Василь Брензович: "У нашій країні патріотизм перетворився на професію!"
Він, як завжди, пунктуальний, підкреслено ввічливий, бездоганно вбраний…
Василь Брензович для мене, як і для багатьох - втілення політ-коректності і виваженості, словом – справжній європеєць. Зізнаюся, маючи досвід спілкування із ним, налаштовуючись на цю розмову, на сюрпризи не розраховувала. Надто офіційний і стриманий – у висловлюваннях та діях. І помилилася: слова до слова, думка за думкою – обличчя співрозмовника поступово «м’якшало», в очах зблискували сміхотинки… Усе ж, попри, майже, святковий настрій, йому вдається з усією серйозністю знаходити слова у відповідях на не завжди легкі запитання, залишаючись чесним і з собою, і як мені видається, і зі мною. Ваші увазі – діалог з етнічним угорцем Василем Брензовичем, головою Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС), народним депутатом України – про державу, батьківщину і родину.
ДЕРЖАВА
- Настрій у Вас уже святковий?
- Відверто кажучи, ще ні. У понеділок їду на Київ. Маємо попереду складний тиждень…
- Ви вперше працюєте в українському парламенті. Цікавий досвід? Було багато несподіванок?
- Ні. Власне, все, чого очікував. Я ж не вперше працюю на обраній посаді: у 90-му році був депутатом районної ради, згодом – кілька каденцій працював в обласній…
- Невже так схоже?
- Звичайно, відповідальності у парламенті країни більше…
- Ви часто спілкуєтеся з європейськими колегами. Робота наших парламентарів відрізняється від того, як це робиться в Європі?
- Так! Головна відмінність – в організації роботи. Приміром, зібрати більшість у нас можна лише в один день – день голосування, четвер. А в п’ятницю…
- У чому головна причина: ментальність, традиція…
- І ментальність, і традиція, думаю. Традиція навіть більше… Ще одна «особливість» - непідготовлені рішення, які виносяться на обговорення чи голосування. Ось маємо ту ситуацію, коли український парламент, замість дієвої роботи, «лихоманить»… Відверто кажучи, я б припинив трансляції засідань Верховної Ради!
- Але ж це – прозорість…
- Це була прозорість і гласність на зорі незалежності. У наш же час – це популізм! Надто багато моїх «колег», замість роботи, займаються відвертою саморекламою, бо знають, що це приверне увагу до них!
- Невже Ви не знайшли серед нових колег справжніх друзів?
- Хіба бувають у політиці справжні друзі? (посміхається)
- Вам завжди вдається зберігати рівновагу і витримку, властиві справжнім дипломатам. Чи повинен політик бути дипломатом?
- Однозначно! Дипломат представляє свою країну за кордоном, а політик – своїх виборців. І тим, і іншим потрібно керуватися головним принципом: не нашкодь! Звичайно, має йтися про користь і ефективність. Але починати слід саме із того, аби ні словом, ні навіть інтонацією не нашкодити!
- Мені здається, що наші парламентарі не відрізняються від усього соціуму, який у постійному русі, якось втратив саму мету діяльності…
- Ви знаєте, до мене якось приїхали друзі з Німеччини. Ми гуляли вулицями Берегова і їх вразила велика кількість людей, які кудись бігли, щось тягнули з такими стурбованими обличчями. Куди і навіщо вони біжать, спитали гості. А дійсно, ми метушимося, поспішаємо, а ефекту - нуль! Мабуть, варто оцю емоційність – у діях, словах, помислах спрямувати в раціональне русло. Ви не погоджуєтесь?
Батьківщина
- Коли Ви говорили про відповідальність перед виборцями, мені спало на думку, що на Вас лежить подвійна. Адже Ви представляєте в українському парламенті інтереси своєї спільноти. Думаю, Ваша діяльність – під особливим мікроскопом…
- Ну, я не назвав би це «мікроскопом» (посміхається), але звичайно, інтерес і увага є!
- У багатьох існує стереотип, що угорці Закарпаття живуть у своєрідній внутрішній еміграції, спостерігаючи за всім, що відбувається, наче, зі сторони…
- (замислюється) Ви знаєте, щось у цьому твердженні є… За 20 сторіччя закарпатці пережили 5 державних утворень… Ні для кого не секрет, що в населених пунктах, де угорці проживають компактно, населення дивиться і слухає телебачення-радіо Угорщини. Скажу, можливо, дещо перебільшуючи, деякі діти дізнавалися, що вони живуть в СРСР, коли приходили до школи (посміхається)…
- А коли дізналися Ви?
- Ну, в мене дещо інша історія – мої батьки учителі, рідня живе у Великоберезнянському районі, куди ми часто навідувалися в гості…
- Ви тоді вивчили українську?
- Ні. З цим інша історія. У національних школах вивчали, як не дивно, не українську (живучи в Україні), а російську мову. Проте, коли я став студентом Ужгородського університету, виявилося, що та, як я думав, літературна російська мова, не зовсім та, якою спілкуються росіяни. А з дитинства я чув закарпатський діалект, ужгородську говірку… Словом, у перший рік навчання не розумів більшість слів, натомість у своїх відповідях застосовував ті слова, якими спілкуються між собою студенти (сміється).
- Ну, зараз у школах вже вчать українську. Хоча не раз чула абсурдне твердження, що угорцям легше вивчити російську, аніж українську!
- А Ви знаєте, серед моїх колег чимало таких, які зі мною починають розмовляти чомусь саме по-російськи… (посміхається) Хоча твердження, погоджуся цілком абсурдне! Якщо ж серйозно, то на моє глибоке переконання систему вивчення української мови необхідно докорінно змінювати: вивчати її як іноземну. У наших школах викладають правила і зовсім не вчать комунікації. З таким підходом мову не вивчиш і не полюбиш.
- Чому ж до цих порад не дослухаються?
- Ви знаєте, нещодавно мене запросили на засідання комісії з проблем вивчення та збереження української мови. Так от там виступив один пан, етнічний грузин (!), який дуже переймався тим, що угорці Закарпаття не володіють українською, вбачаючи у цьому загрозу, мало не загальнодержавного масштабу! Довелося висловити свою позицію!
- За ці роки життя в українському селі суттєво змінилося і не в кращу сторону… Як змінилися села з угорським, переважно, населенням?
- Змінилися… Хоча, визнаю, традиції, звичаї у нас намагаються зберігати дуже старанно. Чого раніше не було, так це виїзду на заробітки. В останні роки ця тенденція отримала дійсно величенні масштаби. І зараз угорці вже їдуть не лише в Угорщину, а в Німеччину, Англію…
- І не вертаються…
- Так, на жаль, не вертаються… Ну, а як можна дивуватися? Адже зарплата учителя, до прикладу, в Європі, разів у 5 перевищує ставку українського вчителя. Та ж історія і з медиками. Це – справжня трагедія для нашої держави. У перші роки незалежності усе ще якось рухалося, наче, по інерції, а зараз ми – на порозі справжньої катастрофи! І якщо не змінити цю ситуацію…
- Ну, ви – якраз працюєте у тому середовищі, яке б і мало впливати на її зміну…
- Про причини я сказав на початку нашої розмови (посміхається)… Насправді, ми маємо усі шанси жити нормальним, якісним життям! У нас все для цього є: можливості, ресурси, працьовитість. А в реальності, ми – єдина на пострадянському просторі держава, яка має рівень життя нижчий, ніж був у 90-ті роки!
- Як Ви сприймаєте раз у раз «вкинуті» меседжі про сепаратистські настрої угорського населення чи, приміром, про зазіхання на територію Закарпаття самої Угорщини?
- Війна в нашій країні ведеться не лише за допомогою зброї… Так було, так є і так буде, на жаль! Кому це вигідно? Звичайно, Росії, радикально налаштованим групам. Але не Угорщині… Зауважте, прем’єр-міністр Угорщини одним з перших підтримав ідею негайного запровадження безвізового режиму для українців. Про матеріальну підтримку я говорити не буду! Необхідно зважати не на балачки, а на реальні дії! Щодо настроїв… у перші тижні воєнної провокації на Сході угорський уряд почав підготовку для розміщення масової кількості біженців з України… Але масовості не сталося… Що ж до інформаційних провокацій, то це справа дуже небезпечна! Хоча, як на мене, розхитати ситуацію на Закарпатті дуже непросто – закарпатці… я б сказав, дуже спокійний і виважений народ. Але, повторюся, це дуже небезпечно!
- Ці спроби повторюються…
- Так. І реагувати на це необхідно! Згадаймо 13 березня цього року, коли в Ужгороді скандували відверто провокаційні гасла. Потім я спитав у представників правоохоронних структур: чому ви не завадили, не припинили дії з прямого порушення Конституції? Знаєте, якою була відповідь: ну, вони ж патріоти… На жаль, в нашій країні патріот – це, свого роду професія чи індульгенція якась… На мою думку, справжній патріот – це людина, яка професійно, чесно, якісно робить свою справу! І ми, на жаль, все ще тільки вчимося жити у дійсно правовій державі… Чи не так?
РОДИНА
- Якщо визначити власний рейтинг пріоритетів…
- У мене немає такого рейтингу (сміється). Мені не вдається «вкласти» роботу у робочий день, а у вихідні доводиться також працювати – відвідувати заходи, зустрічатися… Тому і робота, і особисте в моєму житті дуже тісно переплелися! Звичайно, коли випадає нагода, із задоволенням проводжу час з родиною, читаю…
- У вас, як я знаю, дуже гарна і дружна родина…
- Я доволі пізно одружився…
- Захопило?
- Та, ні… Так сталося…
- Ой, як не романтично…
- (Сміється) Ну, так, мабуть… У нас дивна сім’я, але живемо… Якщо ж без жартів: я дуже щасливий, що вони у мене є. Це – мій тил!
- А ким Ви бачите своїх дітей у майбутньому?
- (замислюється) Дочка вже доросла, працює, у неї все гаразд. Що ж до синів, то у них зараз той, знаєте, перехідний вік… Я їм не заздрю…
- ???
- Мені подобається жарт одного угорського сатирика: у нашому дитинстві діти бавилися з телефоном, тепер усі іграшки – в телефоні; нас карали тим, що не випускали на вулицю, тепер – змушують туди вийти. У цьому сенсі мої діти не надто відрізняються від інших дітей. І моя робота, на жаль, не надто дозволяє мені суттєво вплинути на цю ситуацію. Хоча, звичайно, намагаюся використати кожну вільну хвилину для спілкування з ними.
- Ви справляєте враження перфекціоніста…
- О, ні (сміється), я не перфекціоніст – я людина богемна…
- А піджак?
- Як би Ви знали, як я його ненавиджу! З ним – одна морока! Я ж свого часу працював у театрі… Якби не моя робота, хто знає…
- Ви працювали б у театрі?
- (посміхається) Я – учитель!
- Невже Вам цікаво те, чим Ви зараз займаєтеся?
- Цікаво! Я ж учитель історії. І ось отримав можливість опинитися за лаштунками процесу, під час якого історія твориться! Цікаво спостерігати за тим, як ти можеш впливати, змінювати, домагатися результатів. Це дійсно захопливо!
- Якими словами Ви змогли б себе охарактеризувати?
- Е, ні! Ви знаєте, моя дружина часто повторює: ти не бачиш себе зі сторони! Так, дійсно, я вважаю, що краще, коли про тебе говорять інші…
- Ви амбітна людина?
- Ні!
- Принципова людина?
- Мабуть, так, якщо мова йде дійсно про важливі речі. Але…
- Надійна людина?
- Сподіваюся, так!
- У Вас багато друзів? Хто вони?
- Друзі – категорія не раціональна… У мене є друзі дитинства, студентських років… Я знаю, хто мій друг, і, сподіваюся, він знає… Є такі друзі, з якими не спілкуємося по кілька років, а зустрівшись, продовжуємо перервану розмову, наче й не було паузи…
- Де Ви зустрічаєте Різдво і новий рік?
- Різдво – вдома, а 1 січня у моєї дружини день народження… Побачимо…
- Подарунки для родини?
- Ой, це – найвідповідальніше і найскладніше завдання останніх тижнів. Для дружини один подарунок вже є, але вона його бачила…
- Має бути сюрприз?
- Так хочеться бачити здивовані і радісні очі… Очікування свята – більше, ніж саме свято…
- А яким для Вас є головне побажання на прийдешній рік?
- Миру і спокою!!! Хоча розумію, що рік буде непростий… Але так хочеться помилитися у цьому. Правда?
Із ним важко сперечатися… А якщо відверто – і не хочеться! Спілкування з Брензовичем – наче спільне розв’язування ребусу, в якому пошук загаданого слова перетворюється на самостійно цікаву пригоду із виявленням нових загадок. Дивуватися не доводиться: професійний учитель із досвідом роботи у політиці. Хто зна, скільки варіантів розв’язок криється у його кишенях і скільки шляхів їх пошуку може запропонувати педагог-політик. Етнічний угорець, який бездоганно володіє українською, дбає за права своєї спільноти і продовжує вірити у те, що наша країна впевнено стане на європейський шлях.
UA-Reporter.com