ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Василь НИТКА: "Нам ще під силу творити сьогодення!"

    29 березня 2024 п'ятниця
    162 переглядів
    Закарпатські журналісти у с.Білки на святкуванні 100-річчя Кротона

    Розмова із земляком-газетярем, котрий у царині преси із 1975-го року, а щойно, у 2017-му, став кращим журналістом Закарпаття, отримавши відповідну відзнаку ОДА, облради та грошову премію.

    Із досьє. Василь Нитка народився 28 вересня 1957 р. в с. Керецьки Свалявського району. Після закінчення середньої школи із золотою медаллю відразу ж вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, навчання на якому завершив 1980 р. з червоним дипломом.
    З жовтня 1980-го – в обласній газеті „Молодь Закарпаття”, де пройшов шлях від кореспондента до відповідального секретаря. З лютого 1991 р. – редактор відділу, член редколегії новоствореної газети „Новини Закарпаття”; з вересня 1992-го – заступник головного редактора – комерційний директор; з січня 1995 р. до лютого 2005 р. – головний редактор газети „Новини Закарпаття”. Паралельно працював власкором київських газет „Молодь України”, „Закон і Бізнес”, „Президентський вісник”, друкувався також в „Урядовому кур’єрі” та інших виданнях. Працював кореспондентом журналу „Україна”.
    Автор книги „Пожежна справа Закарпаття: минуле і сучасне”.
    Обирався депутатом Закарпатської обласної ради ІІІ скликання від Свалявщини (1998-2002 рр.). Із 9 вересня 2009 р. – власний кореспондент „Голосу України” в Закарпатській області. Заслужений журналіст України; заступник голови обласної організації Національної спілки журналістів України; член Ревізійної комісії НСЖУ; делегат ХІV з’їзду Національної спілки журналістів України (квітень 2017).



    – Василю Івановичу, ми з тобою колеги, друзі, земляки та майже ровесники... І тим не менше мені приємно повести з тобою публічну розмову на сторінках тієї газети, де першими побачили світ твої і мої замітки... Тож, почнімо: за свою понад сорокарічну газетярську роботу тобі часто доводилося давати інтерв‘ю ЗМІ?

    – Ні, лише декілька разів... Зате доводилося серйозно попрацювати над питаннями до розмови з сотнями людей. Серед них відомі закарпатці Іван Чендей, Петро Скунць, Іван Попович, Володимир Микита, Михайло Країло, Сергій Устич, Віктор Балога, Іван Різак, Михайло Рівіс, Іван Коршинський, Антон Ковач, Мирослав Дочинець, Петро Мідянка, митрополит Антоній, у т. ч. свалявці Павло Ганинець, Євген Станкович, Павло Федикович, Георгій Кеменяш, Мирон Гелетій, а також – Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, перший космонавт Румунії Думитру Прунаріу, президент Словаччини Рудольф Шустер, угорські й словацькі генконсули в Ужгороді...

    – На яке питання ти чекав, але тобі його ніхто та ніколи так і не задав? Як знаний, досвідчений, популярний журналіст, з чого починаєш бесіду зі своїм співрозмовником?

    – Я газетяр, а не зірка, аби чекати на якісь дивовижні несподіванки... І намагаюся жити за принципом: журналіст, як і дружина Цезаря, – повинен бути поза підозрою. Тож, радше сам детально продумаю логіку розмови зі знатними й відомими людьми. А починаю з прохання бути правдивими, простими й щирими – тоді читати буде цікаво кожному.

    – На твою думку, журналістика зараз на піднесенні чи функція репортера ніве-льована? Яким тобі уявлялося мас-ме-дійне ремесло у часи твого навчання у Київському університеті?

    – Усе залежить від того, що брати за точку відліку. Журналістика – пише історію сучасності. Віддзеркалює плин життя. І показує його таким, яким воно є. Може, інколи й прикрашуючи, вивищуючись над сірою буденністю – як добра кухарка притрушує пудрою щойно спечений калач. Тож, справжній новинар завжди буде затребуваний. І його суспільну роль не можна нівелювати апріорі. Журналістика існує й існувала навіть під час дрімучих диктаторських режимів. А в сучасному суспільстві стає прив’язаним (а інколи й розв’язаним) псом демократії. Ви ж бачите, якого жаху наганяють гострі публікації й телесюжети на злодійкуватих чиновників найвищих рангів. І скрізь – навіть на всемогутніх президентів у Новому Світі… Коли ж був студентом, то публікувався в столичній пресі – отримував пристойні гонорари, і, зрозуміла річ, уява малювала все в рожевій фарбі. Але ж життя своєю багатогранністю і суворістю прокладає реальну стежину...

    – До речі, відкрий секрет, як це випускник Керецьківської школи з першого разу стає студентом одного з найпрестижніших факультетів найвідомішого вузу України? А після на не менш престижний юрфак поступає твій брат Іван (на жаль, покійний). Цікаво, скільки твоїх однокласників здобули вищу освіту?

    – Секрету не було і немає. Була керецьківська завзятість. І мій юначий максималізм. А ще неймовірний культ труда, який панував у нашій сім’ї. Я зростав старшим у родині, де виховувалися чотири хлопці. Мама робила в ланці з мотикою і тримала величезне ґаздівство – по дві корови, дві свині, спочатку були навіть вівці й кози, кролики... Няньо все життя (з 25 років) вальник і бригадир лісорубів – на Уралі, в Латвії, Марійській автономії... Він вдома був на Великдень, косовицю й інколи на Різдво. І мама справді тримала три кути в хаті. Уявіть, що після 15-ти років – саме тоді батьки вже вдруге зводили просторий дім, – моя настільна лампа починала світитися після десятої вечора й до першої ночі. Тоді я вчився. І витримував. Був старостою класу п’ять років, секретарем комсомольської організації школи, перемагав на багатьох районних і брав участь в обласних олімпіадах. Моя мама, яку я до нестями любив, – трудилася у рази більше. У неї ніколи не було хвилини відпочинку. Навіть узимку: вишивала, гобала настінні килими, плела теплі вовняні шкарпетки й рукавиці, светри „на роботу в хащу”, ткала покрівці (до речі, я навчився так рівненько ткати краєчку, що мені дозволяла самому сідати за кросна)...

    Не приховую: учитися я любив, і від мене „заразилися” молодші брати. Іван був дуже здібним хлопцем – що очі бачили, те руки змайстрували. Вступив на юрфак у той час, коли для десятикласників конкурс сягав сорок цілих п’ять десятих на місце!.. Михайло теж після школи зразу став студентом Київського торгово-економічного інституту. Батьки нами пишалися, а дехто навіть вивідував, скільки няньо за нас платив. Такого у ті часи просто не існувало. Тим паче в Київському університеті. Тут же маю сказати, що тоді (не знаю, як зараз) у нашій школі працювала ціла плеяда талановитих й дуже вимогливих педагогів, чудових, добродушних людей. Ми їх поважали, а вони нас любили. Це – Марія Михайлівна й Іван Васильович Шандро, історики-фронтовики Михайло Павлович Пецко і Михайло Іванович Маровді, Євдокія Тихонівна Грига, Дмитро Олександрович і Галина Тадеївна Георгіу, мій класний керівник Василь Іванович Січак, Марія Лук’янівна й Іван Макарович Ковальчуки, Михайло Михайлович Федорянич...

    Із двох випускних класів нашої середньої школи вищу освіту здобули восьмеро перевесників.

    – Хто підказав журналістику юнакові із закарпатської глибинки? У школі твори, мабуть, писав найкрутіше, так? Кому завдячуєш, що зумів так перфектно опанувати українську мову? Коли почав друкуватися у газетах?

    – У другому класі ми писали чи то переказ, чи то якийсь допис на вільну тему з російської мови. Пригадую, що я вжив замість „єсть” наше множинне „сут”. Тоді класна керівниця світлої пам’яті Марія Юріївна Кокайко змусила мене прочитати написане перед класом і мовила: „З тебе, Васильку, будуть люди”. Очевидно, то був перший штрих. Я писав багато „для себе”. А дівчатам, яким симпатизував, складав вірші. Був такий грішок. Звичайно, що писав я твори добре. 75-го, до ювілею Перемоги, мій твір посів перше місце на обласному конкурсі. Про журналістику мріяв змалечку. Багато читав, навіть цікавився жанрами. А ще син батькового армійського друга з Неліпина Валерій Стегней, з яким ми зналися змалечку, теж поступив на журналістику. А потім я прочитав у „Молоді України” бадьору статтю львівського професора Володимира Здоровеги про наш фах – і це стало останнім переконанням у моєму виборі.
    6866-.JPG
    Знанням мови я завдячую своїй матері – любила Шевченка, Рильського, знала напа-м’ять десятки віршів, чудово співала. І бабусі Марії – у неї що не фраза, то образ, влучна приказка з гумором... А в університеті – доцент-фронтовик, неймовірно вимоглива до мовних знарядь Марія Устимівна Каранська – до речі, дружина поета-закарпатця Андрія Патруса-Карпатського. Хто в неї склав на „відмінно” іспит з української мови – той володів нею справді глибоко. А ще „Бог стилістики в Україні” Алла Петрівна Коваль, як і ще два професори Дмитро Михайлович Прилюк – наш незабутній декан – і Павло Максимович Федченко.

    – Як проходило дитинство одного з кращих закарпатських журналістів у мальовничому селі Керецьки на березі Боржави? Ти багато читав? Хто був твоїм кумиром з-серед українських письменників?

    – Як уже казав, багато доводилось трудитися. Я знав усю сільську роботу. І читав немало. З українських письменників – Стельмаха, Чендея, Довженка, Гончара, Павличка, Скунця, Томчанія... А щодо кумира – таким тоді ще не переймався.

    – Розкажи, будь ласка, про свої журналістські практики. Що під час такої діяльності надбав? У редакції якого видання була твоя перша практична робота?

    – Першою мене опублікувала „Молодь Закарпаття”, а потім свалявський „Ленінський шлях”. Спочатку я дуже соромився підписуватися своїм іменем. А коли за написане прийшов гонорар з Ужгорода – сором’язливість зникла.

    Що надбав? Друзів, знайомих в усій області. Немає такого села на Закарпатті, в якому б я не бував. А працюючи головним редактором „Новин Закарпаття” – зумів, зокрема, двом сім’ям (одна зі Сваляви, а інша з Мукачівщини) після гострих публікацій „вибити” по квартирі...

    – Наскільки зараз університетська освіта готова реагувати на новітні запити медіа-ринку?

    – Не буде реагувати вітчизняна – здібна молодь поїде вчитися за кордон. Тепер така можливість є.

    – Не заперечиш, гадаю, що редакції нині потребують універсальних журналістів, які здатні спілкуватися, знімати, монтувати, фотографувати, робити інфографіку та, звісно, писати тексти. Якщо не володітимуть цими уміннями, чи значить це, що вони не конкурентоспроможні?

    – Однозначно. Нині потрібні справжні фахівці. Слабких і недолугих ринок викине – не зуміють заробити на прожиття. А так недалеко до неврозів, інших болячок…

    – Як підвищити дієвість друкованого слова, у тому числі на телебаченні, у со-ціальній мережі та ще й у сучасному інтелектуальному світі?

    – Знову-таки – фаховістю, талантом, інтелектуальним трудом, до того ж щоденним! Ти ж поглянь на деякі нинішні газети – жодної жанрової палітри. Майже на всіх шпальтах збиті питання малоцікавих інтерв’ю. А де такі жанри, як аналітична стаття, нарис, фейлетон, не кажучи вже про памфлет. Навіть цікавої замітки в номері не відшукаєш... Хто таких авторів буде читати?...

    – Яким має бути мас-медійник теперішньої доби? Не вважаєш, що журналістика стала жертвою науково-технічного прогресу?

    – Ні. Справжня журналістика є і буде. Завжди. А жертвами на її полях стають невдахи, нехотороби (це чисто керечанське поняття), ледацюги-непрофесіонали. Тут прогрес привносить нові можливості – елетронна пошта, стільниковий зв’язок, цифрове фото...

    – Ідеальні стосунки влади та преси у часи гласності, свободи слова, європейського вибору тощо: чи можуть такі існувати та які вони?

    – Їх не було і не буде!.. Чиновник постійно прагне, аби його лише хвалили – така суть крісла. Бо владці, щойно прийшовши в кабінети, вважають, що там залишатимуться назавжди; а досвідчений журналіст, шукаючи правду і борючись із несправедливістю, між рядками мистецьки „протягне” своє: „Не такі тут були і пішли. Й ти підеш”. А мастаки читати подібне обов’язково донесуть до вуха шефа.

    – Свого часу, Василю Івановичу, ти працював головним редактором газети „Новини Закарпаття”, яка виходила тричі щотижня – у вівторок і четвер на вісьмох, а в суботу на 16-ох сторінках. Скількох губернаторів, голів облрад пережив? Часто тебе шпетили у їхніх кабінетах? Скільки разів знімали з посади, з якого приводу та хто найбільше старався?

    – Нікого я не переживав – хай усі живуть довго й весело. А працював з п’ятьма головами облдержадміністрації і трьома головами облради. Очевидно намагалися не раз-двічі. Я за посаду не тримався – то дуже відповідальний у той час був пост, але важкий і невдячний. Я твердо відстоював право журналіста писати про те, що йому болить і трактувати події так, як він бачить. Шість років поспіль „Ферко Фурик” щотижня публікував фейлетони і критичні статті, а останні чотири роки – кожні два тижні. І про конкретних осіб. Кому таке могло подобатися? Чиновникові? Ні. Лише читачеві. Тому й тираж газети сягав під сорок і вище сорока тисяч, а 1999-го – 55 тисяч!.. І „Новини Закарпаття” три роки обходилися без бюджетних дотацій – колектив працював! Й отримував премії, інші винагороди. Тоді п’ятеро співробітників покращили житлові умови – куплялися квартири, ми придбали автомобіль, сучасні комп’ютери, іншу оргтехніку. І все би було добре, але „політична доцільність” взяла своє. Мене незаслужено й брутально звільнили. Усе надбане творчим трудом за півтора десятиліття – в т. ч. і „Ферко Фурик” – зі шпальт зникло! І в підсумку за наступне десятиліття тираж зменшився у три з половиною-чотири рази. Творчі особистості розійшлися. Видання втратило тираж і авторитет, стало беззубим. Торік прийшла новий редактор. Побачимо, як тепер підуть справи.

    – На які теми спілкуєшся, коли зустрічаєшся, зі своїми наступниками? Звик давати їм якісь поради, висловлювати побажання, зауважувати? Як реагуєш на критику, колег у тому числі?

    – Не спілкуюся з професійних питань, бо не запрошували. Десь спорадично „перекидалися” фразами. А на критику реагую нормально.

    – Чого нині бракує пресі? Якими повинні бути мас-медіа: інформативними, публіцистичними, писати про людей, про бізнес чи друкувати кримінал, еротику? Чи, можливо, нам потрібні універсальні видання?

    – Полистай в архіві „Новини Закарпаття” періоду мого редакторства – і отримаєш приблизну відповідь на це питання. Та й ти тоді працював власкором у Берегівському районі – сам відчув на собі вимогливість і творчий порядок. А якби мені доручили редагувати якусь газету, то я би запатентував багато чого (Сміється. – Авт. ).

    – Яка твоя думка з приводу роздержавлення комунальної преси? Що далі? І взагалі, чи потрібні людям зараз, у епоху тотального Інтернету, районні та міські видання?

    – До реформування газет у такому ви-гляді, який запропоновано, ставлюся негативно. А місцева преса людям потрібна. І вона має існувати – побачиш, що їх перехоплять або засновуватимуть об’єднані територіальні громади. Інша справа, що редакційна діяльність повинна відповідати вимогам часу. Та й населення має заробляти достойно, аби був інтерес цікавитися суспільними проблемами, а не жити з соціальних подачок, коли на культуру й духовність не вистачає ані гривні. На передплату райгазети у тому числі…

    – Що скаже власкор „Голосу України” та заступник голови обласної організації НСЖУ – чи довго ще жити паперовим медіа, коли настане їхня „смерть”, якої дехто жадає, а дехто не хоче про це навіть думати?

    – Сподіваюся, що житимуть. І нас переживуть. Як живе театр і книжка, хоча виникло й кіно, й радіо, й телебачення.

    – Цікаво, що це була за скандальна історія з твоїм весіллям у часи горбачовської боротьби з алкоголізмом?

    Веселилися-гуляли понад шість сотень керечан і родичів із інших сіл три дні. Гули гуслі й грали гітари. Жодного скандалу! Свальба була класична – паленка, вино, пиво і... мінвода. Просто хтось із партійного керівництва, мабуть, хотів собі заробити бали перед областю і мене з батьком невдовзі викликали в райвідділ міліції. Ми написали, що було треба, а люди і тоді й тепер мудрі – розуміли все, бо життя є життя.

    – Зараз модно писати спогади. Заслужений журналіст України В. Нитка за мемуари не береться? Багаж інформації маєш колосальний – невже не хочеться щось сказати у переддень свого 60-річчя?

    – Ми ще не такі уверсні-пристаркуваті, аби вже не могли робити і просторікали про минуле. Нам ще під силу творити сьогодення.

    – Якби тобі запропонували написати про п‘ятьох найморальніших і найавторитетніших закарпатців і стількох земляків-свалявців, чиї портрети, кажучи умовно, побачили б читачі на сторінках видань?

    – Михайле, ти хочеш мене посварити заочно з багатьма шанованими людьми?.. Поживемо – побачимо. А писати про земляків я постійно хочу, така потреба журналіста, цього щохвилинно жадає серце, душа репортера.

    – Від кого мрієш узяти інтерв’ю?

    – Щонайменше від півсотні сучасників.

    – Дякую за розлогу бесіду. Сподіваюся, що наш із тобою діалог знайде відгук серед читацької аудиторії, а також буде повчальний для наших молодших колег, яких чекає велика та довга журналістська дорога. Вітаю усіх зі святом, а тебе, Василю, ще й із кращим закарпатським пером.

    Розмову записав Михайло ПАПІШ.

    На першому фото: (зліва направо) журналісти Василь Нитка, Михайло Папіш, Ярослав Ганич, Ярослав Ядловський, Михайло Савко у селі Білки Іршавського району на святкуванні 100-річчя Кротона; на другому – Михайло ПОПОВИЧ, Віталій ЯЩИЩАК, Михайло ПАПІШ і Василь НИТКА (1999 р., м. Берегово).

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору