ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

В ужгородських лікарів — "золоті руки"!

    15 січня 2021 п'ятниця
    Ужгород може пишатися своїми лікарями за їхні "золоті руки"

    Часто, добре обдумавши та обравши для себе професію, ми прагнемо змінити хоча б трохи, цей світ. У нас є мрії та бажання зробити його ще прекраснішим, добрішим, гарнішим, яскравішим, щирішим, щоб життя приносило нам щастя, добробут, любов, мир, взаємопорозуміння, радість, удачу, злагоду і благополуччя.

    Усе це має початок у середині нашого серця не тільки з раннього дитинства під враженням теплих, ніжних, сонячних промінців і почутих, прочитаних бабусених казочок, які мають щасливий кінець та із нашої юності, коли різні бажання не збігаються із можливостями та реальністю, а з моменту, коли ми робимо перші кроки, обравши вже саме ту професію, яка нам подобається, і з якою ми будемо йти по одній, осяяній зорями стежці через усі свої роки, до глибокої старості.
    Зараз я вже нікого не здивую тим, що в нашому сьогоденні професій є дуже і дуже багато. Обирати є з чого! І добре відомо, що де б і ким не працювала людина, результати її праці потрібні не тільки їй самій, але й суспільству та державі.
    Щоб не бути надалі багатослівною і не описувати різні професії, розповім тільки про те, з якими мені довелося зустрітись нещодавно. Напишу про людей у білих халатах, які обрали вже для себе професію і працюють за фахом. Це лікарі-нейрохірурги, невропатологи, хірурги і медичні сестри.
    Саме з ними звела мене, за своєю примхливістю, люба пані-Доля. Вона вирішила зробити мені неабиякий подарунок , при цьому ж спостерігаючи з боку, а чи сподобається він мені.
    А трапилося ось що. Наприкінці тижня, я прокинулася майже разом із сонцем, у той час, коли чорноока нічка зустрічала ранок на сході сонця. Вона шептала йому на вушко як гарно і солодко спала вся природа цієї ночі. А я, саме у ті хвилини, вийшла на подвір’я, щоб подихати і насолодитися свіжим ранішнім повітрям . У ті хвилини, мою увагу до себе привернув гавкіт собаки сусідів, яка вела перекличку із моїми домашніми четвероногими улюбленцями. І робила це вона, бігаючи по центральній вулиці то взад, то вперед. Знаючи, що цю собачку любить моя сусідка, я вийшла із двору, щоб забрати її із проїзджої частини дороги, бо перше зустрічне авто могло «забрати» її життя. Але не встигла цього зробити...
    На іншому боці вулиці, зовсім неподалік бетонної доріжки, яка стелиться за воротами моїх сусідів, я відчула удар в бік і «полетіла в обійми бетонного килиму»…Коли прийшла до тями, то побачила біля себе водія машини, яка мене збила. Він стояв наляканий і білий, як крейда в обличчі, напевно, від страху. Або ж, хто зна від чого?...
    Я впізнала цю людину. Він відомий не тільки у м. Ужгороді, та й в Закарпатській області, але й далеко-далеко за її межами. Не буду зараз називати його прізвища, бо у нього й так вистачає різних проблем «на заднє місце». І тим більше, що у мене не має ніяких доказів того, що це саме він мене збив, тому що це трапилось раненько і поблизу мене не було ні журналістів, ні фотокореспондентів, як у інших його історіях, щоб все зняти і пустити по пресі чи інтернет-виданнях.
    Але вся справа не в цьому. Мені не подобається тільки те, що від п’ятниці пройшло вже декілька днів, а та людина, яка мене збила, ще й до сьогоднішнього дня навіть не поцікавилася як я себе почуваю. А він добре знає де я живу, бо сам особисто, після того як «поцілував мене в бочок» своїм авто, завів у двір, а далі просто поїхав по своїх справах, але сказавши мені перед цим наступне: «Будь ласка, мовчи. Дуже тебе прошу. Я тебе сам знайду. У мене зараз багато проблем, із яких маю «вилізати» негайно. Дай мені трохи часу. Зараз поки що нічого не роби, а йди до хати і нехай тобі хтось із домашніх викличе швидку, бо в тебе розсічена голова і тече кров».
    Постоявши декілька хвилин перед вхідними дверима у своєму дворі, я відчула, що щось тепле-тепле стікає по моєму обличчі. Провела рукою по щоці і зрозуміла тільки тоді, що трапилось на вулиці і якою я стала «розфарбованою красунею» після всього що сталося. Осінь ще тільки збирається в дорогу до нас, але «шати мого обличчя» і колір одягу вже були змінені на рожево-червоний . Це змусило мене, ось такою чарівною, попрямувати до середини двору для того щоб…, а далі вже тільки зайти в будинок, де і перелякала всю родину своїм зовнішнім виглядом. Як і що було потім — не пам’ятаю… Знову «провалилася у темряву»…
    Звернення до мене лікаря, який нахилився надімною і витирав моє обличчя — «привело» мене до свідомості. А через деякий час, швидка вже мчала до лікарні. Біль, який міцно спав до цього часу, дав про себе знати. Тоді здавалося, що це кінець світу. Але, на щастя, про це «говорив» тільки мій страх, тому що наступні події, які відбулися, підтвердили, що ніякого «кінця світу» нема, а життя продовжує крокувати далі. Це довели мені також в операційній нейрохірургічного травмопункта (НХТП) обласної лікарні, що в місті Ужгороді.
    Медики швидкої допомоги передали мене в хороші руки лікаря-нейрохірурга Ігоря Миколайовича Бортніка та медичній сестрі Наталі Іванівній Танчинець, які допомогли мені зайти в операційну, бо мої ноги у той момент були «неслухняними». Велика лампа над головою дала зрозуміти, де я знаходжуся і це мене неабияк почало турбувати…
    Процедура була нелегкою, але лікар-нейрохірург і медична сестра, які є знавцями своєї справи, зробили все можливе, аби зупинити кровотечу і гарно накласти шви на розтятих місцях моєї голови. У такі хвилини Наталія Іванівна та Ігор Миколайович мають велику витримку, терпеливість, стриманість та силу волі. Вони були зайняті тільки моїми ранами. У той час я зрозуміла, що їхнім життєвим кредо є мудрість, людяність, щирість почуттів до людської біди та вміння з легкістю, майстерністю виконувати ту роботу своїми «золотими руками», яка рятує, допомагає і продовжує життя пацієнту. Це справжні знавці медицини та нейрохірургії. У цих людей чуйне і добре серце, світлий розум і великий дар від Всевишнього — бути хорошими профісіоналами у медицині.
    До всього вищенаписаного хочу додати, що я була вражена від читстоти та порядку в НХТП, операційному травмопункті обласної лікарні. Там усе лежить на своїх місцях і таке як пилюка, бруд, сміття чи якась маленька павутинка не мають і не будуть мати місця. Молодці! Такого не в кожній лікарні чи відділенні побачиш. У цьому мені можете повірити.
    Щоб закінчити розповідь про «подарунок», який дістався мені від веридливої, зманіженої пані-Долі, хочу розповісти Вам, шановні читачі, також про лікарів, до яких я звернулася далі по допомогу.
    Другого дня, після накладання швів, мені необхідно було йти на перев’язку до хірурга. Як це зробити я навіть собі не уявляла. Думка про те, що лікар буде «зривати» з моїх ран присохлу кров’яну пов’язку і то буде нестерпно боляче, не давали спокою. Але вибору не було, бо години збігали одна за одною, по черзі, дуже швидко…
    Зупинилася я перед дверима кабінету лікаря-невропатолога вищої категорії Ужгородської міської поліклініки Золтана Золтановича Сентимрея, тому, що добре знаю: цей медик ніколи не відмовить хворій людині у лікуванні і допомозі, якщо бачить, що вона цього потребує. Цей лікар по-чоловічому вольовим, сильним, мудрим, неймовірно стіким духом, цілеспрямованим у всьому, чуйним та розумним. За фахом працює вже понад тридцять років, і неодноразово бачив пацієнтів таких, як я, тому і знається на тому, що саме треба робити у таких випадках.
    Побачивши мене, таку "чудо-красуню", лікар зрозумів, що зі мною трапилася біда і я прийшла, по допомогу. Вислухавши уважно другу частину моєї розповіді ( бо першу я через страх від отриманого шоку притаїла ), пан Сентимрей допоміг мені дійти на перев’язку до кабінету свого колеги Романа Петровича Яценка, який працює у цій же поліклініці. Лікар-хірург, разом із медичною сестрою п. М. Ф. Чабала, зробили мені перев’язку. Роман Петрович, до якого я прийшла, не зривав із моїх ран на голові присохлі бінти, як я це собі уявляла, а "тихенько", обережно зняв їх, обробив рани і наклав нові пов’язки. Легкість і вміння його рук не спричинили мені ані болю, ані незручностей. Це справжні чарівники хірургії, які добре знаються на медицині.
    Наступну, другу перев’язку мені вже було зроблено у НХТП операційному травмjпункті обласної лікарні, в неділю, лікарем-нейрохірургом Мирославом Васильовичем Переста. Він хороший спеціаліст у галузі медицини та нейрохірургії. Це чесна, добропорядна, совісна та вічлива людина, яка має світлий розум, чисте серце і щиру душу. Він добре знає, як допомогти людському болю та стражданню. Пройшовши через власну «пекучу біду» своїми «босими ногами», мені хочеться сказати про те, що наше Закарпаття та місто Ужгород має справжніх високоерудованих, освічених лікарів, якими може пишатися за їхні «золоті руки», гострий розум, порядність, порозуміння та доброзичливість до пацієнтів. А також ще й за те, що вони завжди поруч, біля нас, у важкі моменти життя і ніколи не відмовляють у допомозі хворій людині. Це ВЕЛИКІ люди — наша гордість та надія. І вони, не зважаючи на нинішні нелегкі часи, добре знають і пам’ятають «клятву Гіппократа» та «клятву лікаря України». Саме ці люди у білих халатах незмінно керуються у своїй роботі, діях та помислах принципами загальнолюдської моралі. А це означає — бути безкорисливим та чуйним до хворих людей, яких вони лікують, ставлять на ноги і дарують світлі, сонячні довгі місяці та роки.

    Тетяна Горянка

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору