ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Яка вона, поліська "кукушка"? (ФОТО)

    22 вересня 2020 вівторок
    Ось така вона, поліська "кукушка"

    Коли живеш поруч звичної ще з дитинства будівлі, дороги, озера, то якось не усвідомлюєш, що воно для когось може видаватися чимось незвичайним, таким собі рукотворним чудом. Ота славнозвісна «кукушка», про яку в районі всі знають і мало не всі хоч раз нею їздили, присутня у світосприйнятті поліщуків від їх народження і до смерті, тому й видається чимось невід’ємним і буденним.

    Для жителів краю вона має значення транспортної артерії, а чудом її називають ті, що вперше сідають у маленькі вагончики на станції Антонівка і виходять аж через 106 кілометрів на станції Зарічне.
    Щось подібне трапилося й зі мною. Признаюся чесно: я ще жодного разу не мандрував цим «поліським трамваєм», та й саму «кукушку» бачив лише віддалік. Але так от сталося, що сьогодні чимало знаю про історію вузькоколійки «Антонівка-Зарічне» і вважаю себе на боці тих, хто відстоює позицію збереження «кукушки», а не закриття. А все завдяки ентузіастам-борцям за збереження та відродження малих залізниць. Точніше, завдяки їхній унікальній знахідці, що й стала інформаційним приводом для мого зацікавлення історією нашої вузькоколійки.
    Було все так: краєм вуха почув, що в Антонівці знайшли унікальну пасажирську дрезину ПД-1 демихівського виробництва початку сімдесятих років (в локомотивному депо вузькоколійників було дві подібні дрезини із двигуном від 21-ої «Волги»), яка хазяйновитому жителю села слугувала за … курник. Вона, схоже, єдина уціліла на «Укрзалізниці», -- на цей тип дрезин навіть креслень не збереглося. Обмовлюся, що натрапили на неї все ті ж ентузіасти вузькоколійної історії, які входять до громадського об’єднання «Асоціація збереження історії залізниць України» (цих людей не так і багато, в нашій державі їх трохи більше сотні, та мають вони друзів і за кордоном, і практичні результати роботи). Вони ж взялися реставрувати дрезину і навіть поставити її на колію для практичної експлуатації.

    18885_1.jpg18885_2.jpg18885_3.jpg18885_4.jpgЗ цього й почалося моє зацікавлення історією вузькоколійки «Антонівка-Зарічне» - однієї з найдовших діючих в Україні та Європі та найзагадковіших і найтаємничіших вузькоколійних залізниць колишнього Союзу, якої до початку 90-х навіть на картах не було. Лінії Антонівка-Зарічне немає в більшості схем, атласів залізничних доріг, збірників розкладів руху поїздів, відсутня вона й на деяких топографічних картах. Не позначена на більшості карт регіону, вона відома німцям, датчанам та полякам, які неодноразово приїздили сюди на екскурсії в останні роки. Парадоксально, але факт: в Інтернеті нашій вузькоколійці присвячено декілька сайтів у Росії, Білорусі, Україні, Польщі, Австрії. Причому жоден український сайт не дасть настільки повну інформаційно-картографічно-технічну довідку про цю залізницю та її рухомий склад, як російські та австрійські портали. Словом, лежить алмаз у кізяку і не знає, чого він вартий…
    Основний вантаж, який транспортували по вузькоколійці впродовж її сторічної історії, -- ліс. Як відомо, вузьколійок в кінці 19-го століття будувалося дуже багато. Тут, поблизу західних кордонів, вони мали особливе стратегічне значення.Залізниця (ширина колії 750 мм) від Антонівки до станції Кухітська Воля збудована приблизно у 1895 році як лісовозна. Також була побудована вітка Хиночі-Дубровиця-Висоцьк. У 1919-1939 рр. територію, по якій пролягає вузькоколійка, окупувала Польща, на лінії працював польський пересувний склад. У 1941-44 рр. вона була зруйнована війною і в списки першочергового відновлення не потрапила. Ремонтні роботи тут почалися десь у 1946 році.
    Діюча ділянка Антонівка-Кухітська Воля в 1957 році була передана у володіння Сарненського лісгоспу строком на 10 років. У той час вантажопотік на ВЗД складався в основному з лісу, що заготовлявся в районі Хиноч і Білого.
    Пізніше по дорозі почали возити камінь, паливо. Ходили товарні, пасажирські і змішані потяги. У «хороші часи» ходило п'ять пар потягів в день і дві в ніч. Зараз -- один потяг (складається з тепловоза Ту-2 і чотирьох вагонів ПВ51). Після війни, в кінці 1940-х р., дорога числилася у складі НКПС. Лінії Хиночі-Дубровиця-Висоцьк у 50-х роках вже не існувало, можливо, її навіть не відновлювали. Невдовзі була розібрана ділянка від Тиховижа (неподалік від нині розібраної станції Борове) до Кухітської Волі і побудована ділянка від Тиховижа до Локниці (північніше Островська). Будувалися також тимчасові гілки в лісові масиви. В середині 1960-х років вузькоколійка знов увійшла до складу МПС. У 1968 році побудували ділянку Локниця-Зарічне.
    З 1966 р. потяги почали возити тепловози серії ТУ2, і до 1972 р. паровози повністю зняли з ліній (а в нашому столітті їх порізали на металобрухт). До теперішнього часу в Антонівці є гідроколонка, яка ще застала розквіт паровозної епохи.
    Нашою малою залізницею доставляли також дьоготь, смолу, вироби бондарів. У 20-30-ті роки минулого століття по ній возили спирт. Житель Варшави пан Горда мав в селі Перекалля свою гуральню. Сировиною для виробництва спирту служила картопля. Готову продукцію в бочках відправляли по вузькоколійці на найближчу вузлову станцію, а звідти вже по звичайній дорозі -- до Варшави.
    У післявоєнні роки одним з основних користувачів вузькоколійки був овочесушильний завод в селі Островськ. Тут переробляли тисячі тонн картоплі. Сушений продукт вивозили на Північ, а крохмаль ішов на експорт. По дорозі їздила й продукція нечисленних підприємств Зарічненщини.
    На сьогоднішній день в депо знаходяться Ту-2 062 (1956 р), Ту-2 066 (1957 р), два неробочі тепловози Ту-7а, Ту-7, що належить шляховикам, снігоочисник, близько 10 пасажирських вагонів ПВ51, близько 50 вантажних платформ виробництва ДМЗ та цистерна. В середині 90-х років було 6 тепловозів Ту-2 (035, 039, 044, 050, 062, 070), а в кінці 90-х спалили і здали на металобрухт всі локомотиви, крім 062. Потім передали з депо Берегово Закарпатської області Ту-2 066. В даний час на лінії використовуються локомотиви ТУ2, ТУ7. Як засоби сигналізації в основному застосовуються семафори; рух потягів регулюється за допомогою електрожезлової системи. На всіх станціях ручні стрілки.
    На лінії збереглося декілька дерев'яних мостів, зокрема міст через річку Стубла (біля колишньої станції Хиночі) і найбільший на дорозі міст через річку Стир (недалеко від розібраної станції Борова). У Зарічному була також вітка, що заходила на територію лісгоспу, але один з колишніх начальників ВЗД відмовив в наданні платформ для лісу, після чого стрілку зняли (на території бази рейки все ще лежать). Дорога була рентабельною тоді, коли за день з Антонівки в Зарічне ходили дві-три пари товарних потягів.
    В Антонівці є перевантажувальний комплекс з широкої колії на вузьку з потужним краном.
    Якість шляху достатньо висока, не дивлячись на те, що багато шпал не мінялися більше 30-ти років. Швидкість пересування висока як для ВЗД: 25-45 кілометрів на годину. На ВЗД застосовується електрожезлова система, на діючих станціях (Антонівка, Володимирець, Біла, Борова, Островськ, Зарічне) -- обмін жезлами.
    Іноді здається, що час тут просто зупинився. На багатьох рейках можна розгледіти рік виготовлення -- від 1890-го по 1917-й. Частину з них відливали в Польщі, Німеччині, Англії. Лінія Антонівка-Зарічне знаходиться далеко від крупних міст, і тут до цих пір збереглося чимало ознак тієї залізниці, яку нині можна побачити хіба що на старих фотографіях. Узяти хоч би рейки 1890 р. Тут ще вгадується минула ґрунтовність: далеко не на всякій вузькоколійці зустрінеш робочий плужний снігоочисник.
    В Антонівці є чимало сараїв, зроблених з критих вагонів німецького та угорського виробництва.
    На цьому можна було б і закінчити історичну ремінісценцію в славні трудові будні вузькоколійки, адже нині ніяких вантажів нею не перевозять. Однак залізниця Антонівка-Зарічне в Рівненській області є також однією з трьох діючих вузькоколійок з пасажирським рухом. Належить вона до Львівської залізниці (історично це Києво-Брестська лінія), в 25 кілометрах на захід від крупної вузлової станції Сарни. Формально об'єднана із станцією широкої колії (хоча у вокзальній касі можуть видати старий квиток, в якому початковою станцією значитиметься «Антонівка-вузька»), фактично ж знаходиться в стороні від неї. Дорога проходить через неймовірно живописні куточки незайманої природи, навколо тягнуться нескінченні ліси, болотяні нетрі, іноді між ними трапляються блакитні плеса озер, сині нитки річок, села чи маленькі хутірці. З вікон вагонів видно окопи часів Другої світової війни.
    На дорозі є досить крутий підйом і безліч дерев'яних мостів, на деяких станціях збереглися діючі семафори і два трьохпутніх роз'їзди. Є, мабуть, єдиний в Європі стометровий залізничний дерев’яний міст через річку Стир у Млинку.

    Це єдина транспортна артерія для жителів декількох селищ. До них не можна добратися автобусом або доїхати легковим автомобілем.
    Дорога існує виключно завдяки самовідданій праці залізничників. Щороку її намагаються закрити із-за збитковості. За словами працівників, якщо локомотив стане, то вже через декілька днів від дороги нічого не залишиться -- рейки ураз будуть здані на металобрухт.
    В кінці 80-х -- на початку 90-х років вузькоколійка ледве не отримала шанс на друге життя. Поблизу Кухоцької Волі (це село після того, як розібрали відповідну ділянку, опинилося за 6 кілометрів від діючої залізничної станції Тиховиж) було відкрито родовище алмазів. Передбачалася його розробка, і до нього збиралися прокласти 71 кілометр лінії вузькоколійки від Антонівки до Тиховижа. Але ці плани не здійснилися.
    В кінці минулого століття (у 93-95 роках) вантажопотоки на малій залізниці практично припинилися і постало питання про її існування. В управлінні Львівської залізниці вже давно хочуть від неї відмовитися через величезну збитковість. Залізницю поки що рятують місцева влада, громадські організації та ЗМІ, виступаючи за її збереження – в умовах відносного невисокого рівня автомобілізації і дефіциту якісних автодоріг вузькоколійка є суспільно значущим засобом пересування для жителів багатьох сіл Володимирецького і Зарічненського районів.

    Сьогодні в Україні лишилось, крім рівненської, ще дві діючі пасажирські вузькоколійки (одна у Закарпатті та одна на Кіровоградщині), декілька таких доріг ще функціонують у європейській частині Росії. У Європі подібні залізниці, які збереглися діючими до нашого часу, використовуються з екскурсійною метою; там навіть створена Європейська федерація туристичних і музейних залізниць. Наприклад, у Латвії 33-кілометрова вузькоколійна залізниця Гулбене-Алуксне є культурною пам’яткою національного значення.
    А ось найдовша в Європі вузькоколійна залізниця протяжністю 106 кілометрів, внесена в усі спеціалізовані міжнародні довідники й енциклопедії, яка є музеєм залізничної справи під відкритим небом і проходить мальовничим, мало зміненим цивілізацією Поліссям з численними озерами, річками, архаїчними селами, --сьогодні під загрозою закриття.Туристичні групи з-за кордону приїздять рідко і нерегулярно, хоча мають великий інтерес до нашої малої залізниці (тут можна казати про небажання керівництва Укрзалізниці надавати дозволи на разові туристичні поїздки, оскільки монополіст у цій сфері столична турфірма «Джерело»).
    Хоча поки залізниця діє, є надія. Сьогодні вузькоколійна залізниця Антонівка-Зарічне – місце роботи для 170 чоловік (тут працювали й працюють цілі сімейні династії) та практично єдина можливість для тисяч поліщуків добратися із своїх лісових сіл до Великої Землі. Але в ширшому розумінні – це діюча історична пам’ятка, частина нашої історії, живий монумент Поліссю і його бідним, але працьовитим і духовно багатим жителям. Якщо не стане залізниці (а до того йдеться) – не стане цілого періоду нашої історії. Полісся втратить частину своєї унікальності і самобутності.
    Сергій СКІБЧИК, "ХайВей"

    Унікальній вузькоколійній залізниці на Закарпатті загрожує знищення

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору