В Ужгороді презентували нову збірку віршів Петра Мідянки

Перед тим, як вийти збіркою “З поду”, вірші Мідянки тривалий час пролежали на запиленому горищі. Завдяки дружині Петра Миколайовича творчі рядки тоді ще молодого поета ожили...

Дружина поета Людмила Загоруйко, автор двох власних талановитих книжок, під час зустрічі із журналістами у прес-центрі “Закарпаття” поділилася історією створення збірки: “Зимою в селі, в Широкому Лузі, робити нічого, і от, коли я залізла на той "пуд", то я, звичайно, була в трансі... Це був шар паперів, по яких всі ходили. Я почала те все збирати в міхи з-під зерна, яким ми годуємо худобу, і ці міхи я складувала під двері. Частину я одразу відкинула як очевидний непотріб, а рештою влаштувала Петрові Миколайовичу буквально терор. "Це друкувалося? "Ні". І так тривало десь тижні три або й місяць. Ми були всі в бруді і поросі. Це були рукописи, і я почала все це передруковувати. І за цим заняттям якось і зима пройшла непомітно. І я думаю, що оце моє існування там – у Богом і людьми забутому краї, цією книжкою, може, якось виправдалося..."
Отак і з'явилися "Вірші з поду". В процесі роботи над збіркою, каже автор, "назви варіювалися різні. Їх пропонував видавець, різні люди. Але мій приятель з Івано-Франківська Василь Карп'юк запропонував оцю – "Вірші з поду". І вона ні в чому не програє – ні "Дижмі", ні "Зеленому фиресу", ні "Фараметликам", ні "Срібному прімашеві", ні "Ярмінкові", ні "Луйтрі в небо". В ній є ота причетність до закарпатського обійстя, до старої закарпатської хати, в якій, власне, ми і мешкаємо досі. ...Ці два ошатні томики – "Луйтра в небо" та "Вірші з поду" – не дисонують, а гармоніюють. Ці дві книжки доповнюють одна одну. На фотографії з обкладинки можна побачити оту луйтру і вхід на те горище."
У книзі зібрані вірші молодого Мідянки, який раніше, за його ж таки словами, був “більше кучерявий, покручений, а тепер вже став прозовіший". Та цьому твердженню заперечив Сергій Федака, зазначивши: "Мені здається – абсолютно навпаки. Тут — принципово інша лексика. Тут немає такої герметичності, як у пізніших збірках, крім того, в цій збірці багато біографічності, конкретних постатей з ужгородського студентського життя – того, чого немає у наступних, пізніших збірках. Плюс у цій збірці є інтимна лірика – я відкрив це із таким здивуванням: що в Мідянки, виявляється, і це є".
Сам Петро Миколайович, звісно, радіє, що вірші, написані у ті часи, стали доступні широкому загалу, та колись відчуття задоволення від того, що збірка вийшла друком, за словами автора, були набагато експресивнішими. Він зазначив: "Коли я видав першу книжку, я був такий радий, що качався від радості по траві. Це було 25 років тому. Звичайно, що тепер я мав задоволення – і естетичне, і духовне. Але зрозуміло, що таких бурхливих емоцій, як тоді, вже не було, бо до того вже було десь книжок 10. Але радію завжди, бо кожна книжка – це рух, якась взаємодія автора і публіки, це контакт з читачем. Зараз ці контакти дуже розширені, і кожен має своє враження, і я – теж. І ці враження, безумовно, приємні..."
Олена Кухарська, розповідаючи про “кухню” роботи над збіркою, все ж не могла втаїти задоволення від поліграфічного результату: “Процес роботи над цією книжкою був один із найцікавіших з тих, що ми мали за останній час. В цьому сенсі хочу подякувати і Людмилі Загоруйко і Петрові Миколайовичу за той шанс, який вони надали нашому молодому видавництву, і ми цим шансом сповна скористалися”.

Наразі Людмила Загоруйко пообіцяла, що не залишить в спокої свого талановитого чоловіка, адже всі давно чекають книжку його есеїв. “І я думаю, що якось – методом "батога і пряника" – я її з нього таки "витисну..." – поділилася на завершення "планами на майбутнє" дружина поета.