Вільгельм Сабов: "Ця медаль – це моя кров!"

Та війна забрала в нього п’ятьох найкращих друзів і десятки односельчан. Нині він єдиний на все Чинадійово може з перших уст розказати про велику трагедію сімдесятирічної давності.

Ветеран Другої світової війни Вільгельм Сабов згадує про відчайдушні моменти вже минулих боїв. «Закарпатська правда» разом із 21-м каналом продовжує розказувати історії наших ветеранів у серії сюжетів до Дня Перемоги.
Гострі зір та слух потроху забирають роки. Вони ж не дають змоги ходити без палиці та сторонньої допомоги. Останнім часом дедалі частіше й пам’ять підводить: аби подумки відновити окремі події сімдесятилітньої давнини, потрібно добряче помізкувати. Найяскравіші деталі Вільгельм Сабов усе ж пригадує, ділиться ними. Про ті жахіття розповідає, не стримуючи сліз на очах.
«Коли по Закарпаттю оголосили мобілізацію, такий наплив людей був у Сваляві з усієї області, що й не підступитися – всі хотіли йти в армію, – розказує ветеран. – Ми прийшли в понеділок, але в той день навіть не потрапили на огляд. Лікарі не встигали проводити обстеження всіх тих, хто приходив, кого відправляли на фронт. Із нашого села багато хто зголосився, знаю, що більше десятка забракували, а 19 чоловік забрали».
Із тих усіх, хто пішов на війну, п’ятеро односельчан Вільгельма Сабова загинули, лишилися в чужій землі. «А серед інших на сьогодні я один живий, всі повмирали, – сумно зітхає літній чоловік. – Знаєте, тоді не по повістках брали, як тепер, люди самі йшли, бо знали, що захищатимуть рідну землю. Зараз дивлюся на всі ці події й тяжко мені чути, що відмовляються йти воювати за Україну. А ми тоді знали, що не лише свою Батьківщину відстоюватимемо, а й інші держави будемо відвойовувати, очищати від фашистів…»

«Думки повертаються до тієї війни, яка зараз на моїй землі»

Роки війни – всі ті жахливі дні, що проходили між життям і смертю, – Вільгельм Дмитрович пригадує через призму нинішнього життя. Каже, тепер навіть уявити важко, наскільки страшним було те лихоліття, в яких умовах жили бійці, скільки кілометрів їм пішки довелося долати. «Хотів би забути, та не можу, дуже тяжкі тоді були часи, – розповідає доброволець. – За той період, що провів на фронті, весь час знаходився під відкритим небом: зима – то живемо, спимо, їмо на морозі, на снігу; так само в інші пори року – чи дощ, чи спека, ми надворі. Всього один раз довелося спати в житловому будинку, в кімнаті, то було в якомусь містечку, коли вже визволяли Польщу…»
Минуле не дає спокою ветеранові й нині. Згадуючи про старе, постійно звертає розмову в сьогодення. Найбільше Вільгельм Дмитрович переймається тим, що в Україні – війна, що нинішньому поколінню доводиться переживати те, про що літній чоловік волів би більше ніколи й не чути, не те що знати: це відбувається на рідних просторах. На землі, за мир на якій заплачено такою великою ціною – мільйонами життів. «Вночі отак прокинуся, бувало, від найменшого стуку, одразу прохапуюся – і вже заснути не можу: всі думки повертаються до тої війни, котра зараз у нас іде, – з сумом зізнається ветеран. – Навіть новини вже не дивлюся, бо не маю сил споглядати той жах, лише слухаю іноді – і одразу стає так тяжко! Уявляю собі, як там ті молоді хлопці нині не сплять цілими ночами. Як на голій землі не раз ночують, особливо коли холод. І так, наче переді мною моя молодість постає. Зараз, думаю собі, може, й легше їм на фронті, бо мають краще забезпечення. Але чи справді це так? Бо ж війна – то війна…»

Перемога – в госпіталі

Вільгельм Сабов продовжує: «Поранило мене 2 квітня 1945-го, досі пам’ятаю навіть час – то було десь о 17.30 у селі Хиба за рікою Віслою, кілометрів за десять від містечка Живєц, що стояло на самісінькому кордоні. Прийшов до себе й побачив, що лежу на якихось нарах, і нас багато таких у кімнаті – то був госпіталь. Замість подушки у мене під головою виявилися складені штани – з пораненої ноги зняли… Я часто думав над тим, що якби куля не в ногу потрапила, а в інше місце на тілі, то не залишився би в живих. Річ у тім, що кулі були розривні: там, де вони заходили в тіло, видні­лася маленька дірочка, а де виходили – там виникала величезна кривава рана! Так і в мене на нозі, як я потім дізнався, рана була завбільшки сантиметрів 25, а завглибшки – до 7 сантиметрів».
У госпіталі в Бельську закарпатець і зустрів звістку про Перемогу. «Та мить донині стоїть перед очима – наче вчора відбулося. Прийшов політрук до нас у кімнату, а вже була десь друга година ночі, і закричав: «Война закончилась!» (сльози виступають у чоловіка на очах, він довго заспокоюється, вкотре переживаючи хвилюючі спогади. – Авт.) Знаєте, то був шок для всіх нас. У палатах чулися крики, розмови, привітання! Ми раділи, що лишилися живими, що все закінчилося. І до самісінького ранку ніхто більше не закрив очей: все говорили, згадували. …А потім уже я дізнався, що п’ятьох моїх однолітків із села забрала та кровопролитна війна, а всі інші без винятку зазнали поранень. Їхні прізвища пам’ятаю досі…», – пригадує ветеран.

«Ця медаль – це моя кров»

Нині про своє життя Вільгельм Сабов розказує дітям, шістьом онукам та п’ятьом правнукам. Вони з цікавістю розглядають численні медалі, які блищать у дідуся на піджаку. «Ця медаль – це моя кров, тому що вона нею вмита», – терпляче пояснює правнукові Павлику літній чоловік.
Нині найбільша радість Вільгельма Дмитровича – велика родина. А найбільша гордість родини – він: герой і авторитет, батько, дідусь, прадідусь. Розповідає онука ветерана Наталія Талабішка: «Я неймовірно пишаюся тим, що маю такого діда. Всі звертаються до мене, мовляв, принеси, будь ласка, медалі, паспорти до них. Таку інформацію я готую для школи, ми нею користуємося, розказуємо дітям».
Ветеран нині рідко виходить на вулицю – ноги зовсім не служать. Проте власним життєвим досвідом ділиться постійно, навчає дітей-онуків. Знаючи ціну миру, Вільгельм Сабов не втомлюється нагадувати своїм дітям, аби цінували та берегли його.

Галина СОЛОДКА, "Закарпатська правда"