Юрій ФАТУЛА про європейське минуле Закарпаття та про маловідомі сторінки нашої регіональної історії

Лікар за фахом і історик за покликанням. Юрій ФАТУЛА – не лише практикуючий хірург, але й великий поціновувач минувшини нашого краю. У його творчому доробку три книги, декілька ґрунтовних наукових досліджень, експедицій.

У прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» ми попросили його детальніше розповісти про роботу над виданнями, про те, що цікавого йому вдалося дізнатися про Закарпаття та про наших пращурів.

— Пане Юрію, Ви – кандидат медичних наук, доцент кафедри хірургічних дисциплін факультету післядипломної освіти УжНУ, людина, яка, як кажуть, стоїть на варті здоров’я живих. Чому ж прагнете дізнатися та розповісти якомога більше іншим про тих, кого вже немає. Що спонукало зайнятись пошуками історичної правди?

— Історію я любив з дитинства. Зацікавився нею ще в школі, а навчався я в Ужгородській СШ №3. У нас був археологічний гурток, яким керував вчитель історії Олександр Медведєв, талановитий педагог. Ми ходили в археологічні розвідки, їздили в експедиції, щоліта брали участь в археологічних розкопках на території Закарпаття. Вірогідно, це мені передалося і від мого діда по маминій лінії, який був учителем. Він закінчив учительську семінарію в Ужгороді ще у чехословацький період (у 1925 р.), працював учителем в народних школах на Хустщині, виріс до директора горожанської школи у Воловому (нині Міжгір’я). За словами моєї мами він був допитливим краєзнавцем, багато подорожував нашим краєм, досліджуючи його, збирав різні цікаві матеріали, товаришував з Гренджою-Донським і планував написати книгу. Але драматичні події Другої світової війни перекреслили його творчі задуми.

Життя склалося так, що я вибрав фах лікаря-хірурга, про що зовсім не шкодую, тому що це одна з найбільш благородних і потрібних професій. Та пройшло тридцять років і щось у мені прокинулося.  Крім того, коли одна робота змінює іншу, це допомагає переключитися, психологічно відпочити. А ще я люблю подорожувати, багато мандрую горами, разом із своїми друзями ми обійшли майже всі гірські хребти та вершини Закарпаття, зараз почали ходити і в Татри. Тож мандруючи часто бачив об’єкти давнини. На жаль, як правило, вони або зруйновані, або в напівзруйнованому стані. Мене цікавило, чим вони є насправді, яка їхня історія і доля. Наприклад, обсерваторія на горі Піп Іван Чорногорський із романтичною назвою «Білий Слон». Вона була побудована перед  Другою світовою війною, у 1939 році, польською державою за фінансової підтримки Британії. Навіть зараз, у напівзруйнованому стані, цей об’єкт вражає красою й величю, тим більше, що знаходиться на висоті 2 тисячі метрів над рівнем моря.

От саме така цікавість привела мене до того, що я хотів довідатись більше про наш край з першоджерел. Почав вивчати різну туристичну, історичну літературу і мені до рук потрапила книга Ярослава Достала, видана 1936 року Клубом чехословацьких туристів у Празі, й перевидана уже у наш час Ужгородським Клубом Т.Г.Масарика.

— Отже, саме з Достала почався шлях у літературу?

— Так. Саме з нього. Ярослав Достал – чеський письменник, за фахом учитель. Помер у Празі у 1952 р. Він був пристрастним краєзнавцем і мандрівником. Але найбільш відомий як автор туристичних путівників по Чехословацькій республіці того періоду.

Книга Я. Достала «Підкарпатська Русь» була насамперед туристичним путівником, в якому детально і всебічно описані туристичні маршрути 1930-х років. Адже наш край завдяки своїм чудовим клімато-географічним даним та цілеспрямованій інформаційній і туристичній популяризації називали в Європі міжвоєнного періоду «малою Швейцарією» та «Подкарпатським Давосом».

Водночас, Достал наводить коротку, але досить ґрунтовну і різноманітну інформацію, яка сточується фактично всіх сторін соціально-економічного, культурного та релігійного життя нашого краю по кожному з 505 населених пунктів Підкарпатської Русі. Ця інформація подавалася як інтелектуальне доповнення до туристичного маршруту. Але з точки зору сьогодення ці дані надзвичайно цікаві, в деяких аспектах навіть маловідомі і недостатньо вивчені. Тому я взяв на себе сміливість перекласти її з чеської мови, упорядкувати, доповнити фотоматеріалом та деякими сучасними даними та видати на розсуд читачів як науково-популярну довідникову книгу.

— Ви у ній подаєте детальну характеристику міст і сіл області. Це видання дійсно унікальне. Розкажіть про нього детальніше.

— У книзі наводяться офіційні статистичні дані по кількості населення, національному та конфесійному складу кожного населеного пункта відповідно до загальнодержавного перепису населення Чехословацької Республіки від 1930 року. Далі перераховуються державні, фінансові установи, навчальні, медичні і соціальні заклади, заклади культури, церковні установи, промислові, господарські і транспортні об’єкти.

Прочитавши і проаналізувавши книгу, складається позитивне і тепле враження про наш край у період Чехословацької Республіки 1919-1939 рр. Не можуть залишити байдужими такі факти нашої історії, як наявність в одному населеному пункті декількох шкіл з різними мовами навчання відповідно до національності учнів, або функціонування декількох церков різних конфесій відповідно до релігійного віросповідання жителів. Це переконливо свідчить про демократичний характер життя, а по-простому про, так би мовити, повсякденну, «побутову» демократію.

Книга була видана ужгородським видавництвом »Карпати» у 2014 р., презентувалася на Львівському книжковому форумі і на Міжнародному літературному фестивалі «Світ книги» у Празі (травень 2015 р.), стала переможцем обласного конкурсу «Книга-Фест» (2015) у номінації «Туризм і рекреація».

— А де Вам вдалося знайти такі старовинні ексклюзивні світлини?

— У книзі  поданий список літературних джерел доповнень, фотографій та ілюстрацій.  Це і світлини, які знайомі широкому загалу з інших видань, такі і маловідомі, з приватних колекцій та архівів. Особливо мені подобається фотографія 40-метрового лижного трампліна, який був в той час у Волівці, з приватної колекції Олександра Волошина.

— А чому у Вашого «другого» Достала саме така назва?

— «Перший» Достал мав великий успіх і попит у читачів. Тираж був невеликий (300 примірників), отже книжка швидко «розійшлася». Я доповнив її  новою інформацією та світлинами, а керівництво видавництва «Карпати» подало її на загальнодержавний конкурс Держкомітету телебачення і радіомовлення України й вона виграла державне фінансування за програмою «Українська книга – 2016» і вийшла під назвою «Ярослав Достал. Європейське коріння». Тираж склав уже 1200 примірників, з яких 1000 книг були централізовано розповсюджені по всіх обласних та великих міських бібліотеках нашої держави. Отже, читачі всієї України зможуть дізнатися більше про наш край.

Чому така назва ? Тому, що наш край століттями був частиною європейських держав. 20-річний чехословацький період був одним з найкращих і плідних. Приносить моральне задоволення, що наш край у період між Першою та Другою світовими війнами, незважаючи на наявність у Європі тоталітарних режимів розвивався за демократичними законами і принципами. Так, у Підкарпатській Русі було багато проблем, накопичених віками, але чехословацька влада намагалась системно вирішувати і в багатьох випадках успішно вирішувала ці проблеми.

З позицій сьогоднішнього дня, коли більшість з нас прагне до Європейського вибору, приємно усвідомлювати, що у закарпатців є свій, може невеликий, може короткий, але позитивний історичний досвід життя у європейській демократичній спільноті.

— А що надихнуло на написання  «Полеглих ми так і не поховали…»?

— Мій прадід по батьківській лінії Томаш Фатула був призваний до лав австро-угорської армії і загинув у 1918 р. на Італійському фронті Першої світової війни. Саме йому я присвятив свою книгу «Полеглих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка австро-угорської армії. 1914 – 1918.». На жаль, ніяких конкретних даних про дату, місце, обставини загибелі в родині не збереглося. І подібна ситуація спостерігається у більшості закарпатських родин – нащадки знають з переказів старших поколінь лише фрагментарні, загальні дані. Це має своє пояснення. Адже тема  Першої світової війни в радянський період свідомо замовчувалася з ідеологічних міркувань. Але сьогодні у нас є можливість вільного доступу до архівних даних, інтернет-ресурси дозволяють нам досліджувати цю «білу пляму» нашої історії.

У тій далекій забутій війні, активні бойові дії тривалий час відбувалися у Карпатських горах на території нашого краю, третина території сучасного Закарпаття була окупована російськими царськими військами. Величезні матеріальні збитки у вигляді зруйнованих мостів, доріг, будівель, різних господарських обʹєктів у відноснопорівняльному аспекті були масштабнішими, ніж у Другій світовій війні. Але людські втрати були ще більшими. Десятки тисяч закарпатців були мобілізовані як громадяни Австро-Угорщини до цісарського війська, тисячі з них були поранені, загинули, пропали безвісти або потрапили в полон на Російському, Італійському, Сербському та Румунському фронтах Першої світової війни. Багато з них повернулися інвалідами, зустрівши дома тисячі вдів і сиріт.

Для написання книги я використав маловідомі бібліографічні та архівні матеріали, зокрема книгу угорського генерала Шандора Матяша, видану у Будапешті у 1941 р., в якій він описав бойовий шлях полку, в якому воював протягом Першої світової війни, статті угорських генералів у військових наукових журналах 40-х років минулого сторіччя, військові мемуари та спогади, сучасні наукові монографії польських, словацьких, румунських істориків. На жаль, наші вітчизняні джерела містять дуже обмежену інформацію. Ознайомившись з цими матеріалами, я усвідомив, через які неймовірні випробування і страждання довелося пройти нашим дідам-прадідам. І був ще раз вражений, що ми, нащадки, абсолютно нічого про це не знаємо.

У книзі поданий мартиролог солдатів 85-го полка, що загинули, який налічує 3211 прізвищ, з яких 1401 призивався з території сучасного Закарпаття. Багато закарпатських родин зможуть знайти в ньому своїх рідних. Прийшов час повернути їх із забуття і віддати хоча б запізнілу шану. Усвідомити, що наші прадіди, які були, у своїй більшості, малоосвіченими та бідними селянами, у час важких випробувань, у бою виявилися справжніми солдатами і мужніми воїнами.

Книга побачила світ у 2016 році, видана ужгородським видавництвом «Патент» за кошти видавництва завдяки патріотичній громадській позиції директора Ключевського І.І. Книга була презентована на історичному факультеті Ужгородського національного університету, в обласній науковій бібліотеці ім. Ф.Потушняка. А у презентації книги на Львівському книжковому Форумі у вересні 2016 р. прийняла участь угорська делегація у складі консула Генерального консульства Угорщини у м.Ужгород, військового аташе Посольства Угорщини у м.Київ, директора Інституту військової історії Міністерства Оборони Угорщини (м.Будапешт), а також представники Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного (м.Львів)

— Написавши три книги з новою, малодослідженою інформацією, чи знайшли Ви якісь нові маловідомі матеріали?

— Протягом Першої світової війни у Карпатських горах на території сучасного Закарпаття тривалий час відбувалися кровопролитні бойові дії. У прифронтовій зоні (Ужгороді, Мукачеві, Сваляві, Хусті) функціонували військові шпиталі. За цей період на Закарпатті були поховані десятки тисяч (за деякими даними близько 28 тисяч) вояків австро-угорської, німецької та російської армій. За неповними даними у нащому краї нараховувалося до 30 військових цвинтарів Першої світової війни. На сьогоднішній день всі вони або зруйновані або знаходяться у занедбаному стані.

В Ужгороді протягом всієї війни функціонувало декілька військових шпиталів. Солдати, які тут помирали ховалися на двох великих цвинтарях. По першому цвинтарю, який розташовувався в районі Шахта (біля обласного кардіодиспансеру) проведена дослідницька робота, на підставі якої планується відновленя військово-меморіального комплексу за участю міжнародних партнерів. Але в Ужгороді був ще один військовий цвинтар, набагато більший за розмірами, де знайщли свій вічний спокій тисячі вояків з усієї Європи (Угорщини, Австрії, Румунії, Чехії, Словаччини, Польщі, Хорватії, Словенії, Сербії, Боснії), а також із західних регіонів сучасної України (Галичини, Буковини і Закарпаття). За даними того ж Ярослава Достала, опублікованими у 1936 р. там було поховано одинадцять тисяч вояків у 211 братських та 1300 індивідуальних могилах (про цвинтар – у свіжому номері газети «Наш Ужгород»).

Таким чином, цього кладовища зараз немає не лише на мапі Ужгорода, але й у пам’яті його мешканців… не кажучи вже про міські документи. Приміром, на запит активістів про цей цвинтар, надійшла офіційна відповідь, що такого об’єкта, не існує. Утім, хоча в юридичній площині кладовища й немає, але збереглися покази свідків, яким зараз більше 80 років.

Разом із своїми друзями-однодумцями я закінчив дослідження Чеського військового державного архіву (м.Прага). Він є в інтернет-доступі і будь-яка людина може сісти за комп’ютер та знайти все, що її цікавить. Нами опрацьовано 180 тисяч карточок загиблих під час Першої світової війни вояків. Із них приблизно 3 тисячі карточок містять записи про те, що солдати померли у шпиталях Ужгорода і поховані саме на кладовищі в Ужгороді.

Факт існування військового цвинтаря підтвердили також фахівці Інституту військової історії Угорщини (м.Будапешт), з якими я спілкуюся, познайомившись на Львівській презентації, вони надіслали мапи цвинтара та інші матеріали.

Ця тема потребує подальшої роботи, за участі не лише фахівців, але і громадськості. Я переконаний, що з часом і на цьому місці повинен бути встановлений пам’ятник.

— А якою ж буде тоді наступна Ваша книга?

— До 100-річчя завершення Першої світової війни планую видати книгу Памʹяті з мартірологом солдатів, які загинули і що призивалися з території сучасного Закарпаття, за даними Чеського військового державного архіву. У списку близько 4 тисячі наших пращурів із детальною інформацією: вік, населений пункт, з якого призивався, військове звання і полк, в якому воював, дата і місце загибелі, місце поховання. Цю інформацію планую систематизувати по кожному населеному пункту Закарпаття. В кінці книги алфавітний покажчик прізвищ, щоб кожен бажаючий зміг перевірити, чи є серед загиблих його родичі. Нащадки зможуть дізнатися про обставини: чи солдат загинув у бою, чи помер у шпиталі, чи в таборі військовополонених. Географія військових поховань наших земляків вражає, сягає від Камчатки по всій Росії і Середній Азії, Україні, частині Європи до Італії. Наші земляки назавжди залишились на військових цвинтарях багатьох великих європейських міст (Будапешта, Відня, Любляни, Праги, Рима, Кракова, Львова, Мішкольца, тощо), а також в братських безіменних могилах на гірських хребтах Карпат і Альп.

Звичайно, це не всі загиблі. За моїми здогадками, приблизно третина. Інформація про інших міститься в угорських та австрійських військових архівах. Тож дослідницької роботи для всіх бажаючих предостатньо.

— А що наразі відомо про поховання німців у селі Красна Тячівського району?

— Мені особисто не відомо нічого. Але теоретично вони там можуть бути. У січні 1915 р. в Берегові та Мукачеві для допомоги австро-угорцям була розгорнута німецька Південна армія, яка брала участь у наступальних бойових діях у напрямку на Карпатський хребет і далі на Стрий. Тож військові поховання могли бути по всій території боїв. В Мукачеві був збудований великий німецький військовий шпиталь. Про нього детально пише Тиводар Легоцький у щоденнику-рукопису “Vilбghбborunk”. Протягом всієї війни в Мукачеві функціонував військовий цвинтар, де було поховано сотні померлих у шпиталях німецьких та австро-угорських солдатів. Про це зараз свідчить пам’ятник-стела з прізвищами померлих на нині діючому міському кладовищі.

—Отже, ще залишається велике поле для дослідницької діяльності для всіх, кому не байдужа історія рідного краю, кому важливий і дорогий свій родовід.

— Спасибі за розмову! Життєвих та творчих Вам успіхів, нових видань і цікавих досліджень!

Марина АЛДОН