В Ужгороді перехожі на вулиці не тільки варені, а й сонні...

Деморалізуюча спека позбавляє людську свідомість останніх крихт інтелекту. Зате налаштовує на філософський лад. Коли ти вже не здатний думати, враз почуваєшся значно розумнішим. Навіть комунальники на площі Петефі нарешті щось зрозуміли. Бо робота роботою, але ж треба і щось корисне зробити. Аж не звично, що центральною площею міста можна ходити, а не тільки стрибати.

Правда, до їхніх колег-будівельників на інших об’єктах це нове віяння поки не дійшло: вони затівають все нові і нові ремонти, яким кінця-краю не видно. В Україні жодної проблеми не вирішують. Замість того придумують все нові і нові, які врешті-решт затьмарюють попередні. Тому процес реформ у нас перманентний – як мелодія шарманки, що не має ні початку, ні кінця. Особливо гарно придумали з двома редакціями Конституції: тепер можна постійно переходити від президентсько-парламентської моделі до парламентсько-президентської і навпаки. Це у нас називається конституційною реформою, і вона вічна. Приблизно за таким самим двотактним циклом здійснюються у нас і всі інші реформи та ремонти.

Хоча і ті й інші здійснюються під єдиним лозунгом: «Все буде гарно!» але бути гарним дуже виснажливо. Наче ти вимотуєш власну природу, викручуєш її, наче випрану мокру сорочку, аби з неї вийшла уся волога. А та волога і містить суть людської натури. У спеку це відчуваєш особливо наочно. Усі на вулиці не тільки варені, а й сонні. Таке враження, що в Ужгороді проводять уві сні 30% часу, а решту 70% мріють виспатися. У такому замріяному стані вони постійно натикаються одне на одного, що не додає їм дружелюбності.

Бога ми гнівимо нашими гріхами, а людей, навпаки, нашими чеснотами. Тому доводиться постійно балансувати, аби мати гарне реноме і нагорі, і унизу. Шукати якусь середню лінію між гріхом і праведністю. У результаті не маєш ні того, ні іншого, натомість з’являється щось третє – типове для Адама після вигнання з раю. Схоже, що з раю його вигнали все-таки не через гріхопадіння, а просто, щоб він не об’їв усі тамтешні дерева. Це було перше застосування принципу «Немає людини – немає проблеми». Так, проблеми у раю закінчилися, зате на землі вони стали плодитися і множитися. Всякий почав їх вирішувати у міру своєї розпущеності, а в останній людина просто не знає міри.

Втративши рай небесний, ми отримали земне довкілля. Навіть дорвалися до нього. А природа стерпить будь-що. Але обов’язково помститься за себе. Вирубані дерева і змілілий Уж додають дискомфорту, хоча куди би, здавалося, більше! Колись Геракліт бідкався, що не можна увійти до однієї річки два рази. Ха, скоро до Ужа не можна буде ступити навіть один раз. І все одно життя прекрасне. Якщо правильно підібрати антидепресанти. Життя одне, а дурниць так багато, що не всі встигаєш утнути. Тому тільки дурні повторюють свої помилки. Розумні – роблять усе нові і нові. Наприклад, здобувши один диплом про вищу освіту, кидаються набувати другий, а то й третій. Навіщо?! Адже усі люди так чи інакше розумні. Питання тільки – так чи інакше.

Преса вже кілька тижнів вперто годує нас переважно двома новинами: десь сталася автоаварія, а десь – пожежа. Назви вулиць та імена постраждалих щодня змінюються, але по суті дві новини лишаються стабільними, хоч карбуй їх у бронзі. Обидві викликані тією ж таки спекою. Ну і легким розчаруванням у житті, що взагалі типово для ужгородців. Та, попри усю апокаліптичність нинішніх настроїв, городяни все одно справно віддають кесареві кесарево. Біля ощадних кас завжди повно народу: ужгородці платять за комунальні послуги. Адже газ, вода та інші багатства надр належать народові. Так записано у нашій Конституції. Це цілком логічно і зрозуміло. Незрозуміло інше: чому народ сам собі продає усе це за такими шаленими цінами? Але думати про це не хочеться. Як і взагалі ні про що.

Повітря нерухоме. Люди поступово теж наближаються до цього стану. Життя завмерло, бо кому взагалі до снаги виходити з хати о такій погоді? Проте хтось все одно вперто вовтузиться на вулиці. І це не тільки туристи. Значить, Ужгород справді незнищенний, якщо його не може доконати навіть така спека.

Сергій ФЕДАКА