В Україні через ненадання першої медичної допомоги щороку гинуть близько 50 тисяч людей

В Україні щороку гине близько 50 тисяч людей через те, що їм не надали першої допомоги. Цьогорічна, хай на Закарпатті і мало-, та все ж сніжна зима, показала, що навіть звичайна ожеледь чи бурульки на дахах можуть обернутися бідою. «Ішов, спіткнувся, очуняв – гіпс», – смішно, але не коли таке сталося з тобою чи близькою людиною. Чи готовий кожен із нас подати постраждалому першу допомогу?

Адже, буває, людина, що впала на вулиці, не обов’язково п’яна, а має, скажімо, серцевий напад. Або ж при нинішній кількості автомашин та стані доріг кожен із нас мо же стати свідком чи й учасником ДТП. З першого ж класу всіх нас, незалежно як називався предмет – основи здоров’я, валеологія, ОБЖ – мало не півжиття вчать надавати першу медичну допомогу. Без відповідних спеціальних знань і, головне, практичних навичок із меддопомоги, не мали б видавати права жодному водієві. Скажімо, міліціонери, пожежники, працівники комунальних служб тощо просто зобов’язані вміти й без вагань допомагати. Та це теорія. Що маємо на практиці, спробували з’ясувати минулого тижня журналісти Західної інформаційної агенції «Простір» за «круглим столом» з представниками медицини, МВС та МНС.

Учасники:

головний лікар Ужгородської станції швидкої допомоги, обласний позаштатний спеціаліст УОЗ із медицини невідкладних станів Василь Цірик;
головний лікар Закарпатського територіального центру екстре ної медичної допомоги, облас ний позаштатний спеціаліст УОЗ із екстреної допомоги Фома Білинець;
старший інспектор зв’язків із громадськістю, майор міліції Іван Ладжун;
начальник ГУ МНС у Закарпатській області з питань взаємодії зі ЗМІ та зв’язків з громадськістю Федір Філіп.

Потрібна єдина система

«Звичайно, необхідно, щоб люди, які опинилися біля постраждалого, мали навички з надання першої медичної допомоги (ПМД), – розпочинає розмову Фома Білинець.

Нині ухвалено постанову й розробляється проект закону про створення єдиної системи надання медичної допомоги, яка передбачає три етапи. Перший – дошпитальний – при нещасному випадку на дорозі, виробництві тощо. Другий – кваліфікована допомога медиків швидкої. Третій – у лікувальному закладі.

Створення єдиної системи надання першої медичної допомоги передбачає окреме фінансування цієї програми на всі потреби.
Наш центр надає спеціалізовану екстрену медичну допомогу у тяжких випадках, скажімо, коли потрібне втручання «вузьких» фахівців: нейро-, судинних, торакальних хірургів тощо.

Нині, за постановою Кабміну, велика увага звертається на підготовку фахівців немедичної сфери. Чітко перераховано категорії працівників, які мають пройти навчання тривалістю від 12 до 120 годин. Скажімо, працівники МВС мають 48-годинну програму, спеціалісти рятувальних служб –120-годинну. Минулого місяця ми уклали угоду з обласним управлінням праці й соціального захисту. Тепер вони готують списки своїх фахівців, які проходитимуть у нас навчальні програми.
Маємо базу, на якій 6 інструкторів безплатно навчають фахівців. Пройти курси можуть й інші люди, проте для них навчання буде платним. Програми складені таким чином, щоб слухачі оволоділи найпростішими методами надання допомоги, які мають знати й старшокласники: зупинка кровотечі, фіксація переломів, штучне дихання, непрямий масаж серця тощо».

Проблема в байдужості

Проте за власним бажанням пройти курси ПМД та ще й заплатити за них близько 300 гривень погодиться далеко не кожен. Узагалі, людям цього нібито й не потрібно, адже навички подання допомоги всі проходили в школі, технікумах чи вишах. На практиці ж, за даними, які нещодавно навела газета «Киевские ведомости», навіть міліціонери в Україні допомагають лише в 1,6 % випадків. Як ілюстрація, наприклад, – щоразу по кілька смертей у день виборів просто на дільницях. Хоча на кожній із них завжди є охоронці правопорядку.

З такими даними, однак, не погоджується Іван Ладжун: «За правоохоронців усієї країни говорити не можу, однак мені невідомі випадки, щоб наші працівники не подали потерпілим першу допомогу. У закарпатській міліції справді велика увага приділяється фаховій підготовці. І наші працівники мають чимало подяк за допомогу».

Василь Цірик: «У моїй практиці, приміром, було чимало випадків, коли викликали швидку до школи, а доки вона приїжджала, вчителі вже все робили самі: зупиняли кровотечу, накладали пов’язку, шини. Не вірю, що в XXI столітті є дорослі люди, які не вміють подати першу, найпотрібнішу допомогу. Інша річ, що хтось біду візьме близько до серця, а хтось, побачивши розпластаного на дорозі, вирішить, що п’яний, і омине».

Ладжун: «Справді, – ніщо так не шкодить, як байдужість. Якщо людина побачить постраждалого, то не мусить допомагати, але бодай хай зателефонує на 102 чи 103 – повідомить відповідні служби».
Оскільки в Україні надзвичайно багато пригод на дорогах, дуже важливо, аби вміли подавати ПМД і водії, особливо ті, що перевозять пасажирів.

Цірик: «Звичайно, люди проходять навчання з ПМД в автошколі, але з роками навички забуваються, тому не факт, що водії з 10–20-річним стажем щось пам’ятають. Мені здається, цю ситуацію можна змінити, наприклад, зобов’язавши шоферів разом із черговим техоглядом проходити й іспит на вміння подати допомогу».

Білинець: «Важко сказати, скільки водіїв пройшли навчання сумлінно, а для скількох це була формальність. Якщо програму, про яку я вже розповідав, буде запроваджено на законодавчому рівні, то водії отримуватимуть серти фікат про проходження навчання. Відповідно, нестимуть більшу відповідальність. Як і ті, хто підписався про видання їм такого документа. Нині ж водії, зокрема й залучені до перевезення пасажирів, ніякої відповідальності не відчувають».

О Боже, – ОБЖ!

Навчають дітей охорони безпеки життєдіяльності (ОБЖ), окрім вчителів, і фахівці МНС.

Філіп: «Насамперед спрямовуємо увагу на юне покоління і тісно співпрацюємо з освітянами. Намагаємося навчити всього, починаючи з правил поведінки під час прогулянок, правил дорожнього руху, надання медичної допомоги.

– Скільки працівників МНС до цього залучено, як часто проводите уроки, чи доходите до сільських шкіл?

– Працівників, правду сказати, недостатньо, але завдання полягає трохи в іншому. Наші представники надають різноманітну методичну допомогу освітянам, проводять наради й конференції із залученням вчителів, а ті вже навчають дітей.
Крім того, у травні й грудні щорічно проводимо тижні знань безпечної життєдіяльності, займаємося з дітьми на фестивалях дружин пожежників. Також улаштовуємо змагання «Школа виживання». Складніше з навчанням дорослих, які, сказати б, прогуляли свого часу ОБЖ в школі.

Ми фізично не спроможні охопити всі населені пункти. Згідно зі ст. 6 Закону України про пожежну безпеку, організувати навчання правил пожежної безпеки й поведінки в надзвичайних ситуаціях повинні органи місцевого самоврядування. В ідеалі з активу села (депутатів сільрад) створюються групи інструкторів, які проходять інструктаж у спеціалістів МНС і навчають людей». (Хто може поділитися досвідом, що таке справді робиться в населених пунктах, просимо повідомити редакції. – Ред).

Білинець: «Ми провели декілька виїзних навчань у районах. Але це дуже накладно. Був би непоганий напрямок роботи, але виникають питання, які слід вирішувати на рівні адміністрацій, щоб нас забезпечували елементарним – добиранням у райони, проживанням тощо.

Повертаючись до проекту закону про першу допомогу, зауважу, що багато формальних моментів з його ухваленням вирішуватимуться автоматично. Наприклад, вчителів чи соціальних працівників не візьмуть на роботу без сертифіката, який ми видаватимемо. Це позитив, адже люди будуть змушені послухати теорію й відпрацювати елементи надання ПМД».

У районах – біда

Білинець: «Насамперед життя людей залежить від того, наскільки оперативно й професійно спрацюють спеціалісти. Існує так звана «золота година». Якщо подати кваліфіковану медичну допомогу протягом першої години після нещасливої пригоди, є 80–90 % шансів на порятунок життя».

Цірик: «Чесно скажу: в Ужгороді у годину пік швидким неможливо вкластися в норми, затверджені стандартами, – до 10 хвилин. Проблеми з автомобільними заторами в місті відомі всім. Таке є всюди. У Києві, скажімо, на мосту Патона і народжують, і вмирають. Ужгород – місто невелике, в 15 хвилин вкластися можемо, але в десять – дуже непросто».

Ф.Білинець: «Проблема з допомогою в сільській місцевості, якої на Закарпатті 70 % території. У віддалені села швидка добирається довго. А за Конституцією, всі повинні мати однаковий доступ до медицини...

Ще одна проблема: медичну допомогу у нас подають за територіальним принципом. Кожен район забезпечений машинами швидкої, лікарськими пунктами. Але, буває, в якомусь районі пункт швидкої розміщений від населеного пункту за 30–40 кілометрів. Водночас швидка сусіднього району – всього за 5–6 км. Але «чужа» бригада не має права виїхати. Така система, звісна річ, неправильна, орієнтована не на хворого, а на формальний порядок.

Наш центр створено одним із перших в Україні. Відкрили ми його 2002 року через реорганізацію відділення екстреної медичної допомоги обласної клінічної лікарні, у народі більш відомого як «санавіація». Колись ми справді добиралися на вертольотах й у віддалені райони. У нинішній ситуації про це говорити не випадає».

Катастрофа на дорогах

Особливо важлива оперативна й злагоджена робота рятувальників, медиків і міліціонерів під час автокатастроф. В області, як і загалом в Україні, ситуація на дорогах жахлива.

Білинець: «Торік у ДТП на Закарпатті загинуло 169 людей. Ми працюємо в цілодобовому режимі, і наші фахівці готові виїжджати на місце пригоди в будь-який час. От нещодавно трапилося страшне ДТП у Сваляві (один загиблий і четверо травмованих), і бригада центру екстреної допомоги – нейрохірург, судинний хірург та реаніматолог – виїхала туди буквально через 15 хвилин після виклику. Думаю, якби не вони, загиблих було би більше. Нейрохірург, приміром, на місці прооперував людину, яка зазнала черепно-мозкової травми. За минулий рік наші фахівців виїздили 1652 рази. Поза лікарнями вони (переважно нейро- й торакальні хірурги) провели 146 оперативних втручань».

Філіп: «Якщо виникає складна ситуація, спрацьовує ціла система реагування. Для координації дій створюється оперативний штаб, який визначає кількість фахівців і служби, які повинні бути на місці. Наприклад, якщо першими приїхали працівники ДАІ, вони повідомляють про стан справ свого чергового, котрий і визначає, чи потрібно залучати підрозділи рятувальників, медиків, інших фахівців. Команди направляються з найближчого населеного пункту».

Білинець: «Хочу додати, що взаємозв’язок між МВС, МНС та нами постійний. У Центрі створено координаційну раду на випадок масштабних надзвичайних ситуацій. До речі, маємо досвід повеней, особливо 1998-го та 2001-го років, які визнані катастрофами державного значення, а також під час аварій на трубопроводах, пожежах, масштабних ДТП.

Ще одна гіпотетична проблема – неправильна допомога свідків надзвичайної ситуації. Чимало людей навчені «народних методів», які можуть... лиш більше зашкодити. Наприклад, досі багато хто впевнений, що опіки потрібно змащувати олією...»
В. Цірик: «Олією – це ще нічого. Дехто примудрюється поливати опіки оцтом! Але мені здається, проблема неправильної ПМД не дуже актуальна, оскільки нині дуже легко повідомити про НС міліцію, медиків чи рятувальників. Розумієте, в кожної людини особлива нервова система. Якщо хтось побачить на дорозі машину, яка димиться, він може впасти в паніку, не насмілиться підійти, щоб допомогти постраждалим. Та навіть ми, медики, не маємо права наближатися до машини, яка горить, адже вона може вибухнути – це ази в нашій роботі».

Білинець: «У програмі під готовки нашого центру є чіткі протоколи стосовно надання ПМД при опіках, обмороженнях, кровотечах тощо. Там все по пунктах розписано: крок перший, другий, третій. Відтак коли все, ваша місія закінчена, потрібно викликати швидку, МНС, МВС. Якщо люди проходитимуть навчання, вони зможуть діяти згідно з методиками й рекомендаціями, а не народними методами».

Загалом, усі учасники круглого столу зійшлися на тому, що багатьох проблем вдалося б уникнути, якби вдалося зберегти здобутки Радянського Союзу.

Цірик: «Система охорони здоров’я в СРСР була однозначно кращою, ніж нині. Ми зробили велику помилку, коли відмовилися від усіх напрацювань, досягнутих у радянські часи».

Ладжун: «Через без гро шів’я дуже багато проблем. Будь-яка дешева структура обходиться державі дуже дорого».

Юрій Лівак,"Старий Замок "Паланок"