ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Василина Марко: "Ми завжди просимо спонсорів: не допомагайте нам із жалю"

    21 жовтня 2020 середа
    В Ужгороді є центр соціально-трудової реабілітації та професійної орієнтації "Ви

    На жаль, досі в нашому суспільстві існує стереотип, що людина з обмеженими фізичними можливостями не може навчатися та виконувати таку ж роботу, як і здорові люди.

    Спростувати це свого часу взялася керівник Ужгородського товариства інвалідів „Оптиміст” Василина Марко. Саме вона з двома колегами і створила в Ужгороді регіональний центр соціально-трудової реабілітації та професійної орієнтації „Вибір”, який майже вісім років допомагає закарпатцям із вадами розвитку здобувати освіту та шукати роботу.


    - Василино Михайлівно, що сьогодні найбільше дошкуляє людям із вадами фізичного розвитку?


    - Проблеми інвалідів однакові по всій Україні. Це, по-перше, бідність. Рівень інвалідних пенсій дуже низький. Припустімо, що молода дівчина-інвалід отримує 550 грн. пенсії. Як за ці гроші можна купити, приміром, зимовий одяг – пальто чи курточку? По-друге, рівень медичного обслуговування. Інвалідам потрібно лікуватися, чи бодай раз на два роки оздоровитиcя у санаторії, але вони не можуть собі цього дозволити. Адже грошей із пенсії не вистачає, а отримати нехай і безкоштовну путівку в санаторій сьогодні дуже складно. Третьою проблемою є здобуття освіти. Адже чимало молодих людей з інвалідністю не можуть безпроблемно діставатися до навчального закладу, часто хворіють... З іншого боку – в школах діти-інваліди користуються пільгами в тому плані, що їх звільняють від екзаменів. Це не завжди йде на користь. Адже в університеті чи інституті саме ці студенти першими, як кажуть, сходять із дистанції. Бо вони вже звикли, що ніколи не складали іспитів, а у вищому навчальному закладі цього від них вимагають. Та, вважаю, що найболючішою проблемою людей-інвалідів є житлова. Адже за останні роки жоден інвалід не отримав квартиру. Особливо це стосується дітей-сиріт з обмеженими фізичними можливостями, які закінчують спеціалізовані навчальні заклади. Скажімо, Часлівецької чи Перечинської шкіл-інтернатів. Для них, безумовно, мали б існувати якісь соціальні гуртожитки... Окремої розмови заслуговує ще одна проблема інвалідів – працевлаштування. Бо нерідко підприємці готові заплатити штраф, тільки б не взяти на роботу працівника з обмеженими можливостями.


    - Торік, із депутатом облради Олександром Суханом ви об’їздили все Закарпаття, намагаючись бодай трішки перетворити наш край у безбар’єрний. Що з цього вийшло?


    - Це справді чудовий проект. Роботи в цій царині вистачає. З Олександром Васильовичем ми й справді об’їздили весь край. Благо, ми отримуємо фінансову підтримку в обласного керівництва. Приїжджаючи в кожен район, селище чи село, ми вивчали, який рівень доступності в тому чи іншому населеному пункті, за потреби проводили семінари, тренінги, робочі зустрічі. В багатьох містах та селах було демонтовано непридатні до використання пандуси, натомість – зведено нові, зручні. Приємно тішить, що на багатьох державних установах з’явилися й інші ознаки безбар’єрності. Це й ті ж кнопки виклику працівника установи, відкриті громадські приймальні на перших поверхах приміщень, створені комітети доступності в кожному районі області. Підтримку в цьому питанні ми знайшли у Фонді сприяння демократії Посольства США в Україні, який підтримав проект нашого центру „Закарпаття безбар’єрне” і надав кошти у вигляді грантової допомоги.


    - Василино Михайлівно, цьогоріч уперше за багато років у вузи Закарпаття вступило чи не найбільше молоді з обмеженими можливостями - більше сотні. Це свідчить, що люди долають комплекси і адаптуються у суспільство?


    - Це правда. У минулі роки ця цифра не перебільшувала 50-60 студентів. Неабияку роль у професійній орієнтації молоді відіграє і наш центр „Вибір”. Щороку до нас звертаються понад півтисячі людей: здебільшого це молодь, яка не може визначитися із вибором професій, навчального закладу, в пошуках роботи. Приходять до нас й люди, які потребують психологічної підтримки чи просто потребують консультації соціального працівника або юриста.


    - Чим допомагаєте їм?


    - Інформуємо та консультуємо. Якщо є можливість, то допомагаємо й матеріально. От, наприклад, нещодавно ми виїжджали на Воловеччину до студентки Карпатського університету. Дівчина звернулася до нас із проханням допомогти їй отримати комп’ютер. Техніка потрібна Ганні насамперед для навчання. Коли ми приїхали у село, де вона живе, то зустрілися й із місцевою владою, затим дали консультацію і, власне, батькам дівчини. А з самою Ганною спілкувалася психолог. Зрозуміло, дістати одразу комп’ютер важко, але все ж таки ми відшукали техніку. Правда, не нову, та все ж. Невдовзі передамо його Ганні.

    Узагалі найважче для людини з вадою зважитися на щось конкретне – навчання професії, працевлаштування чи просто спілкування. От до нас нещодавно прийшов молодий чоловік з Мукачівщини. Його мучило питання: „Кому я потрібний?” Був розчарований, бо не міг знайти роботу. В такому випадку з людиною треба багато працювати. Спочатку з ним працювала соціальний працівник Галина Віраг, а згодом психолог Ярослава Візенко – адже людина була дуже розчарована в житті. Якщо виникає необхідність - вдаємося до допомоги лікаря-реабілітолога.


    - Чи багато сьогодні охочих допомогти інвалідам?


    - Люди бувають різні. Чимало є тих, хто радо допомагає людям з обмеженими фізичними можливостями і при цьому навіть не бажає розголошувати своє прізвище. А буває й навпаки, коли таким чином люди намагаються, як кажуть, пропіаритися. Або ж із жалю за принципом „Нехай омине мене чаша ця”. Тому в листах до спонсорів ми відверто просимо: „Не допомагайте нам із жалю”. Насправді, досить нелегко наразі знайти людину, що готова допомогти.

    Попри це, ми раді спонсорам і не приховуємо, що їх нам бракує.


    - До речі, про соціально-реабілітаційний центр „Вибір”. В яких умовах він був створений?


    - Центр створений 17 грудня 2001 року. На той час я очолювала Ужгородське міське товариство інвалідів „Оптиміст”. Ми реалізовували чимало проектів на території Ужгорода і розуміли, що цей досвід був би корисний і для інших міст області. Тому вирішили створити організацію, яка б змогла допомагати інвалідам знайти роботу, здобути освіту та перекваліфікуватися. Починали працювати з студентами-інвалідами та учнями з інвалідністю шкіл Великоберезнянського, Перечинського та Ужгородського районів. Першими вихованцями, кому ми допомогли, стали п’ятеро молодих людей, котрі з нашою поміччю вступили до університету. Затим ми поширили свій досвід і на інші райони – Мукачівський та Берегівський, Свалявський та Виноградівський. Тепер до цього переліку додалися Воловецький, Міжгірський, Хустський райони. Найближчим часом плануємо охопити своєю діяльністю Рахівщину та Тячівщину.


    А всі охочі можуть звертатися до нас за інформацією та консультаціями за адресою: м. Ужгород, вул. 8-го Березня, 46/ офіс 107, по телефону в Ужгороді 66-40-66 та на електронну адресу insait@tn.uz.ua.


    Сніжана Русин, "Новини Закарпаття"

    Чи стане Закарпаття "безбар’єрним" для інвалідів?

    "Змінюючи себе, ми змінюємо світ", — стверджує директор Ужгородського центру "Вибір" Василина Марко

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору