ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Йосип Вайс — закарпатський мільйонер із-за океану (ФОТО)

    28 березня 2024 четвер
    284 переглядів
    Берегівський американець (чи американський берегівчанин) Йосип Вайс.

    У далекому вже в часі 1988 році він склав свої пакунки-обладунки і виїхав із Закарпаття за океан, ставши відтоді американцем. Там, у далекій Америці, він із сім‘єю має житло, а сам вершить добрі справи далеко від дому, в рідному Берегові.

    Якби не існувало в Берегові американського інвестора Йосипа Вайса, подібну людину важко було б уявити, бо аж занадто в його характері позитивних рис – у ставленні до людей, до праці, до справи тощо. Він – вельми поважна, могутня особистість, але водночас це тихий, чуйний і скромний чоловік. У нього, за словами близького приятеля, порядності й простоти більше, аніж достатку. Гарно сказано! З ним під час зустрічей усі чемно вітаються, а він так само привітно, ввічливо відповідає на ці знаки уваги. Усім подасть руку, нікого не обмине, нікого не зігнорує. Пана Вайса знає, цінує, шанує все місто, уся Берегівщина. І не тільки…

    Життєвий вимір цього напрочуд порядного, активного та енергійного чоловіка – це настирлива праця, уміння бути самим собою, пам‘ятати, що добрі діла повернуться сто­рицею, а ще повсякчас допо­магати тим, хто цього по­требує. Знає, що за такі благо­родні вчинки його тямитимуть довіку – друзі, знайомі, земляки. Тож якби мені запропонували написати життєвий девіз Йосипа Вайса, неодмінно залишив би слова в заголовку інтерв‘ю. Бо й насправді, життя прожити – не поле перейти. Залишити ж у ньому гідний, глибокий, достойний слід не всім під силу. А він щоразу доводить ділами: йому це таки вдається. І зараз діє за принципом – жити, берегти, пам‘ятати!

    Знайшлися для цього талант, бажання, воля, снага.
    0_k__307.jpg
    У нашому місті одні називають цього інтелігентного, імпозантного, культурного, галантного чоловіка берегівським американцем, другі ж іменують його американським берегівчанином, а ще інші величають мільйонером із-за океану. І ніхто не лукавить. Він насправді наш земляк, тут народився і ходив до школи, тут у нього чи не кожен третій знайомий і приятель, не кажучи про близьких і однодумців, яким довіряє, як сам собі, з якими свого часу працював і розбудовував районну торгівлю, уміло скеровував виробничий процес у інших сферах, дбав про розвиток крайового спорту тощо. Будь-яке діло, за яке брався з партнерами, компаньйонами, завше процвітало! З деякими із них і ниньки упрігся у виробничого воза й спільно тягнуть як великі, так і менші справи…

    Згадується, як у далекому вже в часі 1988 році склав свої пакунки-обладунки і виїхав за океан, ставши відтоді американцем. Там, у далекій Америці, він із сім‘єю має житло, а сам вершить добрі справи далеко від дому, в рідному Берегові. Каже, що аж душа співає, коли летить-їде на родинне побачення із дружиною та сімома онуками, які, знудьгувавшись за дідусем, усією зграйкою всідаються довкола нього, на руки, плечі й мило щебечуть про свої малечі справи. Він у душі берегівець, бо, знаючи мови і закони світового бізнесу, маючи зв‘язки аж до президентських кабінетів, ніколи не цурався свого родового коріння. Тут, на краєчку землі української, його духовна гавань. Це підтвердило і нещодавнє визнання на районному рівні – він став почесним громадянином Берегівщини. До речі, цієї відзнаки тоді ж було удостоєно і олімпійську чемпіонку Ніну Гецко. А стосовно “мільйонера із-за океану”, то і в цьому – жодної вигадки. Це – істинна правда, і все, що стоїть за його трохи оповитим загадковістю іменем, – солідність, багатство, кмітливість, тямущість, порядність, чесність – є мало афішованим. А міг би все виставити напоказ, але не робить цього, бо скромний і доброї вдачі, не любить привертати до себе увагу, чим і приваблює до себе. Якось доречно сказав, що який мізерний зріст може бути за пишним одягом.

    Усі вершини, які п. Вайс здобув у житті, він подолав завдяки власному працелюбству, здогадливості, умінню дати лад усьому, чим наділяла доля. Нерідко, щоправда, приходилося проявляти свій норов. Схоже, по-іншому вирішити питання не вдавалося. Тепер ось уже кілька літ поспіль буває в милому серцю Берегові, де він не просто рядовий мешканець, а шанована усіма людина. З ним із дорогою душею спілкуються прості берегівчани, залюбки консультуються місцеві та закордонні підприємці, з ним раді контактувати владні чиновники місцевого та обласного рангу, його пораду вислухають як інтелігенти, так і високоповажні урядовці, народні депутати, академіки, генерали, дипломати. Негоноровий, несуєтний, природний, відвертий, з відкритою душею, не скупиться на поради, охоче поділиться всім, чим багатий: словом, ділом, а якщо треба, то й куснем хліба. Завжди намагається бути із співрозмовником нарівні, тоді розмова клеїться й діло спориться – інакше трісне між друзями чи діловими партнерами жива струна гармонії і щирого простосердя, душа порядної людини завжди має бути відкрита навстіж. Звісно, для люду, щедрого на красні вчинки. Так, як для нього відчинені двері найвищих владних мужів у багатьох країнах світу. Не лукавить – у цьому пересвідчувався не раз, а із його охотою до роботи, безпосередністю, щирістю, привітністю він якось одразу подобається своїм новим знайомим, завдяки своїй доступності має притягальну силу, його шанують за прямодушність, з якою завжди висловлює думки, виказує міркування.

    Пан Вайс – справжній коваль своєї долі, людина із нуртуючим характером і хорошими манерами, що має шану, довіру, авторитет, свої переконання, за якими творить щоденні праведні діла. Без перебільшення – він істинна душа нашого славного міста, що на світовій мапі знане з давніх-давен, яке славилося й нині пишається мадярською погордливістю, єврейською метикуватістю, увібрало в себе українську розважливість, працелюбство та козиряє самоповагою амбітних русинів. Віриться, що Берегово і надалі матиме свої непровінційні по­гля­ди, самодостатню спіль­ноту, винних лицарів і практич­них людей у діловій сфері. Серед когорти останніх – знаний і він, бізнесмен Йосип Вайс, який разом із однодумцями вирішив у Берегові втілити в життя унікальний проект: збудувати готельно-роз­важально-оздоровчо-рек­реа­ційний комплекс «Thermal Maximus Beregszбsz».

    А розпочалося все із з того, що із компаньйонами від швейцарської фірми за власні гроші придбав напрацювання саме того проекту, у який роками вкладає великі зусилля, матеріальні ресурси в тому числі. Проект «Thermal Maximus» у Берегові споруджуватиметься на 14-гектарній площі, і ця місцина, між іншим, райська, Богом витворена. Сказати, що цей інвестиційний намір стане найбільшим у краї за всі останні роки, – це не сказати нічого. Перш за все, наш готельно-термально-оздоровчий СПА-комплекс із розважальним аквапарком буде найбільший і найсучасніший в Україні та сусідніх регіонах зарубіжжя.

    Аби відчути "вагу" майбутньої забудови, слід зазначити, що в ній буде готель на 300 номерів, конференц-зал на 500 місць, критий СПА-комплекс із цілющими термальними водами, розважальними приміщеннями, оздоровчим і лікувальним центром із бальнеологією (дзеркальна поверхня басейнів за плановими показниками матиме площу 14 200 квадратних метрів). Найбільша цінність комплексу – це термальна вода, що вже пройшла всі експертизи, у тому числі є дослідження та висновки фахівців Одеського НДІ курортології. Лікувальні чинники і роблять майбутній інвестпроект приваб­ливим для туристів, які, крім усього іншого, значно пожвавлять життя нашого прикордонного регіону. Бо всі, хто приїде на Закарпаття у приватних чи ділових справах, неодмінно забажають відвідати унікальний комплекс «Thermal Maximus», де гаряча вода в басейни подаватиметься з двох термальних свердловин глибиною 1112 метрів.
    0_k__307-2.jpg
    Але у зв‘язку з тим, що ситуація на сході України та у світі загалом поки що нестабільна, роботи з будівництвом аквапарку дещо призупинилися. Хоча проектна документація повністю укомплектована, все зроблено належним чином, щоби будівництво комплексу стартувало. Є певні побоювання і в українській столиці, і доки це все не розв‘язати, не узгодити, до того часу треба чекати. Словом, причини не просто об‘єктивні, а надто серйозні. Але не загрозливі, бо слід розуміти, що будь-яка нова справа завжди важко пробиває собі дорогу. Однак є надія, особливо після візиту на Закарпаття угорського міністра закордонних справ і зовнішньої торгівлі Петера Сіярто, що небавом справа зрушить з місця. І все піде так, як планувалося під час вмуровування першого каменя у фундамент цього суперкомплексу.

    Інвестор Й. Вайс вірить, що гроші вкладено правильно, а також укотре наголошує: роботи зі спорудження аквапарку розпочнуться вже найближчим часом. Такої ж думки і авторитетний Олександр Сабелко, якому доручено опікуватися усім виробництвом. Йому, висококласному менеджеру, досвідченому керівникові, у послужному списку якого відповідальна робота на директорських посадах в аграрній сфері, в ОДА (радник губернатора), у посольстві України в Угорщині, не кажучи про надсерйозну багаторічну “обкатку” в бізнесі, не звикати до таких темпів творення і втілення масштабних проектів. Витримав тоді, слід надіятися, що й тепер скаже своє вагоме слово. А із п. Вайсом трудилися дотепер, тож і далі вирішили бути разом. А це свідчить, що стиль один одного знають добре, є взаєморозуміння, і приємно, що між ними склалися такі довірливі й ділові відносини.

    Аби краще познайомитися з колишнім нашим земляком, а нині інвестором із-за океану, вирішив більше поспілкуватися з цією знаною особистістю, людиною, яка не тільки сама досягла багатства, але свої гроші інвестує в берегівські виробничі програми та хоче хоч трохи змінити соціально-економічне обличчя нашого міста й усіх нас наблизити до заможнішого життя.

    – Периферійне Берегово – місто вашого дитинства, у ньому ви, шановний Йосипе, ходили до школи, одружилися, працювали... А тепер, будучи мешканцем Нью-Йорка, відчуваєте смуток за отчим краєм?

    – Будь-яка тверезо мисляча, поміркована та адекватна людина всякчас відчуває ностальгію за тією землею, де народилася й зросла. У Берегові, яке обожнюю, я і насправді жив до квітня 1988 року, бо ж саме першого дня цього місяця із сім‘єю – дружиною, сином і донькою виїхали у США. Уявіть, що вже після першого року перебування за океаном, я, будучи у ділових справах на Україні, відвідав його. Що й казати, у ньому фактично прожив більше сорока років – тут минуло школярство, звідси йшов у армію, відтак вчитися до Львова, тут друзі, приятелі, знайомі, немало близьких серцю людей. Одним словом, це рідна мені сторона…

    – Чи вціліла батьківська хата?

    – Так, збереглася, на вулиці І. Франка (хоча згодом ми з батьками жили на Кривій). Вона часто ввижається мені, сниться... Я до найменших дрібниць пам‘ятаю, де і що у вітцівській оселі зберігалося, чим були прикрашені стіни, яким кольором побілені тощо. А побут наш був скромний, хоча батько й працював у торгівлі, а мама, до слова, була домогосподаркою. Жили дружно, душа в душу, одне одному були надійною та міцною опорою протягом усього життя, хоча зазнали пекельних мук і знущань у німецькому концентраційному таборі смерті Аушвіц. Так, вони мужньо пройшли і цю жахливу путь, війна навіть на якийсь час розлучила їх, але по її закінченні одне одного розшукали по світах (батько після фашистських страждань, наруг і глумів опинився в Будапешті, там, у госпіталі, його знайшла ненька та привезла доліковуватися додому). Нечасто розповідали про цей страхітливий період свого життя, та й то зі сльозами на очах, якось неохоче. Батьки повсякчас піклувалися про нас із сестрою Валерією, дарували свою ласку та любов, навчали бути добрими, чес­ними, щирими, охайними, працелю­бними. Згадую, як тато на світанку поспішав на роботу, а мама завше клопітно поралася в хаті, проводжала мене з сестрою до школи. Як скарб, берегли нас, дітей! А коли ми стали дорослими, обзавелися сім‘ями, то з нетерпінням чекали в гості. За це їм доземний уклін!

    – До речі, звідкіля родом милі та дорогі вашому серцю батько з мамою?

    – Батько народився у Н. Воротах на Воловеччині, але коли був ще дитиною, сім‘я переселилася в Берегово. Мама на світ Божий з‘явилася у с. Синевир Міжгірського району, але потім зі своїми батьками переїхала в Хуст. Невдовзі вже познайомилася з татом, й у неспокійному та роз‘ятреному Другою світовою війною 1942 році вони побралися. Але відтак настали трагічні часи в житті євреїв, особливо сорок четвертий рік, коли німці разом із іншими депортували їх з метою масового винищення. Але це вже тема іншої розмови...

    – Ким у дорослому житті хотіли вас бачити батьки?

    – Як і в інших сім‘ях, добропорядними, пристойними, відвертими, щирими, сумлінними людьми. Гадаю, ми знайшли себе в житті, здобувши вищу освіту: я закінчив сільськогосподарський інститут у Дублянах, а сестра після закінчення Дрогобицького педінституту стала вчителем математики. Ми – щасливі!

    – А вам багатим мріялося-баглося стати?

    – Мова не про багатство й пишноту в прямому сенсі цього слова – просто хотілося мати пристойну роботу, жити заможно, допомагати людям. І такий час настав… Я звик казати: роби вчасно те, що маєш чинити, і тоді прийде успіх.

    – Який спогад (хороший або ж неприємний) з минулого у вас і досі перед очима? Словом, про що не можете забути?

    – У житті, а воно, як знаєте, звивисте та кручене, бувало різне. День на день не схожий, а коли вони нанизані в роки, то згадати можна як прекрасні миті, так і нелюбі для споминів. Словом, у кожному життєвому відтинку є своя краса, свої чари, оздоба, і їх, звичайно, найбільше. Важливо, що я ніколи не опускався до таких вчинків, не робив таких кроків, про які не можу розказати дітям чи онукам. А про що не забув? Хіба хтось може викинути з пам‘яті теплі мамчині руки, смачні сніданки, мудрі та розважливі напуття перед дорогою? Таке з тямки не стирається… Та й саме місто в роки мого дитинства було чистим і охайним, чепурним і акуратним, у Верке купалися та ловили рибу. Це теж незабутні кадри з хроніки 50-х років.

    – Цікаво, якими для пана Вайса були перші роки еміграції? Чи допомагали колишні співвітчизняни, які раніше подалися до США? І взагалі, «наші» там контактують між собою?

    – Новий світ, нові люди, нова закони, нові правила у буденних і ділових відносинах – це і є перші роки життя будь-якого емігранта. Звісно, насамперед довелося опановувати англійську мову, без якої ані туди ані сюди. Мені було на кого опертися, бо світ не без добрих людей. А закарпатців по всьому світу, як того цвіту. Вони й за океаном непогано облаштувалися, а знаючи мою вдачу і новаторську жилку, запропонували долучитися до спільного бізнесу. Словом, із однодумцями створили корпорацію, що займалася зерном, соняшниковою олією тощо. Цю продукцію ми купляли на Україні та в інших тодішніх союзних республіках і везли через океан, відтак успішно торгували нею в десятках країн. Коли випадала нагода, збиралися в Ізраїлі, в інших місцях, де впереміж із відпочинком міркували, як розкручувати бізнесову орбіту, шукали нових і, що головне, надійних партнерів тощо. Тішуся, що вдалося уникнути розчарувань, зневіри, я остерігався людей нікчемних, заздрісних, нещирих, недобрих, боязких. Бо хто б і що не казав, а капіталістичне життя жорстоке, у ньому труд і долар – понад усе. Ось у такій круговерті людських взаємин і зароджувалися нові знайомства, налагоджувалися цінні контакти. Я приятелював із мудрими, меткими, точними у своїх діяннях людьми, які, крім усього іншого, вчили не робити зайвого та пустого тощо. Такими рецептами й збагачувався, ними послуговуюся і дотепер.
    0_k__307-3.jpg

    – Американська дійсність формувалася протягом століть, праця, добробут і доти були, і зараз є домінантою для кожної пересічної родини. Тут уся нація – від малого до великого – знає: чим більше гаруєш, тим успішнішим будеш. Зрештою, багатий у Америці, як і в будь-якій іншій країні світу, - той, хто кохається у своїй справі, хто чинить її щиро, від доброго серця. Повірте: мільйони удатних людей працюють не за годинником, а доти, доки за обрій не сяде сонце, а бува, що й цілодобово, тобто улюбленій роботі віддаються стільки, скільки треба.

    – Що для вас значить вислів «Життя прожити – не поле перейти»?

    – Я б так сказав: а слід у ньому залишити. Розшифрую: його розуміє кожен по своєму, але суть одна – якщо в людини до ремесла рука легка, вона запросто здолає життєві перешкоди, по собі зуміє залишити глибокий і гарний слід. Кожна людина повинна не просто прожити на білому світі відміряні їй роки, а зоставити по собі якщо не знакові, то добрі та корисні справи. Словом, якщо поле можна перейти навпростець, то життя прожити – це зовсім інше. Головне, це бути корисним, дарувати людям добро, інколи прощати та йти на розумні компроміси. Цей вислів найкраще розуміють ті, у кого за плечима роки. Зрештою, двох однакових доль не буває, кожен по-своєму долає життєву дорогу. А ще в житті важливо не те, що ми від нього одержуємо, а те, що даємо йому навзамін. У моєму розумінні жити повнокровно - означає допомагати іншим. Я творю так усе своє життя...

    – А у вашому житті які періоди виявилися найскладнішими?

    – По-різному складалися життєві обставини. Але я, завдячуючи своїй натурі, здебільшого правильно орієнтувався в житті, знаходив друзів, які спершу мені спомагали, а відтак я їх піддержував. Не завадить діяти розважливо, вдумливо, проявляти поміркованість і витриманість. Хоча нерідко доводилося йти на певні ризики…

    – Ви – людина ризикована? Перш ніж зробити ті чи інші кроки, міркуєте про наслідки?

    – Без ризику не можна домогтися виграшу. Нерідко ризик – це шанс перемогти, сходження до успіху, до цілі, у бізнесі в тому числі. Ризикують у малих і великих справах, але завжди треба діяти помірковано, бачити перспективу. Тут знадобиться цікава приказка: користь можлива, а шкода не доведена…

    – Від‘їжджаючи свого часу на постійне місце помешкання у США, чи думали, що колись, через десятки років, повернетеся до рідного міста в ролі інвестора й станете одним із найпомітніших вкладників грошей у його економіку, тобто створюватимете робочі місця тощо?

    – Хтось повертався у рідні краї через 10-15 літ після від‘їзду, а я уже після першого року проживання у США навідав Берегово й друзів. А ще дав собі обітницю: тільки-но досягну мети в бізнесі за кордоном, що й сталося, неодмінно допомагатиму рідному місту всім, чим зможу. Уже тоді мізкував, складав якісь плани, заглядав у перспективу тощо. Згодом чітко знав: що, де, з ким, коли і як робитиму. Останнім часом чимало моїх задумів реалізовані в конкретні справи, які мають «берегівську» прописку. Завдячую цьому багатьом особам як із місцевої влади, так і діловим партнерам. Один із найновіших проектів – придбання колишньої райзаготконтори, де намічено капремонт. Кожен квадратний метр її території потребує руки справжнього господаря. Унікальне овочесховище площею 1.35 га ще прислужиться, але в реконструкцію треба вкласти гроші. Як і в ремонтні роботи інших приміщень, площа яких 2.5 тис. кв. м. Сорок років тут ніхто нічого не робив – можна уявити, в якому плачевному стані склади, інші об‘єкти й допоміжні споруди. Вірю: нашій команді під силу навести тут лад, а опікуватиметься наведенням на об‘єкті порядку колишній мій партнер по торгівлі Володимир Білкей.

    – Пане Йосипе, ви – не тільки багатий інвестор, але, без перебільшення, істинна душа Берегова. Вклавши особисті капітали в цілу низку понищених і потрощених об‘єктів, які після переоснащення та реконструкції стали чи не найреспектабельнішими, ви ще більше підняли планку своєї репутації.

    – З того часу, як загорівся «оживити» берегівські об‘єкти, ані на хвильку не сумнівався, що роблю не просто вигідні, а корисні, коли хочете, то доброчинні справи. І не заради слави, не задля зиску! А заради спільного добра, яке на пострадянському просторі й після реформ-перебудов, перемін-перетворень, переробок-реорганізацій хиріло, занепадало прямо на очах. Робив це не сліпо, а усвідомлено, обдумано, виважено. Взяти, для прикладу, «холодильник» колишньої обласної с/г станції у с. В. Бакта. Сонце та негода поруйнували цей колись гарний і доладний об‘єкт, подібних якому на Закарпатті було кілька. Стеля просіла, ще рік-два і вона б завалилася. А коли я викупив, відремонтував, тобто довів його до європейського стандарту, знайшовся й орендатор – нині тут господарює фірма «Кнюпель Ферпакунг». Більше ста п‘ятдесяти людей із довколишніх сіл мають роботу і пристойну зарплатню. Що вже казати про один із цехів колишнього меблевого комбінату, що також руйнувався від дощу, сонця, вітру, морозу. Серце боліло, коли вперше побачив таку непривабну картину. Придбав цей корпус і зробив ремонт – за європейським зразком. Наші зусилля виявилися немарними, їх гідно оцінив генеральний директор Мукачівської лижної фабрики «Фішер» Василь Рябич. Він вельми прискіпливий і вимогливий, а те, що наша робота припала йому до душі, про щось таки засвідчує. Тож без роздумів розмістив тут один із підрозділів цієї знаної за межами країни бізнес-структури. Закордонні компаньйони не могли нарадуватися інвестпроекту, тішилися, в яких умовах працюють прості виробничники: тут і світла, і тепла достатньо, вже не кажучи про належну робочу атмосферу тощо. Спецодяг для лижників тут під дахом площею 2.500 м. кв. шиють також до сотні людей. Зразком турботи про конкретну людину став третій наш проект – колишні цехи фабрики «Реммеблі», де також на рівні найсучасніших вимог завершено ремонт, архітектори подбали про оригінальність об‘єкту. Уже хоч зараз можна «розкладати» та монтувати обладнання, призначене для наймодернішого у місті торгового центру (не виключено, що тут розміститься найновіша медично-діагностична установа, яка відповідатиме вимогам часу, або ж пропишеться інший бізнесовий заклад). Відтак зможуть отримати робочі місця десятки, може й сотня земляків – майже три тис. м. квадратури це дозволяють. Є чимало інших інвестзадумів, у розробку яких укладено гроші й скоро вони неабияк порадують наших громадян.

    – Аж не віриться, що це все під силу одному інвестору з-за океану – нашому земляку Вайсу. Та, попри все, ви проявили істинний патріотизм, гуманізм, долучившись до впорядкування іудейського кладовища, стали ініціатором реконструкції й реставрації синагоги на вул. Зріні тощо. Це, гадаю, не тільки потреба серця, це – незнищенний генетичний код вашого народу, це, зрештою, духовна віддяка землі, на якій жили предки, на якій народилися й зросли ви й ваші діти. Чому вирішили піти таким шляхом, тобто у певній мірі стати трішки філантропом?
    0_k__307-4.jpg
    – Знаєте, час біжить-тікає, а вічність залишається. У Берегові зосталося кілька десятків євреїв, здебільшого це люди похилого віку. Торік із життя, як не прикро про це говорити, пішли Дюло Ріхтер і Віллі Годингер. Як і мої батьки, вони пережили страхіття єврейського геноциду. Більшість берегівчан знали, а їх нащадки чули про моїх предків, зараз приятелюють зі мною. Тож із мого боку було б негоже, аби, маючи змогу, я відмежувався від упорядкування цвинтаря, де вічним сном сплять у минулому чесні та порядні люди, які жили серед нас, разом із нами працювали на благо міста. Настав час віддати борг померлим. І це є справою живих, тих, хто має матеріальну змогу. До речі, на цьому кладовищі близько 2000 могил. Така кількість – не дивина, бо колись у Берегові мешкала одна з найбільших єврейських громад і діяло шість малих синагог і одна велика. Та навіть у час моєї юності в класі кожен п‘ятий-шостий учень мав єврейські корені. З метою належної координації вище окреслених робіт у 2001 р. створено ГО «Фундація Шалом» (куратор Еріка Тодерішко), яку разом зі мною фінансово підтримують підприємці, власники виноробної компанії «Чизай» п.п. Геннадій Гутман, Ференц Алтер, урядові установи Угорщини та небайдужі особи, які мешкають за кордоном. Отже, спільними зусиллями впорядковано цвинтар. А тепер також завершуються опоряджувальні роботи в малій синагозі, що на вул. Зріні. Долучилися не тільки члени правління, але й добродійники, тож зараз цей молитовний дім виглядає точно так, як колись – але нині його стіни, стеля, підлога пахнуть свіжо, оновити-омолодити їх постаралися ремонтники. Словом, удалося зберегти автентичність цієї понад столітньої будови. А до чергової річниці Голокосту тут намічено відкрити музей із постійною виставкою – триває збір старовинних речей. Експонати збагатять не стільки музейну залу, як нашу спільну духовність. Словом, збираючи до крупинки минувшину нашого народу, ми збагачуємо власну історію. Кажуть: старе – мудре, живи й бережи його!

    – Вам приємно викуповувати занедбані склади, цехи, інші об‘єкти за власні гроші, тобто бути приватним інвестором?

    – Звісно! Бо в тім то й річ, що я не портфельний інвестор, а приватний – із «живими» власними фінансами. А життя на те й дається, аби сповна проявити свої таланти, свої вчинки, волю, воно – це не тільки роки творінь, ужинків, але й втіхи – так хотілося ощасливити людей, які чекали від мене цих кроків стосовно реконструкції занедбаних будівель. Я і насправді тішуся, що зміг дати їм раду, тобто «вдихнути» друге життя у цілу низку цих обшарпаних об‘єктів.

    – Бува, не картаєте себе, що взялися за цю складну справу? На вдячність земляків чекаєте?

    – Подеколи запитують: мовляв, маєш у житті вже всього доволі, навіщо мотаєшся по світу, вкладаючи інвестиції у реконструкцію тих чи інших споруд. А ще цікавляться моєю участю в одному з найбільших закарпатських інвестпроектів – будівництві аквапарку на околиці Берегова тощо. Кажуть: краще світом мандруй, поїдь до дітей, сімох онуків (найстаршій у день нашого інтерв‘ю виповнилося 15 років). Але я не з тих, хто міняє коней на переправі, хочеться вчинити якнайбільше корисних справ для милих моєму серцю берегівчан, залишити на цій землі добрий слід. Здогадуюся, що й дружина Гретта була б не проти, аби більше часу проводив із сім‘єю, онуками насамперед.

    – Привідкрийте секрет: що за об‘єкт прикрасить початок вул. Мукачівської (з тильного боку «Ощадбанку») у Берегові?

    – Тут наразі тривають проектні роботи, а невдовзі розпочнеться спорудження сучасного триповерхового офісно-торгового комплексу, який завдяки своїй оригінальності, квадратурі (2.5 тис м.) та розміщенню чудово впишеться в архітектурний ландшафт і докорінно змінить довколишній краєвид на березі каналу Верке. Звісно, окремі прибудови доведеться розібрати, але від цього не постраждає ніхто.

    – А що проглядається на перспективу? Щось для придбання уже примітили?

    – Наразі роботи і без того достатньо…

    – Розкажіть про дітей, зятя та невістку, онуків, яких у вас, слава Богу, аж семеро?

    – Сину Едуарду йде сороковий рік. У нього двоє дітей, якими опікується дружина, її батьки є уродженцями Іршави та Кишинева. Зять на ім‘я Говард також має закарпатські корені: він із родини гатянських Фрішманів (у Америку вони емігрували до мого від‘їзду), із дочкою Мартою виховують п‘ятьох діток. Отож стосунок до закарпатської землі має уся наша велика й дружна американська сім‘я. Я – "багатодітний" дідусь, і це, без перебільшення, радує, потішає, ощасливлює та зігріває душу.

    – Чим займаються ваші діти, зять, невістка?

    – І син, і зять мають бізнес, пов‘язаний із нерухомістю. А донька з невісткою займаються вихованням чудових малюків…

    – Чи цікавитеся українською політикою? Переживаєте про події на Донбасі?

    – Скажу коротко: бажаю всім миру!

    – Як ви вважаєте, люди заслуговують набагато кращого життя, ніж сьогодні мають?

    – Однозначно! І двох думок тут існувати не може. Я із партнерами, втілюючи інвестиційні проекти, до цього також докладаю немалі зусилля.

    – Яким уявляєте свій наступний ювілей? Як ставитеся до подарунків?

    – Подарунки люблять усі! А щодо ювілеїв, то 50-ліття відзначав у Будапешті, а 60 років з друзями, рідними святкували в Австралії. Яким буде 70-річчя? Хотілося б цю знакову дату зустріти в щасті та при здоров‘ї, а ще в домашньому колі. Можливо, навіть у новозведеному аквапарку. Звісно, з цього приводу не забуду про друзів, компаньйонів і просто порядних людей.

    – До речі, яке хобі інвестора-мільйонера Йосипа Вайса?

    – Лижі, полювання, шахи, цінності, раритетні автівки – це не моє. Насолоджуюся, коли спілкуюся зі своїми рідними в сімейному колі в Нью-Йорку чи в Майамі…

    – Від якої звички відмовилися останнім часом?

    – Шкідливих пристрастей не маю, тож від курива, алкоголю й не треба було відхрещуватися. Та ще й м‘яса майже не споживаю, такий собі вегетаріанець.

    – Які Карпати вам подобаються найбільше: засніжені взимку, зелені весною, літні чи багряно-осінні?

    – За будь-якої пори року вони чудові. Ми щасливі, що маємо таке природне диво, як гори Карпати. Тож їдьмо туди частіше…

    – Дякую вам за спілкування. Бажаю успіхів у всіх починаннях, шановний наш земляче, аби інвестиційні проекти, благодійні акції давали користь, приносили людям добро і пам‘яталися. І щоби найближчим часом таки закипіла робота на будівельному майданчику, де має «вирости» та прикрасити наше місто, усеньке Закарпаття сучасний відкритий літній аквапарк із низкою розважальних елементів та із цілющою термальною водою.

    Записав Михайло Папіш, м. Берегово, журналіст

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі