В Ужгороді презентували дві книги, об’єднані темою служіння чину

Саме так зазначила редактор видавництва “Ґражда” під час зустрічі з журналістами у прес-центрі “Закарпаття”, де відбулася одночасна презентація її видання “Люби своє: апологія Чину” та книги Володимира Кришеника “Наздоганяючи минуле. Його історія”.

Свою книгу, яка, по суті, є квінтесенцією спогадів батька та про батька — звичайного сільського вчителя — Володимир писав уже, коли його не стало. Автор вважає, що це відіграло не останню роль, адже сприйняття отриманої інформації, її опрацювання та відтворення після смерті рідної людини було зовсім іншим.
Під час презентації Наталія Ребрик зазначила: “Безсумнівним є факт, що найціннішим є людське життя. У кожного з нас – своя історія життя. Ця історія була і у Михайла Кришеника. Якщо життя прожити достойно, чесно, не важливо, ким він був — сільським вчителем, художником, письменником чи державним діячем, то це справді буде історія життя. Колись Зореслав, коли приїжджав в Ужгород, із захопленнням розповідав про Зірку Гренджа-Донську, яка зараз перебуває у дуже важкому стані (уже майже без свідомості, але ще жива), казав таке: “Ви є виїмкова жінка, я не знаю другої такої доньки, яка б так старалася про видання і спадщину свого батька”. Ми знаємо, що вона самотужки зробила справою свого житття видання творів свого батька, а потім розповсюдила їх по всьому світу. Так ось у цьому контексті я скажу: справді дуже гарна історія життя Михайла Кришеника, і я на сьогодні знаю ще одного дуже доброго і порядного сина, який так заопікувався спадщиною, честю, памяттю, честю, шаною свого батька. Добре бути редактором легкого сухого фактологічного видання, а коли ти читаєш людську історію, то вже перестаєш бути і редактором, і коректором. Я себе ловила на думці, що читаю зміст і плачу над ним. Я усвідомлювала, що Володя пише про те, про що думаю, роблю, пишу і я. Ті ж герої, ті ж моральні цінності, ті ж служіння чину”.
У книзі Володимира Кришеника, який, за освітою і покликанням є фізиком, дивним чином змальовані людські постаті, їхні долі, історія Закарпаття загалом. Часовий проміжок, описаний у “Наздоганяючи минуле...”, — 20-50 роки минулого століття — важливий період в історії Закарпаття. Тут читач знайде оповіді і про події Карпатської України, і про окупацію краю, і про мукачівську катівню “Ковнер”, і про в’язницю у Ваці, а також про перші повоєнні роки. Більше того, іще за життя Михайло Кришеник дуже мріяв увіковічнити пам’ять визначних односельців, а саме тому свого часу запросив сина і впродовж кількох годин надиктовував текст. “За два роки до батькової смерті я приїхав до нього. Він дав мені ручку і зошит, змусив писати. Було видно: він продумав, що хоче сказати. Він хотів сказати не стільки про себе, скільки про людей: про сусіда Білецького, посла Сойму Івана Ігнатка... Батько бачив все, що відбувалося у ті часи. Він мені передав досить суху інформацію, далі була моя внутрішня робота. Це тяжко мені було, але я радий, що сталося. До того часу я і не пробував нічого писати. І як то мені вдалося, я вже і не знаю”, — сказав автор.
До створення книги іноді, самі того не знаючи і, тим паче, не плануючи, долучалися люди. Інколи зовсім випадкові. Завдяки цьому вдалося зібрати чимало додаткового матеріалу, особливо фотографій.
Захоплюючись працею тепер уже письменника (хоч сам він наполегливо не визнає себе таким — ред.) Володимира Кришеника, Наталія Ребрик відзначила: “Стиль Кришеника — стиль виробленого, досвідченого, грамотного, ерудованого і далеко не початківця. Там такі пасажі, образи художні, внутрішній потенціал, знання, які ще далеко не викладені. У мене таке враження, що буде далі іще, іще й іще, адже йому є що сказати. Ми сьогодні відкрили його як письменника, доброго і достойного, який дав нам своє бачення закарпатської історії. Дуже щемне, емоційне, дуже особистісне”.

Презентацію ж другої книжки, автором якої є Наталія Ребрик, розпочав Володимир Кришеник. Про монографію «Люби своє: Апологія Чину» він сказав: “Дуже хороша назва, яка абсолютно відповідає змісту. Інколи розкриваєш якусь книгу, а вона — як засушений гербарій. Читаєш: там все сухо, нічого не зачіпає людину. Ніби все правильно, так і має бути, але прочитаєш і забудеш. Є інші літературознавчі книжки, які я б назвав “розважально-інтелектуальною порожнечею”. А бувають третього роду: їх, мабуть, і книжками не можна назвати. Це якась кумівська або ювілейна література. Жодного з цих трьох варіантів тут нема. Я скажу чому. Тому що ця книжка написана щасливою людиною. Щасливою, бо займається саме тим, що їй найбільше в житті подобається, і це одразу видно”.
Сама ж Наталія Ребрик розповіла, що видання вмістило статті, написані впродовж кількох останніх років. Серед постатей, котрим авторка приділила увагу, є і Василь Довгович, і Авґустин Волошин, і Зореслав, і Кость Вагилевич, і Іван Ірлявський, і Юрій Станинець, і Ірина Невицька, і Федір Потушняк, і Олена Фечко-Каневська, і Мар’яна Бонь-Якубишин, і Наталія Довганич, і Мар’яна Нейметі.... За її словами, це люди, для яких чин – не просто слово. “Якось я зрозуміла, що всі вони, починаючи авторами епохи Бачинського і закінчуючи сучасними закарпатськими поетками, об’єднані ідеєю чину. Тут є люди, з якими я була знайома, а перед декотрими мала певні зобов’язання”, — стверджує дослідниця. З особливою ніжністю і трепетом вона згадує Юрія Станинця, уродженця Іршавщини, котрий усе життя мріяв бути письменником і готувався до цього, та через те, що був греко-католицьким священником, у 1947 році був брутально відсторонений від закарпатського літературного процесу. Весь творчий доробок Юрія Станинця потрапив до рук чоловіка пані Наталії — Івана — і відтоді подружжя вважає своїм обов’язком ознайомити читача із творчістю цієї непересічної особистості.
За словами Наталії Ребрик, на величезну увагу заслуговує Олена Фечко-Каневська – одна із найтитулованіших закарпатських вчительок, яка “не пише ні прозу, ні поезію, але написала “Морально-етичні бесіди для молоді” (3 книги) і дала своє розуміння, як треба виховувати зростаюче покоління. Жінка, що свого часу виховувала Мирослава Дочинця і Петра Мідянку вивела просте правило: “треба любити себе і бути чесним перед собою, тоді ти будеш справжнім громадянином ”.
Отже, як бачимо, книжка Наталії Ребрик присвячена дослідженню літературного розвитку Закарпаття з особливим акцентом на міжвоєнному періоді. “Люби своє: апологія Чину” — це вдала спроба змалювання суцільної картини закарпатського літпроцесу.

Прес-центр "Закарпаття"