ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Великий патріот України завітав до маленького Берегова (ФОТО)

    28 березня 2024 четвер
    63 переглядів
    Берегово. Левко Лук‘яненко із дружиною Надією Іванівною.

    Про видатних гостей чарівного Закарпаття.

    1.

    Ось уже другий тиждень поспіль Герой України і «батько» Української Гельсінської спілки, жива легенда сучасності Левко Григорович Лук‘яненко (виходець із сільської Чернігівщини) – разом із дружиною Надією Іванівною (уродженкою Івано-Франківщини) проводять свій відпочинок не десь на середземноморській Мальорці чи в словацьких Татрах, а у провінційному й тихому прикордонному містечку Берегове, що притулилося на краєчку землі української. Мешкають у звичайному готелі «Родинний маєток», а купатися після сніданку поспішають у комплекс «Жайворонок» – тут, у термальних водах, вже звикли до появи цього літнього подружжя. Тож нерідко зустрічають його вигуками «Слава Україні!» А 87-річний пан Левко, доволі активний і бадьорий вусань, якого з телепередач і газетних фотографій, починаючи з кінця 80-х років минулого століття, знають і шанують мільйони співвітчизнян, закарпатці в тому числі, з гордістю, гідністю кладе руку на серце та відповідає: «Героям слава»! Саме за неї (самостійну неньку-Україну) боровся тоді й зараз, коли йде війна на Сході, продовжує це робити з подвоєним завзяттям. Славетний син українського народу, світоч національного духу, людина, яка у своєму житті не боялася ані компартійних, ані кадебістських авторитетів, навіть у часи тоталітарної доби вистояла, пройшовши тюремні тортури-каземати, муки-приниження, митарства-страждання і навіть катування кованими чобітьми злющих офіцерів радянських спецслужб – жива, здорова та серед нас. Сивочолий, із добрим, ясним поглядом і унікальною зачіскою гість і тепер доволі активний, енергійний, бадьорий та, незважаючи на свої літа, сповнений сили й завзяття, радо розповідає про себе, як ішов до цих життєвих вершин. Він дає цілком адекватну політичну оцінку ситуації в нашій країні, не боїться критикувати Президента П. Порошенка, пише йому відкриті листи (наша бесіда проходила у річницю його обрання на цю посаду), аналітично споглядає на кадрову політику уряду, яка йому (як і більшості людей) не вельми подобається, як, зрештою, і сам Прем‘єр А. Яценюк. А ще мудро розмірковує про склад українського парламенту, нераціональність формування за коаліційним принципом, його плюси та мінуси (найперше у професіоналізмі) тощо. Зрештою, розповідати про Л. Лук‘яненка можна багато, як і спілкуватися з ним. Але розуміючи, що співбесідник має поважний вік, разом із дружиною приїхали не політичні лекції читати, а відпочивати, тож ми й «обмежили» нашу бесіду до 30 хвилин. І цей час сплинув швидко, тим паче, що закарпатському гостю часто телефонували, він чемно та ввічливо відповідав на усі дзвінки. В один із найближчих днів його запросили на зустріч у міську раду, і він зголосився – на уклінну просьбу Миколи Джуса, місцевого 73-річного активіста, онучка якого чарівна Роксоляна заочно вчиться у Рівному на педагога й підробляє у вже згадуваному комплексі та частенько першою зустрічає Левка Григоровича з дружиною й пропонує їм ранкову каву.

    2.

    Зізнаюся відверто: не просто мріяв, а марив, до того ж останніми двома десятиліттями, зустрітися й наживо «про все» порозпитувати-поспілкуватися з Левком Григоровичем Лук‘яненком, великим українським патріотом, борцем за незалежність нашої держави, який усеньке своє свідоме життя присвятив величній справі – збутися колоніального гніту від північного сусіда. Мене, як і більшість українців, не просто захоплювала біографія цієї нескореної духом і тілом людини, його життєпис змушував думати-міркувати, як він усі ці незгоди, труднощі зумів пережити. І за нелюдських умов зміг вижити! Та ще й у травні 2015 року до нашого міста завітати. Постать Л. Лук‘яненка – не просто знакова, вона, з моєї точки зору, найяскравіша в українському політикумі, найперше у дисидентському русі часів СРСР (для багатьох Левко Лук‘яненко, В‘ячеслав Чорновіл, Василь Стус стали символами незламності в боротбі за незалежність у радянські часи). Він, молодий працівник апарату райкому партії, недавній випускник юридичного факультету МДУ ім. М. Ломоносова (здобував освіту з архітектором есесерівських перетворень Михайлом Горбачовим (1931 р. н.), а також одним із лідерів ГКЧП у 1991 р. Анатолієм Лук‘яновим – 1930 р. н.), кинув виклик КПРС (у компартійних лавах і сам тоді перебував), підриваючи авторитет і цим самим принижуючи її провідну роль у суспільному житті. Завзято критикував марксизм-ленінізм, активно співробітничав з іншими однодумцями (Дзюба, Світличний, Чорновіл, Кандиба тощо). З висоти сьогодення це все ніби просто, певно, невимушено та природно, але тоді кинути виклик владі було рівносильно зав‘язати собі на шиї петлю. А ще виношував ідею від‘єднати УРСР від Радянського Союзу – і було це не в часи перебудови, яку запровадив його однокашник, коли вже чимало українців жило подібними думами-помислами, а задовго до цього періоду. Йдеться про кінець 50-х і початок 60-х років минулого століття. Саме тоді, у 1961 р., коли епоха ще дихала сталінщиною та беріївщиною, за антирадянську та наклепницьку політику стосовно соціалістичного способу життя, Львівський суд призначив йому найвищу міру покарання – розстріл. Він 72 днів перебував у камері смертників, щомиті дожидався виконання вироку. Але потім «розстрільну» статтю змінили на іншу й майбутньому політику, громадському діячу, народному депутату кількох скликань, Герою України, автору Акту про її незалежність 24 серпня 1991 р. (ця дата збіглася з його 63-річчям – нар. у 1928 р.), публіцисту, письменнику, одному із засновників Української Гельсінської Спілки, першому послу нашої держави в Канаді «дали» 15 років в‘язниці. Але це неповний перелік життєвих сходин справжнього героя України – героїчних, доблесних, мужніх, сміливих і відважних. Уже моторошно стає від однієї цифри: 27 років він сидів у вологих підвалах і казематах, але це не надломило, не скрушило, не скалічило та не змотлошило його духовний світ і потребу боротися за вільну Україну.

    3.

    До нашої розмови час від часу приєднувалася дружина Левка Григоровича пані Надія – вірна, стійка та зичлива соратниця голови УРП. Але найбільший мій подив і здивування викликав той факт, що вона свого часу (у 1959-1960 р. р.) навчалася у нашому місті – у Берегово опановувати фах швеї приїхала за рекомендацією батька. Провчилася два роки, згадала навіть, що теперішня вул. Мукачівська носила назву Сталіна, а в стінах профтехшколи діє районний історичний музей (у цьому місці ініціативу непомітно перехопив пан Левко й мова зайшла про недавні укази Президента про декомунізацію, які, на його думку, мали з‘явитися ще на зорі української незалежності; і якби так сталося, тоді не було б Януковича, російських генералів-перевертнів і зрадників на чолі ЗСУ, МВС, КДБ, інших міністерств і державних відомств тощо), як і свого майстра швейної справи Івана Мошколу. Мені також було приємно почути добрі слова про цю шляхетну людину, адже свого часу він працював міським головою, а я нещодавно мав нагоду писати про нього, тож спілкувався із родичами. Принагідно запитав, а яким, мовляв, студентом затямився майбутній Генсек Михайло Горбачов, бо саме завдяки його появі на політичній авансцені у 1985 р. він був помилуваний і зміг вийти на волю – у листопаді 1988 р.? На що Левко Григорович відповів: на курсі вчилося кілька сотень студентів, і він згадав його тоді, коли почув по телевізору досить знайомий виспів-голос Горбачова як лідера ЦК КПРС. Натоді з часу їхнього навчання на юрфаці МДУ минуло понад тридцять років, фізіономія, приміром, стала дещо іншою, а ось 0_k__42257967.jpg0_k__42257967-1.jpg0_k__42257967-3.jpgвимова, дикція, риторика не змінилися. До речі, після закінчення вишу не спілкувалися ані разу, хоча пан Левко при нагоді запитав би, чому він Горбачов, а не Горбач (схоже, його предки колись жили на Україні й носили саме це прізвище, а «горбачовими» стали у Росії, на Ставропіллі). А ще співбесідник зізнався, що у партійній ієрархії не зумів би зайняти ніяких висот, бо пішов іншим шляхом – вибрав боротьбу за незалежність України, інакодумство, був заодно з шестидесятниками, за що й випив сповна гірку чашу політв‘язня, у арештантській робі «пройшов» знаменитий Владимирський централ, табори у далекій і непривітній Мордовії, заслання у Томській, Пермській областях тощо. Дисидентство, безупинна боротьба в "совітських" тюрмах і концтаборах його загартували, навчили жити за совістю, ще міцніше любити Україну та її народ, співпереживати за власну гідність, честь нації й кожного українця зокрема.

    4.

    Ми не могли обійти увагою такі «гарячі» теми, як війна на Донбасі, його майбутнє, патріотизм і згуртованість нації, повернення в лоно України Криму (міркували, яким чином це зробити – дипломатичним чи військовим), європейська рука підтримки нашій країні у цей непростий і складний час, завтрашній день життя малого українця тощо. Звісно, співбесідник погодився, що живеться нині важко, до того ж переважній більшості українського населення. А тут ще й бійня на сході, бажання Путіна зробити нас рабами підточує економіку, яка вже давно могла влитися у європейську й пожвавити усі сфери буття. Але ми, переконаний гість нашого міста, виграємо цю війну, бо вона справедлива, і ніякі інформаційні баталії не зможуть не те, що подолати, але навіть нашу волю та свободу. Президент сусідньої держави хотів посіяти ненависть і жах серед українців, а вийшло усе з точністю до навпаки – зробив нас згуртованішими, посилив дух до перемоги й нині ми віримо, що нас не подолати жодному ворогу. А Росію чекають гіркі часи: як розвалився Союз у 1991 році, так невдовзі розпадеться і «великая Россия». Повірте: війна закінчиться перемогою України й розвалом Росії. На чому грунтується "впевненість Лук‘яненка"? На знанні сторії та історичних процесів, бо всі імперії рано чи пізно розвалюються. Отож така доля не омине Росію з її войовничими лідерами.
    Там скаженіють при одній думці, що не зможуть повернути Україну під свою владу-опіку, що вона стане асоційованим членом ЄС, через що й убивають наших як військових, так і мирних громадян з нечуваною та небаченою жорстокістю, по-дикунськи, цинічно: і сепаратисти, і найманці, і бойовики. Відтак ми спільно обмірковували кадри документального кіно, де люди у формі «на кадр» різали горло взятому в полон українському вояку. Хвалив пан Лук‘яненко діяльну та витривалу Юлію Тимошенко, екс-прем‘єрку та очільницю блоку свого імені, в якому також мав честь перебувати як депутат Верховної ради одного з попередніх скликань. «Ця жінка-патріотка – молодець, розумниця, таки набралася сміливості та пішла проти олігархів і уряду Яценюка (на жодне запитання Ю. В. Т. з приводу ціни на газ, хліб, інфляції нині діючий ще не дав нормальної відповіді), а заодно розкриває схеми, за якими діяли (і діють) газові барони з «РосУкрЕнерего», Фірташ у тому числі. Якраз Порошенка в тому й біда, що не може "обдарувати" прочуханами олігархів, бо й сам, на жаль, із тої команди, – бідкається класний знавець української «політкухні» і колишній дисидент. – Складається враження, що Президент інколи роздвоюється на Порошенка-політика й Порошенка-економіста, тобто бізнесмена, хоча, слід сказати, що багато зробив, аби Європа краще пізнала нашу країну – її боротьбу за незалежність і соборність. Щоправда, кожна країна діє так, як їй добре, вигідно, і це нерідко нас не завжди влаштовує. Інколи складається враження, що їм байдуже майбутнє Донбасу... »

    5.

    А насамкінець Л. Г. Лук‘яненко презентував автору цих рядків свою чергову книжку роздумів істинного націоналіста «Від хохла до українця» (київське ТОВ «Юрка Любченка»), яка, слід надіятися, допоможе краще пізнати суть демократії, об‘єднатися довкола бажання й надалі чинити опір актиукраїнським, імперським силам, яких іще немало на наших теренах. Видання подає думки, що мають сприяти українцям переосмислити московську ідеологію нищення державницької ідеї тощо. На цій ноті ми й розійшлися з великим патріотом нашої неньки-України, який для відпочинку обрав наше місто з його термальними басейнами та лікувальною водою (у ньому має нових друзів, зокрема, О. Цанька, В. Маргітича, А. Арутюнова та інших) . Отже, раз полюбив прикордонне Берегово такий гранд політики, як пан Лук‘яненко, то варто сподіватися, що й колеги, приятелі дещо меншого калібру учинять так само. Маючи дар до слова, пан Левко написав і видав близько 15 книжок публіцистики, філософських роздумів – нелукавих, а щирих, як і він сам, серцем виспіваних ("Де ти, доле України?", "Сповідь у камері смертників", "За Україну, за її волю", "Що далі?", "Не дам загинуть Україні...", "У країні кленового листка" тощо). Ось таким я побачив і почув витязя національного духу, одного з найбільших українських патріотів сучасності, який усе своє свідоме життя боровся за відділення та віддалення України від Московії. І такого часу дочекався – ми нарешті вільні, незалежні та маємо свободу, що є найціннішим даром для людини.

    МИХАЙЛО ПАПІШ, журналіст із Берегова.
    На ФОТО: берегівські миттєвості перебування Левка Лук‘яненка та його дружини пані Надії.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору