Як мандрівна компанія брала штурмом "Гуцульські Альпи" (ФОТО)

Два папірці лежать на поличці і дражнять мою уяву. Це квитки на поїзд “Київ-Рахів”. 18 годин в дорозі та 839 кілометрів по рейках.

Вже не можу втриматись, щоб втекти з розжареного мегаполісу в мої улюблені Карпати. Цього разу я хочу пройти Мармароси, так звані “Гуцульські Альпи” та захопити трохи Чорногори. Стартова точка – село Ділове, що на Закарпатті, до якого можна доїхати з Рахова.
От наша компанія з трьох чоловік вже тихенько чухає стареньким дизельком через гори. Локомотив то тягне нас високими мостами, довгими тунелями. Везе понад кручами і гірськими річками.
Пообіді ми вже знаходимось в Діловому з пропусками і повністю готові до походу.
Трохи пройшовшись вздовж потоку Білий, зупиняємося біля джерела. Там ми обідаємо, п’ємо та відновлюємо запаси води. І знову в дорогу. Дорога була вологою, очевидно, в горах недавно був дощ.
Переходимо останній мостик через “Білий”. Далі йде набір висоти, і ми змучено пихаючи ліземо. Бо в планах дійти засвітла до полонни Лисича. Перший день походу чомусь завжди найважчий. Може, це пов’язано з добираннями?
Ми виконали план на сьогодні: дійшли до “Лисичої”. Вечоріє, ми готуємо їжу, миємося, перемося та займаємося традиційною метушнею.Особливо сподобався і запамя’ятався чай з м’ятою, мелісою та лимоном. Ситі, чисті та напоєні ліземо в спальники і засинаємо солодким сном.
Зранку другого дня я прокинувся першим. Ну як прокинувся, поставив будильник, щоб пофотографувати в гарному ранковому світлі. Чимало ходив, пробував різні ракурси, от що того ранку вийшло зловити в об’єктив:
Снідаємо, швиденько збираємося і рушаємо штурмувати Попа Івана Мармароського.
Зі сторони України круті скелясті схили, на дні одного з кулуарів видніється невеличке озерце.
Гора виглядає дуже грізно, чимось нагадує альпи.
Далі за “Попом” ще кілька гір, замикає які гора Рапа. Тут я зрадів, що взяв трекінгові палки, спуск був дуже крутим і затяжним. Внизу торік я обідав біля води, цього року вода мала неприємний запах і пити її ми не ризикнули. Наступні кілометри шляху нічим цікавим не відрізняютсья, гарних краєвидів не відкривалось. А що слід врахувати, це те, що вода буде аж під Межипотоками, біля будиночку прикордонників (він же ПС “Богдан”). Коли дійшли до “Богдана” то всі запаси води були вичерпані. На наш подив біля прикордонників було повно людей, не думав, що цей маршрут такий популярний. На полонині перед будиночком було кілька десятків наметів. і десятки людей. Ми ж пішли на наше старе місце, це затишна галявина в лісі за джерелом. Там займалися традиційними таборовими клопотами. Добре, що відразу поставили намет. Не встигли ми поїсти? як пішов дощ, і ми повкидали всі речі до намету. Брат встиг навіть помитися, а ми з Васьою – ні. Тож доготувавши макарони, ми як зайці їли їх під смерекою. Де дощ майже не капав. Дощ був дуже холодним, а ми так і не помилися. Лізти брудними в спальники геть не хотілося, тож ми робимо кілька віджимань для розігріву і миємося собі під дощем. Витираємися, і відразу ж в спальники. Так як брат помився раніше і встиг надягнути дощовик, ми вламали його зварити нам чаю. Надудлились від пуза і навіть не вилазили вже того дня.
Цього ранку я не вставав на світанку, особливих краєвидів не було.
Тож просушивши намет та речі, дряпаємося на Межипотоки. Підйом затяжний і було ще важко через те, що палило сонце, і тіньку ніде не було.
Тут вже було цікавіше, і пейзажів гарних побільше, і вода частіше зустрічалася.
Звідси до речі вже виднілися обриси “Чорногори” з обсерваторією на вершині.
Там ми дійшли аж під гору Стіг. Брат заладив, що хоче обідати, і все… Знайшли там воду за вказівниками і мусили готувати. Обідвли смачним пряним пловом.До заходу сонця ще лишалося чимало часу, тому вирішуємо, що зможемо ще пройти чималу відстань. Обійшли “Стіг”.
Тут по дорозі зустрічається чимало гуцульських колиб, деякі закинуті.
В одній з них ми купили пів кілограма овечого сиру, купили б більше, але це все, що лишилося. Зупиняємося на ночівлю на полонині Щавник в лісі біля струмка, там було багато дров і моментальний і зручний доступ до води. Ми з Васьою наїлися ще в обід, але брат вимагав ще й вечері, я запропонував, щоб той сам собі приготував. Тож той сам варив собі в чашці гречку. Ми просто випили чаю з сухарями і сиром. Я поставив на вогонь квасолю, яка замочувалась ще зранку, що б завтра поснідати тільки розігрівши. Миємось і лягаємо спати.
Ранок третього дня, встали доволі таки рано. Але довго збирались, тому на маршрут вийшли близько дев’ятої.
Знову підйом під палючим сонцем, тому було важкувато. Враховуйте ще й те, що води не буде аж до Попа Івана Чорногірського, і ще годину за ним.
Видряпавшись на Попа, я потрапив під вплив “Чорногірського” синдрому. Особисто я ходжу в гори, щоб відпочити від цивілізації. Можливо навіть трошки від людей. Коли ми піднялися на Чорногору, я відчув якусь відразу. Просто купи сміття, цілі юрби людей, що матюжаться, бухають пивасік і потім тару з нього тут же викидають. Багато недопалків. Коротше кажучи, настрій був зіпсований.
Пройшли залишок маршруту до скель “Смотрич”, збиралась гроза, спускатись в Дземброню було не просто. Мало того, що сам спуск був непростий, та ще й дощ не покращував ситуацію. Коли спустилися до лінії лісу, то тут вже періщила добряча злива.
Зупинились ми на полонині біля гуцулів. Як тільки почали ми розкладатись – дощ ущух, визирнуло сонечко, і з’явилася веселка. Купили в них бринзи, і щоб зараз поїсти, і щоб додому взяти. Першим діло зварили чаю, щоб відігрітися після дощу. Лягаючи спати, традиційно миємось. Вночі мене розбудив брат, сказав, що надворі дуже гарно, я встав і піщов подивитись…
Цього ранку я знову прокинувся раніше, щоб познімати – і недаремно: внизу, де мало бути село, скупчився туман, а вище сходило сонце.
Сушимо спорядження після вчорашнього дощу, і нешвидким кроком спускаємось в Дземброню.
За ранок на підйом пішло сотні дві людей, це притому, що був будній день. На цьому б можна було скінчити розповідь, але я не можу не поділитись з вами частиною про добирання до поїзда. Спустившись в Дземброню, ми побачили чимало автівок на початку маршрутів, серед яких було таксі. Нам необхідно було доїхати до Ворохти. Водій сказав, що то буде дуже дорого, але до Верховини від може нас відвезти за 100 гривень. Ми відповіли, що подумаємо, а ти м часом вирішили скупатися в річечці. До нас приєднався ще один турист, ми запропонували розділити ціну на чотирьох, той погодився. Але не тут то: було таксист вже просив 200 гривень.
Ми вирішили, що так не піде, і почали шукати інших способів добирання. Тут з одного з подвір’я виїхав старенький “жигулик”. Підійшли, запитали. Молодий хлопчина сказав, що добре, а за ціну сказав: “скільки дасте…” Як виявилось, по дватцятці з носа було достатньо. Їхали ми запилюженою роздовбаною дорого. В машині було багато пилюки і пахло бензином. Водій зовсім не шкодував свого залізного коня, і без жалю гнав його з немалою швидкістю. Склалося враження, що ця машина одноразова, і на кожну поїздку треба брати нову. Боялися тільки, щоб машина не зламалася по дорозі. Цілі та неушкоджені добралися до Верховини, звідти автобусом до Ворохти. Що мене завжди дратувало, то це те, що водії набирають пасажирів без квитків. І потім іде так звана війна за місце. Все, накінець то ми в Ворохті, до поїзда ще чимало часу, тож вирішуємо піти поїсти. Питаємо продавщиці сувенірів, мовляв, де можна поїсти смачно і недорого ? Та каже:”А ось тут, кафе Говерла”. Послухали, так і є – навіть попали на коплексні обіди. Непогано наїлися смачної їжі, та ще й за приємну ціну 50грн. Потім ще ходили пити чай в якусь іншу забігайлівку, теж дуже демократичні ціни. А от вокзал у Ворохті не заслужив похвал. На території вокзалу брудно, в траві, яку не косять, багато сміття, урни переповнені. Захотів викарабкатися на пішохідний міст через колії, але жахнувся, деякі щаблі прогнили, або взагалі були відсутні. Туалет просто жахливий. Такого я ще ніде не бачив.