Війни на перехресті століть та поколінь уподібнили долі діда і внука з Закарпаття

Провести паралелі між антитерористичною операцією і війною – дуже просто, й, на жаль, знайдеться більше спільного, ніж відмінностей. Доказом цього є і подібні долі двох закарпатців: діда і внука. Вони потрапили у горнило війни у різні часи, проте обидва назавжди запам’ятали її нищівну силу…

Ще минулорічної осені у «Новинах» було опубліковано матеріал про 77-річного Івана Барзула, очевидця кривавих подій 1939—1945 років. Із часів Другої світової війни він носить у своєму серці металевий осколок. А трапилося це з ним, коли ще був малим. Тоді, пригадує, збирав яблука у батьківському саду, що у селі Рокосово Хустського району. Якраз у той час фашисти підривали мости, прокладені через Тису. Так у обійстя потрапив уламок від бойового снаряда. Івана Барзула знайшли на подвір’ї непритомним. Тоді, здавалося, хлопчик обійшовся легкими травмами. І лише через багато десятиліть по тому, у 2009 році, лікарі виявили страшну знахідку в серці пана Івана. Нині ж подібне спіткало і його внука – учасника АТО Віталія Саліхова.

За призовом строкову службу хлопчина проходив у Дрогобичі, після чого три роки служив контрактником у 128-й гірсько-піхотній бригаді зі штабом у Мукачеві. Звідти і був відправлений у зону проведення антитерористичної операції. Там Віталій пробув більше 2 місяців.

Коли їхав на схід, мало уявляв, що там насправді відбувається, хоч перед тим і проходив тривалу підготовку. Разом з іншими товаришами по службі Саліхов був на передовій, у найбільш гарячих точках: біля Станиці Луганської, Дебальцева та села Рідкодуб. Каже, щонайменше 3—4 дні в тижні їм доводилося відстрілюватися. День, коли отримав поранення, Віталій згадує неохоче.

«Ми їхали з Дебальцева на один із блокпостів і потрапили під обстріл, — розповідає. — У машині нас було 5, причому троє — закарпатці. На щастя, тоді ніхто не загинув, а я відбувся переломом ноги. Спочатку навіть не відчував болю і лише згодом, від’їхавши у більш безпечне місце, побачив кровотечу біля гомілки. Мене відправили у госпіталь Артемівська, а згодом — до Харкова і Мукачева. Лікарі виявили близько 10 металевих осколків. У моїх черевиках була залізна вставка, яка розлетілася на друзки. У ході операції найбільший уламок лікарі вийняли, інші ж залишили, бо боялися пошкодити сухожилля».

Зараз найчастіше Віталій Саліхов згадує тих, хто залишився на передовій, та тих, кого, на жаль, уже немає серед живих. Дуже шкодує і жителів прифронтових сіл, котрі постійно живуть у суцільному страху.

Нині він перебуває на реабілітації, на ногу ще досі не стає. А після одужання його чекає військово-лікарська комісія. Тоді й вирішиться, чи зможе повернутися до своїх бойових побратимів.

Яна МИЙСАРОШ.
На фото з архіву Віталія САЛІХОВА: Віталій САЛІХОВ (другий ліворуч) зі своїми бойовими побратимами