ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

З Ужгорода ніхто повертатись у Донецьк не хоче (інтерв'ю)

    26 січня 2022 середа
    КАРІНА ВАСИЛЕНКО: УЖГОРОД НАВЧИВ СМИРЕННЮ ТА ЗАСТАВИВ ПЕРЕГЛЯНУТИ СВОЇ ЦІННОСТІ

    Каріна Василенко потрапила в Ужгород з Донецька. Напевно, якби не війна на сході країни, місце проживання не змінила б. Масштабний, шумний Донецьк і маленький Ужгород, про який донедавна майже нічого дівчина не знала. Каріна – з того покоління, яке легко адаптовується в різному середовищі. І це великий плюс: можливість працювати на відстані, широкий світогляд, здатніть отримувати інформацію з різних джерел, а не тільки із «зомбоящика», допомагають українцям, які змушені залишати рідні міста. Водночас є нагода вивчити рідну країну. Нещодавно Каріна знову помандрувала. Цього разу до Львова, але обіцяла повернутися. Ужгород сподобався.

    - Спочатку ми приїхали на місяць. Сюди перебралась ІТ-фірма, де працює мій чоловік. Я реально думала, що все заспокоїться і ми повернемося. Речей не брали, кота залишили у мами, залишили квартиру. Про Ужгород я нічого не знала, хіба на карті бачила. Раніше приїжджали у Львів. В Ужгороді швидко знайшли квартиру, ціни тут мені особливо сподобалися після донецьких. От місяць пройшов, нічого в Донецьку не заспокоїлося, ще місяць - стало ще гірше. Нам переслали осінні речі, потім зимові. А потім через провідників передали кота. Так розпочався другий рік нашого життя в Ужгороді. Звикли дуже швидко, хоча для нас це інший світ.

    - Чому інший? Ніби ж одна країна?

    - По-перше, у Донецьку, я тільки на роботу годину їхала. Назад теж так. Тут я зрозуміла, що транспорт особливо нормально не ходить, і пішла пішки. А потім пересіла на велосипед. Місто таке якесь затишне, як у відпустці, ніхто нікуди не поспішає. Офіціант може каву 10 хв. нести. Ціни тішать. Потрапили одного разу з подругою (вона з Києва) у смішну ситуацію: відносили взуття у ремонт, майстер називає суму. А подруга питає – це за один чобіт? Чоловік зразу зрозумів, що ми не звідси, сміявся :) Або замовила якось каву. Я не вірила, що таке смачне капучіно може коштувати 10 грн., коли у Донецьку щось схоже на цей напій починалося від 21 грн. Я взагалі кавоманка страшна. Якась атмосфера така тут, люди дуже добрі. Я рада, що ми саме в Ужгород приїхали, хоча розглядалося кілька варіантів.

    - Додому хочеться?

    - Зараз вже ні. Коли я виїжджала, це був один Донецьк, тільки люди озброєні з’явилися. Було страшно кудись виходити. Іноді фото вихоплюю, наприклад, те місце, де я сідала на маршрутку, воно вже розбомблене. Зараз повертатися немає сенсу, там і люди інші, і атмосфера, і взагалі глузд можна втратити. У мене мама залишилась з братом і сестрою, сама не може виплачувати квартиру. Всі, хто міг - родичі, друзі – повиїжджали. Минулої осені ми влаштовували відпустку по Україні: їздили один до одного у Київ, Дніпропетровськ, Одесу. До нас постійно хтось приїжджає. Одна подруга із Маріуполя була, інша вже в Росію перебралася. Я ще думала, що їм взимку в Ужгороді показувати. Ніби нічого. Організувала їм програму і вони в такому захваті були.

    Раніше наш кіт (бенгальської породи) був весь такий лякливий, ніжний. Думала, що до Ужгорода його «сивим» довезуть. Кіт вже побував в Одесі, постійно переїжджав. Тепер нове місце для нього, як для досвідченого туриста.

    - Взагалі не страшно було переселятися на захід України? Вас не лякала інформація, яку поширювали про західників російські ЗМІ?

    - Ми телевізор не дивимося, інформацію дізнаються з інтернета. Я вчилась у школі з українською мовою навчання, оточення було проукраїнськи налаштовано. До цього у Львів їздили, місяць там жили. Та й нам сказали, що закарпатці до російськомовних налаштовані більш лояльно. В Ужгороді вже дехто з донецьких квартири купив, батьків перевіз. Назад ніхто не їде.

    - Ви, до речі, місцеві діалекти вже розумієте?

    - Колись у Львові мені здавались незрозумілими деякі слова, хоча я там так призвичаїлась, що сама перейшла на українську. А тут, в Ужгороді, з нами іноді господарка квартири говорила, то я розуміла тільки окремі слова. Про угорську вже й не кажу!

    - У вас така робота, що дозволяє жити будь-де і працювати?

    - Нам з чоловіком у цьому плані пощастило. Я працюю у офісі міжнародного шлюбного агентства. Зараз весь офіс переїхав у Київ, а я працюю з дому віддалено. Спочатку весело працювати було: то на балконі зробиш собі офіс, то на кухні. Але не вистачає руху, не вистачає людей, спілкування. У чоловіка взагалі вся фірма переїхала. Я навіть чула, що IT Community в Ужгороді було розвинуте, ніж у Донецьку. Їм ту цікаво, дешевше і поряд Європа. Я роботу не шукала, але подруги намагалися, важко. Тут зарплати 2-3 тис. грн., а квартира хороша від 3 тис.грн.

    Та й ніколи у нас таких цікавих відпусток не було, як на Закарпатті. Можна їздити в Європу, з Донецька далекувато, і до цього не вибиралися. Туреччина, Єгипет - і все. На Закарпатті багато варіантів, де провести вільний час. Скільки тут живемо, ще не все випробували. Були, наприклад, на рафтингу на Тисі.

    - Що вас вразило в Ужгороді? Не складно було адаптуватися?

    - Просто нам пощастило. І роботу не треба було шукати. Ужгороду я співаю дифірамби, ніхто із знайомих ніколи толком не був на Закарпатті. До нас стали приїжджати у гості, не вірили, що тут може бути все так добре. Я веду блог, планую серію статей зробити. Дуже багато всього класного: смачна їжа, кава, тістечка. Я думала, що стану товста - не вилазила з цих кондитерських :) Тільки одне перепробую, вже інше хочеться. Шукали якось, де ужгородський торт. Поїхали аж у цех за місто!

    Люди сподобалися. Десь випливало, що ми з Донецька, то ніякої агресії не було, шкодували, питали, як нам тут. Ніхто нічого поганого не казав.

    - З родиною спілкуєтеся, як там, на сході?

    - Коли ми виїжджали, все було відносно спокійно. Захопили тільки ОДА, можна було людей із зброєю зустріти. Проходили мирні демонстрації. Чоловік на одну пішов. Після того сталося перше вбивство на демонстрації і мені стало справді страшно. Можливо ті, хто залишилися там, це все інакше сприймають. Психіка їхня якось перелаштовується. Ми з родичами ці теми дуже і не обговорюємо. Мені хочеться їх зразу звідти витягнути, але вони не витягуються. Я для себе це так розумію: є люди, які дуже прив’язуються до місця. Наприклад, бабуся проживала все життя у тій квартирі, це її земля. У мене мама така ж. Вона місяць жила в Ужгороді влітку, все було класно. Але мама сумувала, вирвалася з-під моєї опіки і поїхала додому. Ясно, що там погано, ціни дуже високі, плюс дефіцит. Сумно там все, з людей ті, хто залишилися і не змогли виїхати, чи ті, хто розділяє це все. Якось ми з мамою зустрічалися у Дніпропетровську, то вона з Донецька добиралася більше 12 годин. Треба було пройти два блокпости. Вибратися важко, потрапити набагато легше.

    - Відстань для вас, здається, -- не перепона. Ви ще й зайнялися цікавою справою - влаштовуєте подарунки людям за кілька сотень кілометрів.

    - У мене ця ідея визрівала давно. Я любила робити незвичайні подарунки, щоб не просто прийти у магазин і купити якусь річ. Мені треба було щось завжди вигадувати і співробітниці знали: якщо якесь свято, я обов’язково щось зроблю. Так накопичилась купа ідей, контактів. Коли почала впорядковувати, зрозуміла, що цього багато. Мені моя робота – з’єднувати серця - дуже подобається. Але це не те, чим я б хотіла займатися. Тому я вирішила серйозно займатися подарунками. Пройшла бізнес-курс, подруга розробила мені фірмовий стиль. Перші дві клієнтки були з Росії, які замовляли подарунки у Донецьк. Людям ця тема цікава: що кому подарувати, хто займеться вибором подарунка, хто звільнить всіх від головного болю з пошуку найбажанішого. Моя основна ідея - забрати оцей неприємний момент роздумів і пошуків «що подарувати». Не у всіх є час на це, хтось не має ідеї. Я зробила ще одну послугу: календар-нагадування. Наприклад, ви надаєте мені список всіх днів народжень і ваші контакти. І я нагадую, щось підказую, рекомендую. Чоловік спочатку казав: у всіх є ґаджети, нагадувалки. У результаті він із своїм гаджетом пропустив день народження брата :) Якщо жива людина тебе штурхне, це спрацьовує краще від техніки.

    Недавно запустила доставку подарункових послуг у Донецьк. Дівчина, яка виїхала у Росію, а мама її залишилася у Донецьку, замовила подарунок для неї. Вийшов сюрприз-антистрес. Це хороша підтримка для донецьких мам. У результаті склалося так, що дівчина замовляє послугу з Росії, дарують це все у Донецьку, а я керую всім з Ужгорода. Я в пошуку цікавих тем і задумок. У мене є 5 базових послуг і я їх поповнюю. Взагалі, розмовляючи із замовником, намагаюсь так підібрати подарунок, що вразити наповну. Спочатку це не зовсім зрозуміло, як незнайома людина може допомогти влаштувати свято подарунок комусь близькому, думають, що я щось буду нав’язувати як в інтернет-магазині подарунків. Коли бачать що це зовсім інше, ми спілкуємося і з багатьма стаємо хорошими друзями.

    - Що вам не вистачає з минулого життя?

    - Намагаюсь про це не думати. Наприклад, торгівельних центрів не вистачає. Сервіс не такий, який був у Донецьку. Наприклад, якщо у нас був салон краси, то всю роботу та якість контролював менеджер, який наймав робітників, проводив навчання і за все відповідав. Це означало певний рівень. До будь-кого можна звернутися і не переживати за свій зовнішній вигляд. Тут зовсім інакше: у салоні орендують робочі місця і ніхто ні за кого не несе відповідальність. Якщо тобі зробили не те, що ти хотіла, це твої проблеми і майстра. Який може і на годину запізнитися чи забути, що записував. Я це сприймаю як ужгородський стиль. А я не можу скандалити. Хоча якість самих послуг мені подобається попри витрачання часу.

    Через те, що місто маленьке, не доводиться вибирати. Наприклад, доставка води - одна на все місто. От вони не захотіли і не прийняли замовлення, а в інший день не привезуть і т.д.. Тут ми навчилися нескандальності і смиренню. У Донецьку вибір був завжди, ти міг показувати свій характер, міняти постачальника чи майстра.

    Я в принципі в Ужгороді знаходжу більше плюсів. Ми тут і вперше на лижі стали, і сакури подивилися, в Європу мотаємося. В Ужгороді мені дуже подобаються заклади: ти знаєш господаря, історію цього закладу, вони тут дуже незвичні. Ми спочатку як по музеях ходили. У Донецьку можуть зробити інтер’єр з хорошого матеріалу і оформити, але все однотипне, нема родзинки.

    Тут так добре. Через темп такий, через атмосферу особливу з’явився час подумати взагалі, чого ти хочеш, переглянути свої цінності. Рік тому, як ми переїжджали, все дуже змінилося. І ті, хто на відстані, все дуже сильно відчувають. У великому місті крутишся, постійно кудись їдеш, біжиш. А тут можна покайфувати, прогулятися. Раніше я б собі ніколи не дозволила у робочий день вибратися просто з кимось поспілкуватися. А тут я можу трішки вискочити з дому.

    Ми з чоловіком навіть тут надихнулися стати вегетаріанцями. З 1 жовтня у всесвітній день вегетаріанців розпочали. Кіт теж на кормі сидить, на травичці.

    - Такого Донецька, яким він був, вже ніхто не сподівається побачити?

    - Будівлі може і можливо відновити, хоча там багато чого зруйновано. Всі хто могли повиїжджали, хто не зміг, у них все, що можна, позабирали. До цього це було місто, де я народилась, виросла. Кожне місце пов’язане з якимись згадками. І навряд чи швидко все це відбудується, хто це буде робити. Для багатьох це послужило чарівним поштовхом далі кудись рости, хтось закордон поїхав, хтось в більші міста. Назад навряд чи. Ті, хто хочуть чогось добитися, не повернуться.

    - Знайшли у нас друзів?

    - Ми перезнайомились із усіма донецькими. З місцевими особливо нема де спілкуватися. Але багато хто поспішає допомогти, чуйні такі. Треба було мені конверти, але до свята не встигли дійти. Через соцмережі зразу відгукнулися люди. Не встигаю попросити про допомогу, здогадуються і допомагають.

    Загалом у нас тут земляцтво десь 50 осіб. Обмінюємося інформацією, корисними контактами. Більшості людей тут подобається, початковий шок пройшов, що тут все таке маленьке. Почали шукати плюси і ті, хто хоче знайти плюси, той знаходить. Коли зрозуміли, що ніхто повертатися не буде, якось легше стало.

    Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа»

    Розмовляла Ірина Бреза

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору