В Ужгороді 10 жовтня закарпатські художники відзначать своє професійне свято

«Бывают крылья у художников,
Портных и железнодорожников,
Но лишь художники открыли,
Как прорастают эти крылья.


А прорастают они так,
Из ничего, из ниоткуда.
Нет объяснения у чуда,
И я на это не мастак»
Геннадий Шпаликов


Образотворче мистецтво є однією із найдосконаліших форм діяльності, оскільки в художній палітрі кристалізується внутрішній світ людини, звучать кольори глибоких відчуттів та настрій почуття. Роботи художників пробуджують прагнення до прекрасного, спонукають замислитися над сенсом буття.
Вишуканий живопис, віртуозна графіка, майстерна пластика – невід’ємна частина національної культури, джерело духовного розвитку і задоволення естетичних потреб українського суспільства. Дбайливо зберігаючи і розвиваючи традиції самобутньої національної художньої школи, майстри пензля затверджують вічні загальнолюдські цінності, приносять людям радість спілкування з прекрасним.
Тому не дивним є те, що в Україні у другу неділю жовтня відзначають День художника.
Про життя закарпатських митців-художників, їхню творчість та розвиток культурного життя в нашому краї розповів заслужений художник України, лауреат обласної премії ім. Й. Бокшая та А. Ерделі у галузі образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, голова Закарпатської організації Національної спілки художників України Борис Іванович Кузьма.
– Борисе Івановичу, коли Ви взяли до рук пензля?
– Ще в дитинстві я любив змальовувати ілюстрації дитячих книжечок. Часто малював у школі на уроках. У той час малювання – було моїм хобі. Перші «ази» художнього мистецтва я отримав на платних заняттях, які проводилися при художній школі, що в Мукачеві.
Серйозніше до малювання почав ставитися у 8 класі, коли вирішив поступати на архітектурний факультет. В умовах вступу обов’язковим був рисунок архітектурної деталі та рисунок гіпсової голови. Тому фаховим, професійним речам потрібно було повчитися.
Будучи у випускному 10 класі, я пішов навчатися до свого дядька – відомого, зараз уже покійного, художника Михайла Митрика. Займався я в нього понад 2 місяці. Там я пройшов серйозну школу, тому що дядько був досить-таки жорстким та принциповим вчителем. Він мені пояснив на що в рисунку потрібно, насамперед, звертати увагу, що є його основою і т.д.
Поступив на архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту, де отримав хороші знання з рисунку, скульптури, композиції, кольорознавства, історії мистецтва. Паралельно із архітектурою, мене захоплювало мистецтво графіки. І не випадково, адже для архітектора графіка – є основою його діяльності.
Повернувшись до Ужгорода після закінчення інституту, 6 років я працював заступником головного архітектора міста Ужгорода.
– Коли ж почалося Ваше життя художника?
– Перша моя персональна виставка відбулася в 1984 році в Ужгороді, а саме в кафе «Форум», котре того часу було своєрідним «клубом творчої молоді». Як тепер пам’ятаю тодішні мої переживання, адже моя творчість відрізнялася від традицій закарпатської школи художників. І мої нестандартні речі, які були у той час, сприймалися неоднозначно.
Саме з того моменту розпочався мій рух у конкретному напрямку – напрямку художньому: участь в обласних, республіканських виставках, участь у 1986 році в знаменитій київській виставці «Творчість молодих», на якій я досить серйозно заявив про себе.
– Пане Борисе, чи є у Вас картина, яка принесла Вам перший успіх?
– У мене не було такого, щоб якась моя картина принесла мені успіх. Я просто намагався брати участь у тодішніх виставках. Адже, щоб поступити у Закарпатську організацію Національної спілки художників України, потрібно було пройти жорсткий відбір, брати участь у багатьох виставках. У той час велику увагу звертали на саму особу того, хто хотів вступити до Спілки художників: що це за людина, який має характер тощо. Це відігравало неабияку роль під час вступу.
Принцип же вступу у Спілку художників був наступним: обов’язкове спеціальне навчання; участь у 8 республіканських, всесоюзних виставках; рекомендації трьох відомих художників Закарпаття.
Став членом Закарпатської організації Національної спілки художників України я в 1995 році. Відтоді і віддався мистецтву – став активним учасником усіх пленерів, виставок, форумів. А через 4 роки, у 1999 році, мене обрали головою Закарпатської організації Національної спілки художників України.
– Яке життя вирує у стінах Вашої Спілки?
– Колектив спілки на сьогодні складається з 95 осіб. Щодо Закарпатської спілки художників, то основна частина її членів – це живописці (близько 50 осіб). Є у нас і 11 графіків, 12 прикладників (кераміка, ткацтво, обробка дерева, металу), 9 скульпторів. Це основні секції.
Є і мистецтвознавці, які є фахівцями своєї справи та пишуть критичні та оглядові статті про мистецтво наших художників. Ось такий у нас колектив.
Основа ж нашої роботи полягає у творчості, яка, порівняно із роками комунізму, є вільною.
Наймолодший член нашої Спілки – Петро Ряска, який у минулому році закінчив Закарпатський художній інститут ім. А. Ерделі.
– Ким, на Вашу думку, в теперішній час є художник?
– Зараз час, я б сказав, мислячих художників, які повинні на себе заробити самі. Але є й інша система стосунків між художниками і глядачами. З’явилися галереї, салони, з’явилися менеджери, які є посередниками між творцями і споживачами. Зараз мистецтво – це товар, який потрібно реалізувати. Багато людей це ще не розуміють.
– Які емоції переповнюють Вас у момент написання картини?
– У цьому питанні важливий інший аспект: з чого складається художник. Насамперед, – з таланту, а потім – з терпіння та працьовитості. Це – важкий і нелегкий труд.
Але не потрібно плутати постійну методичну роботу, працю над собою та хобі.
Сьогодні тільки на мистецтві людина в Україні не проживе. Це, у деякій мірі, пояснюється тим, що ми живемо у країні, де практично немає середнього класу. Ті люди, які цікавляться творами мистецтва, не можуть придбати їх. А ті, хто можуть – не потребують цього.
А мистецтво – безцінне. Зокрема, картини художників, кожний витвір – він неповторний. Тому мистецтво ніколи не втрачає свою цінність і на сьогодні є однією із найтвердіших валют, яка не впала.
– Борисе Івановичу, а які в Спілки плани на майбутнє?
– Цього року голова Національної спілки художників України запропонував, щоб Закарпаття представляло Україну на виставці, яка щорічно проводиться в Центральному будинку художника, що в Москві. Вона відбудеться приблизно з 11 по 20 березня 2011 року. Тема виставки – «Художник і місто». Представлятимуть Закарпаття – 4-5 осіб.
Тому ми наразі готуємося до цього дійства.
Також готуємося до нашого ювілею. Наступного року Закарпатській організації Національної спілки художників України буде 65 років. До дня народження, звичайно, хочемо підготувати виставку та альбом про художників Закарпаття.
– Борисе Івановичу, напередодні свята, що б Ви хотіли побажати своїм колегам по пензлю?
– Насамперед, усім художникам бажаю здоров’я, адже саме воно є найціннішим, творчої наснаги, участі у виставках. Нехай усі ваші мрії збуваються. Добробуту вам та затишку у ваших сім’ях. Тому що ми всі – велика сім’я, яка хоче елементарних людських умов.
– Дякуємо Вам за розмову та вітаємо Вас із наступаючим професійним святом.


Т. Горянка,
В. Попович