Вінчання за… колючим дротом

У п’ятницю, 14 листопада, у виправній колонії №50, що за сорок кілометрів від Львова, була нерядова подія. Серед високих похмурих мурів з колючим дротом і вежами, під суворим наглядом охоронців дві долі поєдналися в одну.

Уперше за часи існування цієї установи в її капличці молодятам давали шлюб.
Він – засуджений за вбивство колишній студент юридичного факультету Таврійського державного університету Віктор Григор’єв, 25 років. Вона – двадцятирічна жителька міста Дубна Світлана Сельницька, випускниця коледжу за спеціальністю «соціальна педагогіка», вихователька в одному з рівенських санаторіїв.
Познайомилися вони 23 лютого цього року. Світлана приїхала провідати у в’язниці свого друга. Під час побачення по сусідству з товаришем угледіла Віктора. Обмінялися поглядами – і між ними пробігла невидима іскра. «То було кохання з першого погляду», – усміхаючись каже Світлана і просить нас ставити свої запитання «по шуріку» (себто швидко). Молода зізнається: «У мене до Віктора було багато хлопців, але то все так – «малолітки»…
Ні Вікторові, ні Світланині батьки на вінчання не приїхали. Із Сімферополя далека дорога, а з Дубна… «Батьки знають, що я виходжу заміж, - каже Світлана. – Говорили мені, щоб я добре обдумала свій крок, що рішення маю приймати самостійно. Я і прийняла».
Компанію на «весіллі» Світлані склала тільки її найближча подруга Наталя, з якою разом працює. У неї у цій колонії теж з’явився друг – Ярослав з Борислава, з ним думає побратися лише після того, як вийде на волю.
Віктор відбуватиме покарання ще майже вісім років. Але Світлана не переживає, що стільки часу житимуть окремо.
- Це навіть добре. Поки що будемо більше знайомитися одне з одним через листи. Раз на три місяці нам дозволено 3-добове побачення, а ще раз на місяць - коротке побачення. Приїжджатиму до свого чоловіка. А коли Віктор вийде звідси, - жити нам стане легше.
Незважаючи на урочистість моменту, ми поставили Світлані несвяткове запитання, чи не «напружувала» її біографія чоловіка?
- Ні. Він відверто розповів мені свою історію. Якби я не була впевнена у ньому, то не сходилася б з ним…
Під час шлюбної церемонії молода не мала на собі білої фати. Молодий був у чорному костюмі, у чорній сорочці, яку купили на волі, навіть мав носовичок у чорний горошок. На піджаку - бірка засудженого. Не грав марш Мендельсона. Ніхто не стелив рушничка щастя. Ніхто з присутніх не вітав молодят – лише охоронці знімали процесію на плівковий фотоапарат-“мильничку”. Ніхто не відкорковував пляшки з шампанським. Хіба що реєстратор шлюбу Мар’яна Гораль вимовила: «Гірко» - і двоє людей сплелися у поцілунку.
Потім приїхав православний священик отець Володимир, і у маленькій церковці-капличці, що її спорудили самі в’язні, здійснив обряд вінчання. Не було при цьому запалених свічок, свяченої води, якою зазвичай благословляють шлюб. Але були корони над головами і щирі настанови стати опорою одне одному.
Замість медового місяця у цього подружжя буде три доби наодинці у спеціальній кімнаті (в якій ми не побачили замка із середини, зате ґрати на вікнах - режим). Поруч душова, фойє з телевізором, спільна кухня. Світлана накупила на базарі напівфабрикатів для швидкого приготування харчів - пельмені, борщову заправку…
- Якщо я цілий день стоятиму на кухні – у мене не вистачить часу для спілкування з коханим.
Світлана каже, що хотіла би мати двох дівчаток-близняток.
- Але зараз дітей не потрібно багато – економічна криза в Україні. От показували по телевізору: одна «наклепала» дев’ять штук, і тепер не знає, що з ними робити…
Щороку у ВК-50 відбуваються чотири-п’ять одружень. Адміністрація виправної установи загалом позитивно ставиться до «тюремних шлюбів», каже, що після одруження їхні підопічні стають набагато спокійнішими. Хоча бувають випадки, що родичі навіть не здогадуються про «женячку» своїх чад. Заступник начальника колонії майор Михайло Щепаняк каже, що з «невістками» попередньо проводять довгі профілактичні розмови, застерігають їх, просять добре зважити свій крок.
Світлана Сельницька упевнена, що прийняла правильне рішення.
"Високий Замок"