В Закарпатті вирішили заманити туристів на оленячу ферму

Різних ферм в Україні багато, але оленяча, що поблизу села Іза Хустського району на Закарпатті - єдина. Вона з'явилася у колишньому місцевому господарстві, а точніше колгоспі, ще при совєтах 1987 року. Тоді, правда, про неї мало хто й знав.

І лише у нинішні часи, коли українці захопилися туризмом, сюди приїжджає чимало відвідувачів.

Батьківщина плямистих оленів – Приморський край, проте в Ізу вони потрапили не звідти, а з Калінінградської області. Доставляли цих тварин на Закарпаття вертольотами. Навіщо? Керівник місцевого господарства зацікавився ними чисто з комерційної вигоди: з оленячих рогів фармацевти виготовляли пантокрин (медичний препарат, який застосовують при перевтомі, неврастенії, неврозах, слабкому серцевому м’язі, гіпотонії, для підвищення працездатності), а тому на них можна було заробляти гроші. З розвалом колгоспів, як і усієї економіки України, ситуація змінилася – сировина для пантокрину значно подешевшала, й утримання оленів стало збитковою справою. Дійшло до того, що колгоспникам почали платити гроші оленячим м’ясом – їх масово відстрілювали. Не дивно, що із 325 особин залишилося 66. Щоб зберегти цих тварин, оленячу ферму в оренду взяв Михайло Бугаш, який зараз є керівником приватного підприємства “Агромрія”. Він і знайомить нас зі своїм господарством, а точніше з представниками дикої природи Примор’я.

Територія господарства-пасовища, куди входить і частина лісу, складає 57 гектарів, і уся вона обнесена високою дротяною огорожею. Олені довгою шеренгою вляглися попід лісом, та лишень зачули, як господар погукав “цяй-цяй-цяй”, відразу піднялися й рушили в наш бік. Найсміливішим виявився дуже комунікабельний Борик, який запросто витягує з нашого рота скибку білого хліба. Після чого фактично переслідує нас, новоприбулих відвідувачів. Решта наближаються повільно. А тим часом Михайло Михайлович відповідає на наші запитання і ми чуємо про плямистих оленів багато цікавого.

– Господарство, а зараз це уже 150 оленів, збиткове, але хочемо збудувати тут туристичний комплекс, “родзинкою” якого якраз і мають бути олені, аби відпочиваючі відчули себе біля витоків природи, самі бачите, яка вона тут гарна. Дітям, думаю, буде цікаво побавитися з оленями. Раніше мали прибутки, збуваючи роги фармацевтам на виробництво пантокрину. Зараз невигідно продавати, бо дуже низькі ціни на них. Тому зрізані роги консервуємо у 50-градусному спирті, у міцнішому згорять. Так вони можуть зберігатися дуже довго. Панти (те, що залишається від відрізаних рогів – авт.) виростають кожен день на 4-5 сантиметрів. За 2 місяці вони мають необхідні розміри. Наступної весни вони їх скидають – і знову ростуть нові роги. А для обрізання є певні періоди, червень найкращий, бо інакше вони костеніють. Роги для пантокрину чим більші, тим кращі (з них виходить більше витяжки).

Олені у нас стали фактично ручними, хоча свійськими їх не назвеш – усі інстинкти виживання на природі збереглися.

– Цікаво, а олениху можна видоїти? – цікавиться один з відвідувачів.
Михайло Михайлович засміявся:

– Один уже пробував, тому вам не раджу. Колишній, нині уже покійний доглядач ферми, теж захотів взяти олениху, дуже ручна була, за вим’я. Взяв, нічого, вона лише глянула на нього. А коли він відійшов трохи, то швидко наздогнала і так дала йому під зад, що він торпедою 15 метрів летів, опинившись у болоті. Вони ще не люблять, коли їх гладять за шию – вовки їх так хапають, й інстинкт самозбереження спрацьовує. А б’ють олені передніми ногами. Після цього бавитися з оленями ми почали обережніше.

– Чому вони ходять шеренгами, а не купою? – цікавлюся у Михайла Михайловича.

– Купою ходять восени, коли у них починається гон (парування – авт.). У цей час самці б’ються і майже нічого не їдять. В оленів свій гарем: в одного оленя – п’ять олених, іншого – десять, а то навіть і двадцять. А в якогось жодної нема. Чому? Хто сильніший – у того й потомство краще. Природний відбір. Є вожак табуна. Але коли йому більше 10 років, його молоді й здорові якщо й не вб’ють, то зі стада виженуть. Не має права й близько підходити до табуна.

Ці слова одразу навели на думку: на жаль, у людей навпаки. Зараз народжують частіше неблагополучні родини – на “дитячі гроші” мають за що жити. Після почутого хочемо побачити вожака.

– Малиш, Малиш! – погукав Михайло Бугаш.

Один з оленів підвівся й рушив до нас. Спокійний, обережний і навіть трохи сумний, він дозволив себе погладити. Ми зрозуміли, що його дні, як “господаря” цього стада, фактично полічені. Михайло Михайлович підтвердив наші припущення й сказав, що вже “вимальовується” новий вожак.

Щоб стати дорослим, оленеві треба чотири роки. Маля олениха приводить через сім місяців. І де б мама у перші десять днів його не залишила, в кінці дня воно прийде на те місце. До матері може бігати, як сосунець, коли та приводить інше, аж три роки. Літом вони випасаються, а взимку оленів годують зерном і сіном. А коли спека, мошкара, люблять забратися до води.

– Олені дуже чутливі, – продовжує Михайло Михайлович. – Людину вони відчувають за три кілометри. А якщо заховалися у лісі, точно знаємо, що через годину буде гроза чи дощ.

Прощаємося з оленями й рушаємо до машини, і тут за ворітьми до нас летить, немов на стометрівці, ще один представник цієї ферми – Жорка. Дуже кумедний чорний баранчик. Цей і в мертвого щось випросить.

А до оленів приїхала інша група молодих людей, які традиційно, як і всі, починають свою екскурсію з оленячих рогів – вони припасовані до огорожі й кожен під ними фотографується. Зрозуміло, тут найбільше сміху й жартів і тема одна: кому вони найбільше пасують. Ну, а щоб “роги у чоловіків не виростали”, окрім як на тутешніх фотографіях, мабуть, треба любити своїх жінок.

Ольга Жарчинська