ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

В Ужгороді її знали як Оленка, тепер вона — Нора Адріан (Фото)

    21 квітня 2021 середа
    "Намагаюся довести, що сучасне мистецтво – це не виставка статевих органів"

    У мистецькій тусовці молодих художників та музикантів обласного центру Закарпаття міста Ужгорода її всі знали як Олена, або бо просто Нуца.

    Довгий час ми з нею товаришували, коли тривало навчання в університеті. А потім наші дороги розійшлися, єдине чув, що Оленка подалася в журналістику і працює на одному з центральних телеканалів у Києві. А потім близько десяти років я про цю дівчину майже нічого не чув. І тільки нещодавно за допомогою Інтернету майже випадково натрапив на знайоме обличчя, при чому на німецькому сайті. В першу чергу здивувало нове незвичне ім’я – Нора Адріан, а по-друге презентація власних картин, при чому виконаних у досить незвичній манері – оголених і казково гарних жінок, оздоблених напівкоштовним камінням. Вважаючи, що я помилився все-таки наважився надіслати листа і досить швидко отримав відповідь: «Так, це справді я!»
    Ось так і виникла ідея про інтерв’ю з людиною, яку я добре знаю, але яку не бачив так довго. Вийшла досить цікава розповідь колишньої ужгородки, яка за цей час встигла змінити безліч професій (в тому числі і журналіста), аби нарешті знайти своє справжнє «я». Пропонуємо його нашим читачам.

    435_3.jpg
    Тривалий вояж Ужгород-Київ-Берлін

    - Будь-ласка, розкажи з чого почалися твої «поневіряння»?
    - Тоді вже варто мабуть почати з самого початку. Народилася я у Мурманську (мій батько родом звідти), а через три роки батьки переїхали в Ужгород - там і пройшли моє дитинство й неспокійна юність. Чесно кажучи навчатися я ніколи не любила з під палки, тому про школу практично не згадую… Взагалі я була неспокійна дівчина, завжди любила чимось виділятися
    серед ровесників. Одне тільки захоплення треш-металом вже про щось говорить! Потім закінчила факультет української філології, деякий час відпрацьовувала на телебаченні. Однак хотілося чогось більшого і тому одного разу просто взяла і поїхала підкорювати столицю. Була вільна вакансія на каналі СТБ, то ж я не довго думала. Часи були тоді для журналістів не найкращі, веселі так би мовити… Зарплата у мене була всього 200 доларів, і левова частину йшла за оренду скромної квартири. Тоді я «познайомилася» з борщем без м'яса, навчилася милуватися ковбасками у вітрині магазина і рахувати гроші, що потім стало у нагоді. І, звісно, мріяла про кращі часи...
    - І яким чином примудрилася потрапити до Німеччини?
    - Спочатку мандрувала по різних телеканалах. Але коли мене звільнили з “Нового каналу” (за скороченням штатів), то не залишилося нічого іншого як вийти заміж. (посміхається - авт.) Мій перший чоловік, етнічний німець, як раз мав на меті виїхати на ПМП у Німеччину, то ж з цього приводу вирішив зробити мені таку цікаву пропозицію! Мабуть він мене ще й кохав, але ще більше лякався опинитися в чужій країні без жодної рідної душі поруч. Оскільки я була дівчиною вільною, безробітною і хороброго десятку, то без особливих коливань вирішила пуститися у таку трохи сумнівну авантюру. Саме в такий спосіб в 1999 році я і опинилася в Берліні.
    - Звісно цікавлять перші враження. Як відбувався в тебе процес адаптації? Де була, що побачила, що вразило або обурило, здивувало?
    - Отже, одразу потрапила в Берлін. Це таке інтернаціональне місто, яке однаково добре годиться як для тих, хто заробляє мільйони, і для тих, хто живе на державну допомогу. Мені пощастило - я потрапила в це місто саме тоді, коли Берлін мав статус найбільш "просунутої" столиці Європи. Хоча в той час Східний Берлін був ще містом пустирів, що поросли бур’яном, аж поки їх не почали освоювати західні містобудівні монстри. А нині про часи НДР майже нічого не нагадує. Наприклад Потсдамська площа: тепер від сліпучої ультрасучасності хмарочосів може запаморочитись у голові. А не так давно там був пустир з калюжами!
    Потрапила я у Берлін на початку липня, і як раз на «Love Parade» - найгучнішу танцювальну подію. Тож була вже через кілька годин приголомшена гучною техно-музикою і ошелешено спостерігала за караваном найкращих ді-джеїв Європи, який прямував по міських вулицях до Брандербургських воріт. Алкоголь лився рікою і все місто здавалося мені однією величезною вечіркою. Але перші враження виявилися оманливими. Незабаром Берлін повернувся до мене своєю суворою спиною …
    - Отже і там на тебе чекали розчарування?
    - Так, перші два роки мене жорстоко «ковбасило»! По-перше, я не знала ані слова німецькою і часто через це потрапляла у дуже смішні і навіть безглузді ситуації. По-друге, важко було звикнути до всіх цих німецьких порядків. Мене, приміром, бісило те, що всі магазини тут зачинені з обіду суботи й до ранку понеділка, що сміття потрібно суворо розділяти по різних контейнерах, що в автобус треба заходити тільки в перші двері й відразу показувати квиток… А найбільше, що почувши акцент німецькі чиновники навмисно робили вигляд, що абсолютно тебе не розуміють. Однак потім звикла. І зараз почуваюся цілком добре, можна сказати, що я вже повністю адаптувалася. Крім того, тепер я працюю в інтернаціональній фірмі, де немає якогось особливого "арійського" духу... Хоча мені скоріш просто поталанило. Уяви: з 20 чоловік, з якими я займалася на курсах німецької мови, знайшли нормальну роботу лише двоє. Один з них - хлопець, який відмінно знається на комп'ютерах. І жінка-патологоанатом. Їй також пощастило - з живими німцями вона майже не перетинається. Це, звісно, чорний гумор.

    Аби навчатися прийшлося … танцювати у нічному клубі

    - Як все-таки ти стала художником, адже раніше про цей твій талант я нічого не знав?
    - Малювати я любила завжди. Однак моя мама з самого дитинства вперто переконувала мене, що художник - це заняття безперспективне, погано оплачуване. Тому мабуть і націлила мене на філологію й журналістику. Колись я навіть думала над тим, аби стати письменником, пописувала оповіданнячка... Щодо малювання, то в Ужгороді мене ніхто серйозно не сприймав, я губилася зі своїми жалюгідними малюнками серед таких знайомих «титанів», як Вадим Харабарук і Роберт Саллер. Однак від них, можна сказати, набралася позитивного досвіду.
    У Берліні мій диплом (чи скоріш довідка) про те, що я український філолог абсолютно нікому виявився не потрібним. Але я звикла давати собі раду. Тож трохи заспокоївшись, досить швидко зрозуміла, що за допомогою полотна, пензля та акрилової фарби у цьому місті також є шанс заявити про себе, як про особистість. І я ризикнула. Поступила навіть до Берлінської Академії мистецтв. На жаль, стипендію мені як іноземці не платили, тож паралельно з навчанням мені довелося працювати…
    435_2.jpg- Мабуть і тут не допомогла українська філологія?
    - Спочатку, як заведено, підробляла “бебісітером”, тобто доглядала за дітьми, однак грошей не вистачала навіть на найнеобхідніше. Тоді я знову пішла на ризик - пофарбувалася в колір блонд й влаштувалася в нічне кабаре. Так, танцювала. Як кажуть – через любов до високого мистецтва! (посміхається. - авт.) І платили мені досить непогано - 300 євро за один вихід, так що вночі я танцювала, а вдень вчилася. Тут це вважається цілком нормальним явищем. І так живуть майже всі студенти в Берліні.

    "Намагаюся довести, що сучасне мистецтво – це не виставка статевих органів"

    - Звідки узявся твій нинішній загадковий псевдонім?
    - Нора Адріан - це моє справжнє ім'я. Адріан - прізвище мого першого чоловіка. І тепер у мене, у мого сина і навіть у мого нинішнього чоловіка також таке саме прізвище. З цим (зміною прізвища. – авт.) проблем у Німеччині не існує. А ось Норою мене вже прозвали самі німці, бо їм було важко вимовляти мою стару “кличку” Нуца! Так я і стала Норою Адріан, у мене навіть у всіх документах так записано.
    - Звісно дуже хочеться дізнатися про твої творчі успіхи. Отже розкажи про виставки та про відгуки у місцевій пресі. А ще чи можна цим заробити собі на хліб?
    - Про власні успіхи якось нескромно розповідати… Звісно вони є, хоча були і цілковиті провали. Так в одній дуже відомій і модній галереї мені заявили, що я мої малюнки зовсім не модні і що малювати жінок - це вже не сучасно і здивувати цим когось важко. Господар галереї на підтвердження своїх слів продемонстрував мені альбом якогось просунутого художника. Там на кожній сторінці “красувалися” величезні чоловічі гениталії, прикрашені серпантином і солдатиками. “Ось як так треба працювати!”, - сказав мені він... А в інший галереї мені одразу показали полотно два на два метри, там був зображений Віктор Ющенко, який взасос цілується з … Юлією Тимошенко! Але цим і приваблює Берлін, бо він величезний і досить різноманітний у своїх смаках: десь мене приймають цілком на ура, а десь буквально закидають гнилими помідорами. А якщо серйозно - то тепер виставки в мене проходять вже регулярно, у квітні завершилася одна, а у червні відкривається наступна... Тому гріх скаржитися! Є бажаючі купити мої картини, однак я поки що рідко продаю свої роботи. Навіть важко пояснити чому. Мабуть через те, що в кожну вкладаю занадто багато своїх щиросердечних сил й емоцій, і вони стають практично частинкою мене самої... Ще варто сказати, що на початку я досить сильно наслідувала стиль відомого художника Клімта, але тепер вже виробила власний стиль. Я називаю його пафосно – містичний реалізм. І сподіваюся, це ще далеко не межа!
    - А як склалося у тебе з особистим життям?
    - Моє бурхливе особисте життя нарешті устаканилося… Я вийшла заміж у втретє і щиро сподіваюся, що в останнє! Мій чоловік - математик, так що ми з ним чудово доповнюємо один одного: він у захваті від моїх картин, а я в свою чергу благоговію перед його інтегральними рівняннями (посміхається. – авт.) Маю сина Лукаса, йому виповнилося 4 роки, я назвала його на честь мого улюбленого художника епохи ренесансу Лукаса Кранаха. Хоча мій Лукас до малювання великої схильності не проявляє, більше любить співати й танцювати. Коли в мене народився син, моя мама вирішила перебратися поближче до онука. І стала шукати в Інтернеті якогось німця, для того, аби заключити з ним фіктивний шлюб: нічого приховувати - так багато хто робить. У результаті таки вийшла заміж за австрійця, який прекрасно говорить по українські (він довгий час жив і працював в Україні). Однак ніхто не міг уявити, що з мамою станеться справжня романтична love story, вона по-справжньому закохалася. Тепер вона живе в Австрії й часто прилітає до нас у гості.

    Рідне місто залишило тільки гострий біль у душі

    - Розкажи трохи про життя в Німеччині взагалі і як вони ставляться до України.
    - Більшість німців люди цілком толерантні, звісно є й інші. Вони ніколи не скажуть наприклад такої фрази, на кшталт: “Дивіться, понаїхали отут усякі…” Однак можуть сказати щось подібне, зробити якесь зауваження… Всі ми, колишні громадяни СРСР, для них – «ауслендери» і русаки. Про Україну раніше простий люд мало що знав взагалі, хіба що чули про країну поблизу Чорного моря. І тільки після помаранчевої революції про Україну активно заговорили, і тепер про нас знають всі! Однак не завжди із кращого боку. Що казати - за останні 10 років у Німеччину переїхали близько 2,3 млн. громадян колишнього «совку». Зміна звичного оточення стала для них важким психологічним ударом. Найважче було таким як я, що приїхали наприкінці 1990-их, - бо інтеграція в німецьке суспільство не входила в їхні плани. Більшість і тепер живе в окремих кварталах, а спілкуються найчастіше тільки між собою. Для них спеціально відкриваються російські й українські ресторани, магазини і книжкові крамниці. Яскравий приклад – це берлінський квартал Марцан. Тут досі розташовані безликі панельні багатоповерхівки, побудовані ще в роки соціалізму, і вони здебільшого заселені приїжджими з колишнього Радянського Союзу. У цьому районі живе 25 тисяч душ! Мало хто тут знає німецьку мову і кожен п'ятий живе на державну допомогу, так званий «социал». Не дивина, що тихі й добропорядні німецькі католики просто бояться своїх нових співгромадян, які, схоже, не збираються ставати частиною місцевого суспільства, зберігаючи деякі, часто не найкращі , риси національного характеру.
    - Чи відчуває світову фінансову кризу країни і ти особисто?
    - Фінансова криза в Німеччині? Скоріше він існує тільки на екрані телевізора, аніж у реальності. Так, кризові явища добре висвітлюються в ЗМІ. По радіо раз у раз повідомляють про те, які рішення приймає уряд для боротьби з ними. Недавно німецький бундестаг прийняв черговий пакет документів для підтримки банківської системи Німеччини. Загалом, таке враження, що криза реально ще і не почалася. А реально постраждали лише ті, хто набрав багато кредитів і залишився без роботи. На жаль, серед них 70% наших емігрантів, які найчастіше займалися некваліфікованою працею за малі гроші (а значить першими попали під скорочення штатів) і жили у кредит. Хоча і без роботи тут з голоду не помреш: лікарняну страховку й квартплату оплачує «соціал», а ще й на життя отримують 345 євро. Звісно, економіка Німеччини суттєво відрізняється від української.
    - А що виявилося для тебе найскладнішим в житті за кордоном?
    - На початку звісно – це повне незнання мови! Німецька виявилася для мене досить важкою і як казав Марк Твен: «Тільки в мертвих вистачить часу вивчити його в досконалості!» Але тепер через 10 років я її нарешті вивчила і навіть збираюся здавати іспит на отримання громадянства. Бо не дивлячись на те, що в мого чоловіка і сина німецьке громадянство, я його досі не отримала.
    А головний позитив для мене – це можливість майже безмежно скрізь подорожувати. За цей час я відвідала безліч країн! Була в Італії, Іспанії, Португалії, Туреччині, Австрії, Франції, Англії... Найбільше сподобалося мені на півдні Франції, у Провансі. Гарно відпочити можна і у Німеччині на Балтійському морі. Зазвичай знімаємо собі там "Ferіenwohnung" (міні-готель) - практично квартира з меблями і побутовою технікою, посудом та всім іншим. Неподалік знаходиться літня резиденція канцлера Німеччини. Будинок оточений прибережним сосновим лісом, чистий піщаний пляж... То не має потреби кудись їхати і мучаться з незнайомою мовою.
    Щодо культурного відпочинку у Берліні, то з цим проблем також немає. Тут діють три оперних театри, два великі концертних зали, чотири державних та 15 приватних театрів. А ще ціла купа кабаре, музеїв й галерей на будь-який смак. Про себе скажу, що стала завзятою театралкою, частенько навідуюся в "Шаубюне" та "Подевілл" (це авангардні молодіжні театри). До речі, нині в одному з них мені нещодавно запропонували стати художником по костюмах. Робота дуже відповідальна, але не знаю чи вдасться впоратися. Щодо цікавих подій, то щороку у Берліні відбуваються яскраві фестивалі – у червні "Джаз крізь кордонів" та “Карнавал культур”. А 24 червня - парад геїв і лесбіянок “Кристофердей”. Без цих подій уявити місто вже неможливо. Ну, й звичайно мій улюблений кінофестиваль “Берлинале”!
    - Чи не сумуєш за друзями, як і залишилися в Ужгороді?
    - Декілька років тому я відвідала рідне місто, однак враження залишилося не самих приємних. Дуже важко було тепер через роки знов побачити місто мого дитинства, в якому воно нині стані… Думаю, що все стало тільки набагато гірше. Ужгороді самі знають власні проблеми і мені не потрібно зайвий раз їм нагадувати про зграї бродячих собак, палаючі сміттєві баки і розбиті дороги. Тепер спілкуюся зі своїми ужгородськими друзями по «інету» і на запрошення в гості завжди кажу: «Ні, краще вже ви до нас!» Хочеться, аби все скоріше змінилося на краще, однак ніхто мені не може сказати, коли це нарешті станеться…
    Олександр Ворошилов, "Старий Замок "Паланок"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору