаштували "з’ясування стосунків" з часом. Час їх зрозумів і полюбив. У них усе буде нормально. А якщо хтось позаздрить – хай береться за глину й доведе, що ліпший. І виліпить нового Адама для письменників нових Біблій, будівників нових безкоштовних церков.
    Слава-жінка і Слава-чоловік – це Славки. Вони удвох. Тому здається, що їх дуже багато в місті закомплексованих одинаків і одиначок.
    Архаїчним трансавангардом називає неповторні творіння М.Росул мистецтвознавець Олена Приходько.
    – У залежності від творчої ідеї і обраної теми, – говорить вона, – в мистецьких керамічних працях Мирослави простежується вплив єгипетсько-шумерської, японсько-тибетської чи античної греко-римської образотворчої стилістики. Однак у них немає і сліду еклектичності, ознак запозичень чужої системи зображувальності. Вони надзвичайно самобутні, оригінальні. Творчості майстрині завжди притаманний органічний синтез ідеї і пластичної реалізації творчої думки в матеріалі. Насамкінець хочеться додати: дивлячись на роботи Мирослави Росул, завжди згадуєш, що творець зліпив живих істот саме з глини.
    Після численних національних, міжнародних, персональних виставок в Ужгороді, Києві, Хмельницькому, Львові, а також симпозіумів і пленерів, Славки повернулися на "круги свої" – 24 жовтня минулого року у виставочному залі "Ужгород" відкрилася їхня спільна виставка.
    Хто хотів живого щастя споглядання вічного і живого – прийшов. Досить же дивитися на фальш, лаковані посмішки блазнів від мистецтва.
    Василь ЗУБАЧ

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Письмо редактору