ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Я – із Дусина, він був із Ізи, але ми обидва - Папіші

    26 січня 2022 середа
    Михайло Папіш: Минуло дев‘ять днів, як навіки пішов мій потрійний тезко.

    Минуло дев‘ять днів, як навіки пішов мій потрійний тезко.

    Багато разів у житті доводилося зустрічати однофамільців – Папіші є не тільки у моєму рідному селі Дусино, що на Свалявщині, але й у Стройному, Неліпині, власне, у самій Сваляві (Іван Ілліч Папіш), на Воловеччині (с. Тишів), у Чинадієві (чарівна, миловидна, прекрасна, граціозна й добра душею екс-редактор райгазети Любов Василівна Папіш також родом із цього унікального села на Мукачівщині). А ще попадаються вони у селах Хустського району, в Ужгороді (тут живе мій рідний брат Іван), у Дніпропетровську мешкав стрий (батьків брат) Іван Федорович тощо. Між іншим, у місті на Дніпрі живе навіть племінниця Юлія Папіш, яка вчиться на 4 курсі факультету журналістики ДНУ ім. Олеся Гончара. Четверта за ліком репортерка в нашому "папіському" родоводі: я, брат, донька Валя і Юля. На Львівщині свого часу жив і працював бригадиром ВО «Сірка» Герой Соціалістичної праці Михайло Папіш. Ми не зналися, ніколи не бачилися, але багато хто думав, що раз учуся в університеті на журналіста, то є його сином. Буцімто під час вступу спрацював блат. Кілька разів доводилося «розвінчувати» такі припущення.
    Основним моїм аргументом було те, що я не галичанин, а закарпатець – свалявчанин. У 1982 році прізвище Папіш із Свалявщини я «привіз» у Берегове – коли за скеруванням після Франкового вишу прийшов працювати у редакцію райгазети «Червоний прапор». Думав – тимчасово, а виявилося, що це угорське місто стало моїм осідком на все життя. До речі, нині "найкраще на світі прізвище" Папіш носять дружина Ірина, мій син Юра, а донька, переїхавши на постійне місце проживання до "столиці" Галичини – Львова – змінила його на інше. Знаю, що у нашому місті з цим прізвищем людей більше немає. А шкода, бо неодмінно подружилися б…
    Звісно, здибати свого подвійного тезку, тобто з однаковим прізвищем та ім‘ям – велика радість. Приміром, Папішів з іменем Михайло у Дусині аж кілька – три з них на моїй рідній вулиці Зоряна, але по батькові Федоровичі, Васильовичі тощо. А Юрійовича – ані одного. Отже, потрійний, себто повний тезко – це і взагалі неабияка знахідка й втіха. І знайшовся він аж у Свободі. Тож очі мої палали радісними іскорками, коли довідався, що саме в цьому населеному пункті мешкає ще один Михайло Юрійович Папіш. Хоча на чверть віку старший, але для мене він став чомусь близьким і якимось аж рідним. Хоча зналися тільки віртуально... На жаль!
    Через сина, який тоді працював у цьому селі дільничним інспектором Берегівського РВВС (знаю: у свалявській міліції також є Папіші, тож усім палкий привіт), передав мені вітання, зауваживши, що ми неодмінно повинні зустрітися. Наголошував: читає пресу, місцеву в тому числі, і вже давно відслідковує, як і про що пише однофамілець. А ще нашим "зв‘язковим" був Василь Хаща з паспортно-візової служби, Іван Бабинець з міськради, якого шаную за щиру й добру натуру. Вони – земляки М. Ю. Папіша, живуть у Свободі. А ще тезку-залізничника цікавило, хто я та звідкіля, як став журналістом, чи маємо спільні родові корені. Однак це було в телефонному режимі. Я твердо запевнив, що буду у Свободі – неодмінно навідаюся у гості. Знаю: на столі, на сьогодні, на жаль, уже покійного Папіша мене чекав келих п‘янкого і духм‘яного вина. Уявляю і малюю собі, як сидимо й попиваємо червоненьке чи біленьке й стиха думками віддаляємося у свої краї: я у свалявське Дусино, а він у Ізу на Хустщині. Ці передгірські населені пункти – мала батьківщина для кожного із нас...
    Отже, я кільканадцять разів намагався поїхати в це прикордонне село, але чомусь не складалося – то через брак часу, то з інших причин поїздка переносилася. Знав лише, що мій потрійний тезко із дружиною Ангеліною виховали чотирьох дітей: Ольгу, Надію, Марію та сина Михайла (о диво – теж тезко). Найстарша із 1960 року народження, інші трохи молодші. Та навіть син уже зняв форму прикордонника і вийшов на пенсію. Словом, однофамільці – дуже порядна і нормальна закарпатська сім‘я, про це знають усі свобідчани й ті, хто з ними спілкується, товаришує, спізнається. Переконаний на всі сто відсотків, що Папіші іншими не бувають. Зате й прийшло багато людей провести свого односельця в останню земну дорогу.
    Кладу руку на серце: дуже був ошелешений, гірко вражений, коли дізнався, що на 81 році життя не стало людини, з якою у нас однакові прізвище, ім‘я та по батькові (скорочено – ПІБ). Помер Михайло Юрійович Папіш за добу до свого вісімдесят першого дня народження. У скорботі схиляю голову перед людиною, яку так і не відвідав, з якою за життя навіть ані разу не поспілкувався. А так хотілося потиснути його правицю! Знаю: він чекав цієї зустрічі, я теж був радий заглянути в очі цьому чоловікові. Хотілося почути наживу його голос, розповідь про себе, дізнатися, як опинився з с. Іза (Хустщина) на рівнинній Берегівщині. У принципі, мене цікавив його характер, ми ж бо носії одного прізвища, маємо однакове ім‘я, та й няні наші були Юріями.
    Міркую: розмова двох Папішів мала бути цікавою, змістовною і аніскільки не нудною...
    Але... Прикру, гірку та скорботну новину повідав мені вже згадуваний Іван Бабинець, відтак підтвердив сільський голова Василь Рущак та інші свобідчани. Нічого не вдієш – мертвих не воскресити. Нехай земля пухом буде чоловікові, який вважався моїм повним тезком. Спробую таки навістити його родину, погомоніти за чашкою чаю із дружиною, дітьми, онуками. Згадаємо, відтворимо в пам‘яті миттєвості рідної та близької їм людини тощо. Спогад про ту чи іншу особу – це знак поваги до її вчинків, дій і, зрештою, всього життя...
    Шкодую, жалкую, каюся, що так сталося… Не знаю, яку натуру, душу мав Михайло Юрійович Папіш зі Свободи, але в тому, що жив на землі чесно – не маю ніяких сумнівів. І дітей з дружиною виростили порядними та сумлінними, і онуки такими ж ростуть. Недарма кажуть, що яблуко від яблуні далеко не падає…
    Ось такою вийшла розповідь про покійного Михайла Юрійовича Папіша, 1934 р. н., яка й стала фактично співчуттям його сумуючій родині. Слова скорботи про мого повного тезку зі Свободи написані щиро, від душі, сердечно уродженцем Свалявщини. Дусинчанин-берегівцеь у одній особі журбу поділяє разом із вами, друзі-однофамільці!
    Знайте і пам‘ятайте: я – із Дусина, ви – ізяни, але всі ми родаки, бо носимо прізвище Папіш. А ще живемо на землі чудової Берегівщини.

    Михайло ПАПІШ, журналіст

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору