Відпочинок на гірськолижних трасах в Татрах очима українця (фото)

Узимку грозу, яку прославляє словацький гімн, у горах не почуєш, але чудові гірськолижні траси в Татрах подарують вам не менший екстрим, як в Карпатах...

Три години митних процедур на шенгенському кордоні, 300 км асфальтівкою на захід, і ми опиняємось у Словаччині, на залізничній станції невеличкого містечка Ліптовський Мікулаш, неподалік від курорту Ясна.

Ясна, але не холєра

Погода зовсім не лижна, надворі майже лондонська мрячка з туманом. І тут з’ясовується, що наші компаньйони не встигли забронювати кімнати. Двоє хлопців відправляються на пошуки житла, й уже за годину повертаються до нас на мікроавтобусі власника садиби, куди ми, всі шестеро, зі сноубордами й величезними наплечниками трамбуємося, з задоволенням передчуваючи лижний адреналін.

Із помешканням нам пощастило – цілий поверх наш. Три кімнати, кухня-їдальня, щоправда, спільний санвузол. Лише €10 з людини. Проти українських аналогів це може здатися антикризовою ціною. В нас у лижний сезон дешевше 100 грн помешкання важко було знайти. Насправді – звичайні умови: €10-15 (якщо не на Новий рік), не треба ні торгуватися, ні вислуховувати від хазяїна українське «та на ці гроші нічого не купиш...»

Неподалік – величезний як для компактного містечка супермаркет із німецькою назвою, банкомат і зупинка автобуса, що повезе нас до Ясни.

Наступного ж ранку сідаємо до автобуса й за 15 хвилин опиняємось у горах, не таких уже й низьких, як виголошує їх назва. Обрій затуляють піки-дво­тисячники заввишки майже з нашу Говерлу, але до них ще треба дістатися. Перший проміжний пункт на цьому шляху – прокат.

Беремо лижі, не відходячи від каси, тобто автобусної зупинки. На час катання залишаємо тут пакунки зі взуттям та іншим непотрібним на горі вантажем.

Хопок: 2024 метри

Два десятки комфортних і швидких підйомників, здебільшого крісельних, з’єднані в єдину систему, на всіх працює єдина контактна картка – скі-пас.

Першим по дорозі трапляється підйомник із округлими кабінками, траса під ним – «синя», найпростіша за міжнародною класифікацією лижних трас, практично «дитяча». Тож «яйцями», як прозвали ми кабінки за їх форму, пізніше користувалися хіба для того, аби потрапити на інші напрямки. Це ще одна ознака правильної побудови лижної інфраструктури – піднімаючись одним маршрутом, можна потім, трохи з’їхавши на лижах, поміняти трасу.

І ось ми мчимо з самого вершечка гори Хопок. Піднялися настільки високо, наскільки наразі можливо. Бо останній, найвищий підйомник не працює. А тому вершечок гори з привабливим (мабуть, надзвичайно теплим і затишним) ресторанчиком залишається поки що недосяжним. Тягне нас туди ще й тому, що по той бік гори, невидимий для нашого ока, залишаються інші траси й інші краєвиди. Це ми прочитали на карті трас курорту. Довідалися також, що коли Словаччина подавала заявку на проведення зимової олімпіади, саме в Ясній пропонували проводити змагання з гірськолижних видів спорту.

Та насправді нам вражень вистачає – майже всі лижні траси Ясни перебувають на нашому, північному схилі гірського хребта. Тож піднімаючись сюди, на висоту близько 1800 м, ми потерпаємо від сліпучої білизни снігу, що застилає небо й землю, все навколо.

Від пронизливо холодного вітру сніг заліплює очі, ніс і рот. Я нічого не бачу й ще на початку траси збиваюся кудись убік, де вже в останню мить помічаю скелю, яка стрімко переходить униз, в якесь урвище.

Місцеві служби мали б поставити в цьому небезпечному місці яскраву загорожу, але, схоже, в горах треба розраховувати насамперед на себе.

Останній автобус до Мікулаша йде близько четвертої вечора, ми саме встигаємо хутко перевдягнутися в нашому прокаті. Дорогою «додому» роздивляємося поодинокі хатки в засніженому лісі, що придорожніми табличками «ціммер фрай» та «апартментс» запрошують туристів. Ні українською, ні російською – ані слова. Контингент тутешніх туристів переважно західні європейці, яким їхати недалеко, а відпочивати – зовсім дешево.

Між населеними пунктами є й дуже гарні котеджі для відпочинку великими сім’ями. Як виявилося пізніше, практично всі їх можна знайти та забронювати через інтернет. Але треба це робити заздалегідь до запланованого відпочинку. Щоправда, не всюди в лісі знайдеш продуктову крамницю, й тому зручніше приїжджати сюди власним авто. Враховуючи, що від українського кордону це не більше 300 км, автоподорож виглядає цілком реальною.

Євросело

Ліптовський Мікулаш – містечко невелике, але цілком європейське. Так само по-євро­пейському чисте, акуратне і... провінційно-тихе. Магазини зачиняються досить рано, та лижні траси порожніють ще раніше. Жодних катаклізмів. Тут, мабуть, не часто побачиш «блискавку над Татрами», про яку співає словацький гімн.

Отже, ми, обвішані лижними ботами, встигаємо заскочити до місцевого спортивного магазину й придбати дещо зі спорядження. Насамперед купуємо лижні окуляри, без яких за місцевих погодних умов годі й думати кататися. Мені окуляри не припали до душі, й днів за два я повернувся сюди, аби їх поміняти. Продавець цілком по-європейськи посміхнувся й без зайвих запитань запропонував інші. Подібний підхід вразив і в іншому випадку. В супермаркеті, коли ми, з повними обіймами пляшок пива підходили до каси, хтось впустив одну, й скло, залите пивною піною, розлетілося навсібіч. Тоді продавець усміхнувся й порадив не турбуватися. Мовляв, ви не мусите її оплачувати, і за хвильку приніс нову пляшку.

Загалом торговельний сервіс словаків можна назвати цілком європейським. Магазини працюють лише до 18.00 (супермаркерти – до 21.00), продавці напрочуд ввічливі, усюди можна розрахуватися кредитками, навіть у тому ж прокаті чи купуючи скі-пас. Нам не доводилося щоразу шукати банкомат, щоб видобути місцеву валюту!

«Позор» – це не ганьба

Західним слов’янам і німцям на відпочинку доводилося миритися з тим, що ми, «дикуваті» як для них, любимо швидко їздити на лижах. Тож не обійшлося без невеличких пригод. Чомусь особливо часто це траплялося з дівчатами. Одна учасниця українського «загону», чарівна й струнка Тетянка, спромоглася збити з ніг одразу двох тлустеньких словаків. Винувато посміхаючись і перепрошуючи то англійською, то українською, вона викараскувалася з-під важких тіл, з яких лилася не досить зрозуміла лайка. «Позор!» – кричали словаки. Виявилося, їхньою мовою це означало: «Уважніше!»

Іншій нашій сноубордистці, екстремальній на всю голову, набридли рівні траси, й вона на максимальній швидкості ломанулася вниз крізь ліс на схилі. Поки не поламала сноуборд і не розбила шолом, тріснувшись об каменюку.

Були й інші форс-мажори. Один із крісельних підйомників, яким ми так раділи після катання в менш технізованих українських Карпатах, а саме наш улюблений – зі скляним ковпаком, що закриває пасажирів від вітру, – раптом завмер. Висіли ми на ньому близько трьох годин. Випили весь чай із термоса й усіма порами шкіри відчули, що не так уже й тепло тут сидіти, як здається одразу після катання.

Зігрівалися відомо чим. Тут, у Демановській долині, де розташований Мікулаш, ми найбільше вподобали місцеву настоянку – деманівку.

Були й інші: грушковиця, малиновиця, сливовиця й боровичка. Перепробували, здається, все. А ще продегустували фірмову страву західних слов’ян – свиняче коліно. Не знаю, як ми його подолали... вшістьох.

Тож у холодні зимові вечори ми гастрономічно розважалися та гуляли містом. Спостерігали, як сніг вкриває освітлені середньовічні фасади костелу святого Мікулаша, старовинної ратуші та будиночків на ринковій площі. Шкода, що не відкрилася для нас цього разу знана Галерея Петра Михала Богуня, чудове словацьке зібрання середньовічного мистецтва. Зате якогось дня нас голосом гірського птаха покликала електричка й відвезла до Братислави на цілоденну прогулянку. (Стаховський Дмитро )

Як дістатися

Потягом Київ – Братислава. Квиток в один кінець – 1138 грн. Або потягом до Ужгорода (150 грн). Звідти – мікроавтобусом: трансфери з Ужгорода до словацьких курортів здійснюють місцеві перевізники, з якими треба домовлятися попередньо. ­Коштує €30 в обидва боки. Автомобілем через Ужгород або інші прикордонні пункти на Закарпатті.

Закарпаття запрошує всіх бажаючих на відпочинок та оздоровлення