"Важко, голодно і холодно, але я теж хочу жити" - реальні історії тих, хто живе на вулиці (ФОТО)

Про всі барви нелегкого життя бомжів, які живуть просто неба.

Серед ужгородських бомжів – колишня швачка з 25-річним стажем, спеціаліст місцевого «Комунтрансу» і «Жінка-Кішка». Друзі та знайомі відвернулись від них, сім'я покинула, а близькі соромляться. Місце їхнього життя – ужгородські вулиці, вокзал та смітники.

Тереза Михайлівна, 72 роки, бомжує 15 років





«Родом я з Берегівського району. Бомжую уже 15 років. На пенсію вийшла ще 17 років тому. А взагалі, мені 72. Маю 40 років стажу. 25 років працювала у Берегові, на швейній фабриці. Ще 15 – на взуттєвій фабриці у Виноградові.


Пенсію не отримую тому, що не маю українського паспорту – тільки радянський. Коли постало питання робити український, рідні запевнили, що це не згодиться. А я їм вірила, дурною була. Зверталась у органи місцевого самоврядування, там тільки те й чула, що зайдіть у той кабінет, зайдіть в інший. Мені це набридло, та й рідні стояли на своєму.


Після цих подій невдовзі помер мій чоловік від алкоголізму. Син повернувся із армії і вирішив продати будинок. Ми домовились, що гроші поділимо між собою. Однак, грошей я так і не побачила, як і сина. От після цього й почала бомжувати.


За ці 15 років ходила ледь не по всьому Закарпаттю. Тепер зупинилась в Ужгороді. 10 років вже тут живу. Ходжу по сміттєзвалищам, збираю недоїдки, одяг, картон, залізо, щоб хоч якось вижити. Багато з того, що назбираю, продаю. Інколи, що набагато рідше, прошу милостиню. Буває таке, що можу назбирати 50 гривень, але таке трапляється нечасто. Частіше, це 20 гривень і менше. Вистачає якраз на хліб і масло.


Я вже не чекаю допомоги ні від кого. Нікого не цікавить чужа біда. От сплю я, наприклад, на вокзалі, якщо не виженуть. Тут, в Ужгороді, з цим частенько бувають проблеми. Найкраще було у Батьові – там було, де спати».


Мартин Іванович, 54 роки, майстер спорту з кік-боксингу, бомжує 7 років








Моє, так би мовити "нове" життя розпочалося після того, як я вийшов з вязниці. Відсидів 2.5 роки. Я побив сусіда за те, що він образив мою жінку. Якби ж я знав, що вона мені потім так «віддячить»! Знаєте, що та зробила? Поки я «сидів», вона продала квартиру, забрала дівчаток, і ні сном, ні духом.

Тепер виживаю, наскільки дозволяють смітники…Десь хліб знайду, десь сальце, десь ще щось. Звісно, хотілося б свіженького, однак вибору у мене немає. Сів, почистив від грязюки та сміття і їм. Милостиню просити я не можу – гордість не дозволяє. Краще помру у смітнику, аніж впаду ще нижче.


Я працював у Комунтрансі у Володимира Семеновича Погорєлова: і маршрутчиком, і далекобійником – мене багато людей знає. Навіть його син, колишній мер, знав мене добре. Тепер теж інколи допомагає. Дасть пару гривень.


Я енну кількість разів пробував розпочати все з нуля, однак багато факторів грали проти мене. Всі друзі та знайомі відвернулись від мене, жінка зникла, близькі соромляться. Роботу знайти нереально – навіть двірником не беруть. Проти мене грає вік і судимість. Звісно, життя не закінчується, однак, упевнений, нормально жити я уже не буду. Смітник, недоїдки, інколи дріб’язок – така моя доля», - з гіркістю підсумовує Мартин Іванович.


Ілона Адальбертівна, «Жінка-кішка»





Вона тільки звикає до життя на вулиці. Упродовж декількох місяців жінка змушена у пошуках прожитку просити милостиню та вештатись біля смітників.


«Я дуже добре жила. Гроші, квартира – все, що потрібно для прожитку, було. Чоловік був. Правда, без одного пальця. Ми жили у злагоді, допоки чоловік не почав «насідати» на стакан. Декілька місяців тому вигнав мене з дому, сказавши, що не влаштовую його, як жінка.


Тепер на вулиці. Нема де жити, нема що їсти. Інколи подружка дозволяє переночувати у себе, але це одиничні випадки. У неї ж сім’я. А так, сплю на лавочці. Постелю під голову картонку і все.


Протягом дня вештаюсь по місту, випрошую у людей гроші. Заглядаю у смітники. Дуже допомагають церкви – завжди щось дадуть. Я за Вас, якщо дасте 10 гривень, помолюсь сьогодні".


Аттіла Ерделі