ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Возз’єднання Закарпаття з Україною: хоч і не ювілей, але дата гарна!

    28 березня 2024 четвер
    123 переглядів
    Маніфест про возз’єднання Закарпаття з матінкою-Україною.

    Сьогодні, 29 червня, Закарпаття святкує свій день народження – 71 рік тому воно під назвою Карпатська Україна влилося до складу незалежної матері-держави

    1.

    Здавалося б, не так давно ми святкували 65-ліття цієї дати, потім непомітно підійшов новий ювілей – 70-річчя. І насправді, це «червоне» число на календарі – вагоме й історичне, вікопомне та незабутнє, як і І з‘їзд Народних комітетів у Мукачеві (листопад 1944 року), а також утворення Закарпатсьокї області у січні 1946 р. Одним словом, цій червневій даті «стукне» сімдесят один рік. А стосовно І з‘їзду, то на ньому було прийнято резолюцію про входження до лона матері-України нашого краю, який щойно визволили від фашистських окупантів війська Червоної армії. Але визначна та значима подія – 29 червня 1945 р. – сталася саме цього дня та зробила його епохальним. Тоді між урядами Чехословаччини та СРСР було укладено договір, згідно з яким Карпатська Україна переходила до складу Української РСР. Простіше кажучи – це був Указ про возз‘єднання, який фактично легітимізував одвічні настрої закарпатців, що були задокументовані мукачівським форумом у кінотеатрі «Перемога» у кількості 663 делегатів. За підписанням Маніфесту слідкував (можливо, що й формально) майбутній Генсек ЦК КПРС Л. Брежнєв, а на той час – начальник політвідділу 18-ої армії 4-го Українського фронту у чині генерал-майора (газета «Берегово» на цьому вже багато разів акцентувала).
    Ось вони, три дати закарпатської післявоєнної історії – 26 листопада 1944 р., 29 червня 1945 р., 22 січня 1946 р. Кожна по своєму доленосна, вагома, пам‘ятна. Їх мав би знати кожен краянин – як Божу молитву! Від цих дат-подій почався відлік нового життя нашої області в лоні української колиски. Без перебільшення, ті часи, що є відлунням після визвольної епохи, стали поворотними у біографії кожного закарпатця. Перш за все сказане стосується людей старших, молодше покоління про це знає менше. Однак, як засвідчує сімдесятиоднорічна віха, це аж ніяк не трагічний злам тодішньої генерації й узагалі закарпатського народу (схиляюся до того, що ця теза є надто хибною у деяких історичних, публіцистичних й журналістських джерелах – автор). Возз‘єднання Закарпаття – яскраве свідчення того, що люди з цього боку Карпат – від Ужка й аж до Ясіня, від Бадалова та до Біласовиці – єдині та одностайні з братами по ту сторону полонин і гір.
    Слід підкреслити, шо ми однаково сприймаємо як львів‘ян, волинян, житомирян, буковинців, черкащан, так і донеччан, одеситів, сумчан, харків‘ян, дніпрян тощо. Тобто на всій Україні – по обидва береги Дніпра – живуть наші сестри та браття. І мета в нас одна: старанною працею возвеличувати, збагачувати, поліпшувати, піднімати рідну країну, жити в мирі та потроху «підтягатися» до сусідів-європейців. І це без патетики – повірте! Не хотілося б аж занадто вихваляти радянську епоху, але немає куди правди діти, що ми у сім‘ї матері-України, у сім‘ї вольній і новій зажили значно краще, аніж це було до 1944 р. Суцільні болі, тривоги, переживання, скрута, нужда, злиденність краю у центрі Європи таки змінилися на омріяну свободу. А вознісся він до небачених вишин у економіці, культурі, освіті, медицині тощо. Звісно, хотілося б кращого та якіснішого життя, але певні об‘єктивні й суб‘єктивні причини стримували поступальну ходу наймолодшої області в складі тодішньої УРСР. Такими були тогочасні реалії, від яких нікуди не дінешся…
    Закарпатське, образно кажучи, число – 71-а річниця утворення нашої області – спонукує до певного та глибокого аналізу, особливого в нинішній непростій ситуації. Вона тісно переплелася з протистоянням на сході із російським окупантом, який, не зважаючи на тиск з боку світової громадськості, ніяк не хоче піти з нашої зеимлі. Ще тоді, у Другій світовій війні, разом боролися проти гітлерівців (закарпатські добровольці в тому числі), а нині свою рідну землю захищаємо від його ненависного чобота. Чого гріха таїти: руснаки б‘ються з руськими, до того ж гинуть від їхніх куль – це просто жах і гріх. Незрозумілі парадокси сучасного життя, коли ніхто не може чітко пояснити – що хоче московська (м)орда на землі нашої незалежної держави. Благо, у цьому багодайному закутку землі ми господарюємо як знаємо – хоча могли б і краще. Лідери міняються, однак ні на мить плин не зупиняється. Вірю, що не вмре він і в подальшому.
    До речі, історичної ваги документ – Указ Президії української Верховної ради «Про утворення Закарпатської області» з центром в Ужгороді було підписано головою її Президії М. Гречухою (уродженець с. Мошни на Черкащині) 22 січня 1946 р. До її складу було включено міста, села та однойменні округи (райони), зокрема, Ужгород, Мукачеве, Берегове, Севлюш (Виноградів), Хуст, а також В. Березний, Іршаву, Перечин, Воловець, Волове (Міжгір‘я), Сваляву, Тячів, Рахів. Відтак села стали містами й селищами, а територіально-адміністративний устрій відтоді не мінявся (щоправда, крім хрущовського авантюрного поділу на сільські та промислові райони). Можливо, що адмінтерреформа (нині вона тимчасово призупинена) внесе певні корективи у цей процес реформацій, якому друге дихання, за словами Прем‘єра В. Гройсмана, хочуь надати найближчим часом.

    2.

    Можна багато строчити рядків про нашу понад сімдесятирічну крайову біографію: колоритну, багату, унікальну, в якій щонайповніше дотримано правди життя. Ось кілька штрихів з цього етапного шляху. На Закарпатті – 5 міст обласного значення (Берегове у тому числі), 11 міських, 19 селищних і 307 сільських рад. Фактично з мапи не зникло жодного закарпатського села (крім певних присілків під час будівництва Теребле-Ріцької ГЕС). Хоча в Україні щорічно щезає кілька десятків поселень і хуторів, населення меншає на 400 тис. щорічно (на Закарпатті демографія дещо потішніша). До речі, переселенці переїхали тоді якраз на на Берегівщину (Свободянсько-Бовтрадська зона) й стали нашими земляками. Гарно й добре вкоренилися в низині, зараз руками на землі гарують, бізнесують, виховали дітей та дожилися до онуків і правнуків. Але, як не прикро, настала черга інших переселенців – з Донбасу…
    Про кадри. Закарпаття очолювали вихідці з його теренів (крім, власне, Г. Москаля – двічі), Г. Бандровського, П. Щербака та І. Компанця). Найдовше у найвищому кріслі «білого дому» в Ужгороді протримався Ю. Ільницький – 18 літ (нині він має 94 роки). Деякі крайові очільники не працювали навіть і одного року. Натомість усі голови обласної ради та облвиконкому (І. Туряниця, І. Гарагонич, В. Русин, М. Волощук, М. Країло, М. Мальованик, І. Іванчо, М. Андрусь, М. Кічковський, І. Балога, В. Чубірко, М. Рівіс) були місцевими, а не «завізними». А ось обласну прокуратуру, міліцію, СБУ, інші державні установи очолювали в основному приїжджі (хоча мали ми й своїх генералів, що на очах виросли із лейтенантів: Лялько, Дорчинець, Рахівський, Варцаба, Чепак, Русин). Зараз навіть у деяких районах на посадах голів РДА немісцеві – але час воєнний, тож така практика призначень вважається нормою. Між іншим, на Берегівщині – теж уродженці нашого району І. Петрушка, Й. Шін), а найдовше ним керував Г. Вереш (цього великого патріота рідного краю, на жаль, не стало кілька років тому). А місто і взагалі мало тільки місцеві кадри.
    У пошуках патріотичності ми також завершуємо декомунізацію – перейменовуємо вулиці, площі, села тощо. «Ленінських» чи «сталінських» міст у нас немає, тож і нема що міняти (38 угорськомовним населеним пунктам повернуто історичні назви ще понад чверть століття тому). Пишаємося, що у краї працювали майже 50 героїв Соцпраці, а Ладані й Пітра аж двічі ними були (по дві Золоті зірки носили на лацканах своїх піджаків). Маємо лауреатів Державних і Шевченківських премій, одного члена Європарламенту (з Берегова) – щоправда, від Угорщини, своїх міністрів, дипломатів, депутатів, воєначальників, академіків і докторів наук (одна краянка щойно піднялася навіть на Еверест), які працюють не тільки у наших вишах, але й викладають за межами області. Між іншим, а В. Балога, М. Рябець, В. Гелетей, А. Стрижак, В. Дурдинець, В. Пинзеник, М. Куцин перебували на найвищих чолопках влади й очолювали відповідно секретаріат Президента, Центрвиборчком, Міноборони, Конституційний суд, були першим і віце-прем‘єрами, командували Генштабом тощо. Зрештою, цей список безкінечний, бо закарпатці – не тільки працьовиті, але й талановиті. За час, який минув, було успішно проведено колективізацію (кінець 40-их років) та деколективізацію (90-ті роки). Ми вберегли наш край від АЕС, яку планували спорудити в «міні-акваторії» Чорного мочара – від В. Берегів й аж до Н. Коропця – на десятках квадратних кілометрів. У цьому заслуга найперше тодішнього керівника України П. Шелеста, який це доленосне «заборонне» рішення прийняв після відвідин одного з винпідвалів. Що ж, і таке бувало. Звісно, траплялися перекоси: післявоєнні репресії у часи сталінщини, всілякого роду екзекуції тощо. Щойно пожиттєвим президентським стипендіатом став правозахисник із Нових Лучок, автор книжок про життя за колючим дротом, довголітній учитель місцевої школи (у В. Лучках), 86-річний репресований Федір Рубіш. Нехай Бог вам подарує багато щастя й міцного здоров‘я.
    Звісно, переважна більшість краян пишається, що живемо в братній сім‘ї народів України. Хоча є особи, які кажуть, що «могли нас і не приєднувати до неї – жилибись‘ме ліпше з мадярами або под чехами (словаками)…». Але хіба не було б паводків, зсувів, катастроф, не вирубували б ліси, не добували б пісок тощо? Натомість дожилися до рекреаційного розвою краю, коли туристів у нашому прикордонному місті більшає з дня в день. Усі поспішають у термальні води (комплекси "Косино", "Печірта", спортбаза "Закарпаття"), а дехто вже очікує, що у Берегові нарешті розпочнеться будівництво надсучасного аквапарку, чим опікується невтомний Й. Вайс. Маємо низку прикордонних переходів (три з них на Берегівщині), триває подальша розбудова їх інфраструктури тощо. Планується зрушити з місця будівництво об‘їзної дороги (цим переймався під час перебування на Закарпатті Міністр МЗС П. Клімкін), довершити облаштування другого корпусу райлікарні, який угорські будівельники зводити почали рівно 30 років тому. А якби про спорт, футбол у тому числі, описати, то вийшла б ціла збірка про наші злети й досягнення, людей спортивного гарту тощо.
    Споруджено низку заводів і цехів, інших цікавих і сучасних об‘єктів, чимало споруд, відреконструйовано, але багато також і знищено. Особливо у перші роки української незалежності. Хоча з нагоди гарних дат і свят подібне не тиражується, пишуться оди й хвальба, однак таким є справжній стан речей. Словом, на 71-му році в історії найзахіднішого Закарпаття народжуємо дітей і ростемо, живемо й творимо, вчимося й мріємо, та, на жаль, взяли в руки зброю і воюємо. Теж із колишніми братами-росіянами. На жаль, гинемо – вже скоро ціла сотня буде таких героїв. Видать, така гірка судилася нам, закараптцям, доля…
    У цьому аспекті слід зауважити, що півроку тому з нагоди ювілею НБУ тиражем 30 тисяч штук випустив монету "70 років Закарпатській області" номіналом 5 гривень. На її аверсі розмістилит малий Державний Герб України. По колу написи – Національний банк України (угорі), п'ять гривень (унизу). Праворуч – логотип Монетного двору Нацбанку України. У центрі – стилізована композиція, зокрема, на тлі гір – Мукачівський замок, під яким рік карбування монети – 2016. А праворуч – лижниця на підйомнику, винні бочки, очевидно, на Берегівщині, стилізовано зображені термальні джерела та зразок дерев`яної архітектури – церква. На реверсі монети на тлі орнаментальної тарелі зображено герб області, по колу розміщено написи: Закарпатська область (угорі), заснована у 1946 році (унизу), а перед тим, звісно, була приєднана на основі Маніфесту від 1944 року. Маса памятної монети складає 9.4 г. Ось це і є регіон у мініатюрі.
    Зрозуміло, урядового вітання не буде. Хоча з попередніми ювілейними датами краян здоровили найвищі керівники держави. Якщо цими днями таки з‘явиться поздоровлення на адресу закарпатців від Президента, Прем‘єра або ж Голови ВРУ – однозначно будемо раді та щасливі.

    Михайло СИНЬООКИЙ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі