В Ужгороді представили книгу про народну культуру та мистецтво українців Словаччини

Нещодавно у прес-центрі «Закарпаття» із мас-медійниками зустрілися Мирослав Сополига – керівник найпотужнішого українського науково-культурницького закладу Словаччини – Музею української культури у Свиднику, та Любомир Белей – доктор філологічних наук, професор УжНУ.

На прес-конференції Мирослав Сополиґа представив журналістам та гостям прес-центру «Закарпаття» своє «новонароджене» наукове видання «Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва».
Ця книга є першою спробою опису автора народної культури та мистецтва українців Словаччини, а також 40-річним дослідженням найзахіднішої і найзабутішої гілки материкового українства – відкраяної державним кордоном частини колись єдиної Підкарпатської Русі. Видання вийшло друком влітку в столичному видавництві «Темпора».
Саме це видання розміщене на 336 сторінках і має такі розділи як: «До проблеми етногенези української меншини Словаччини», «Народне будівництво», «Традиційні способи господарювання», «Домашні промисли та допоміжні ремесла», «Вияви народного мистецтва». «Народне харчування», «Інтер’єр хати» та інші.
Так як ця наукова робота писалася на словацькій мові, то переклад видання зі словацької здійснив професор Ужгородського національного університету Любомир Белей.
Мирослав Сополиґа – етнограф, автор понад 20 монографій та 500 статей, редактор «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику». Результати дослідження, що його він презентує у прес-центрі «Закарпаття», апробовані Словацькою академією наук, у видавництві якої книга вийшла 2006-го року словацькою мовою в престижній серії «Klenotnica slovenskej ľudovej kultúry» («Скарбниця словацької народної культури») як перша публікація іноетнічного автора.
Любомир Белей:
– Хочу відзначити два моменти. По-перше, заслуга цієї наукової праці й доробку доктора Сополиги в тому, що він окреслив західні кордони України. Це дуже серйозне питання. Виявляється, що західна межа ураїнства пролягає ще далі від річки Сяну. Це і доводить пан Мирослав у своїй книзі. На мою думки, громадяни нашої держави мають право знати межі нашого етносу і утримувати оцей духовний зв’язок. Саме ця праця служить цій благородній та шляхетній меті.
По-друге, зазвичай праці етнографічного характеру – статичні, а у пана Мирослава – і побут, і культура – все ожило. Про що б не йшлося в книзі: чи то про їжу, чи то про житло, чи то про одяг, – все стає динамічним. Загалом, відчувається, що ця праця написана не за два роки «на коліні». Автор вклав у неї і серце, і душу. Як на мене, ця робота є великим успіхом автора.
Мирослав Саполига:
– Я тішуся, що моя робота увійде до складу наукового фонду України. І за це я вдячний тим, хто мене підтримав. Це для мене – найбільше визнання. Результати моїх сорокарічних досліджень, викладені у праці, підтверджують, що культура словацьких українців є частиною культури великої України. Пан професор дуже скромно сказав про те, що його заслуга у виході книги невеличка. Відзначу, що це була його ініціатива і вийшла ця книга саме завдячуючи йому. Він зробив дуже якісний переклад моєї роботи.
У музеї я працюю з 1967 року. Додам, що в цьму році він відзначає свій ювілей – 55-річчя. На долю музею випали і важкі часи. Зокрема, нелегко було в час Оксамитової революції. Тоді в Словаччині діяла програма деукраїнізації. Таким чином Музей української культури у Свиднику 8 разів перейменовували та намагалися прибрати з його назви згадки про українство.
Музей був прикладом для створення наступних подібних музеїв. Підтвердженням цього є той факт, що після Оксамитової революції виникли музеї інших етнічних меншин: музей угорської культури, музей єврейської культури, музей ромів, музей хорватів, музей чехів... Усі ці вони наразі діють в структурі провідної музейної установи Словацько-національного музею.
За час своєї трудової діяльності, яка пов’язана із Музеєм української культури у Свиднику – 12-річний стаж заступника директора та 25-річний –директора музею, я написав чимало звітів та планів. Але особиста професійна зайнятість не заважало мені. Я зміг здійснити чимало досліджень, що мають відношення до наших народних традицій, зокрема, матеріальної культури. Починав я із проблематики народного будівництва. Це було після закінчення університету та під час перших трудових кроків в музеї. На цю тематику вийшло багато наукових робіт. Першою спробою опрацювання матеріальної культури та мистецтва українців Словаччини стала монографія.
Словаччина – це багатонаціональна країна, 20% громадян якої іноетнічні громадяни. Найбільші національні меншини – це угорці, роми та русини-українці. На жаль, після Оксамитової революції, останню штучно поділили на дві окремі – русинську та українську. Це спричинило багато проблем і є шкідливим для нашого «національного організму».

Наприкінці прес-конференції Мирослав Сополиґа та Любомир Белей відповіли на багато запитань журналістів. Окрім того, автор наукового видання «Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва» підписав свою книгу представникам ЗМІ.
Т. Горянка