За деякі казки 77-ї держави подружжю Фединишинців доводилося «виставляти» оповідачам півлітру

Цей збірник можна назвати книгою одного села, адже усі 32 казки — це оповіді мешканців верховинського села Репинне, що на Міжгірщині. Письменники Олена Мейсарош і Володимир Фединишинець, будучи молодятами, вирішили зберегти для нащадків такий скарб — народні казки.

Озброївшись папером і ручкою, вони записували цікаві оповіді, а потім набирали їх на друкарській машинці. «Це зараз уже всі сидять з ноутбуками, диктофонами, а раніше це була колосальна робота: треба було змусити просту людину, що прийшла з поля, із запалом розказати казку. Типу «сядь, Анцьо, розкажи казку», а вона не розуміє, наскільки це все важливо. Прості люди не розуміють ціну цієї казки. Батько казав, що інколи за розповіді доводилося «ставити» і півлітру. Багато наших родичів, їх легше було розговорити, теж стали авторами оповідей: і мати мого батька, і бабка. Записувати нашвидкуруч — ще та робота», — розповів у прес-центрі «Закарпаття» син письменників Михайло. Саме він став ініціатором і видання книги, і її презентації, на яку приніс фотографії своїх батьків, адже вони, в силу певних обставин, самі бути присутніми не змогли. «Казки були зібрані у 60-х роках ХХ століття і мали вийти у збірнику під назвою «Дика груша». Однак, тоді не було впливової людини, яка могла б посприяти виданню. А тепер, коли мені потрапили рукописи, я зрозумів, що це не можна лишати. Тоді у 2008 році ми принесли рукописи у «Видавництво Олександри Гаркуші» і сказали: «робіть з цим, що хочете». Та криза, що настала у той час, завадила. І лише у 2011 році, завдяки управлінню інформації та зв’язків з громадськістю Закарпатської облдержадміністрації, книгу видали», — зазначив Михайло Фединишинець.

Книгу видано у кількості 1000 екземплярів. Придбати її можна у Михайла за 20 гривень, у книгарнях Ужгорода вона буде дорожчою.

Збірник закарпатських народних казок «У 77 державі» ілюстрований роботами відомого закарпатця Федора Манайла. До речі, Михайло Фединишинець приніс гарбузи учениці Манайла, Анни Мигович, і зазначив, що сьогодні таким видом мистецтва вже ніхто не займається. Цим гарбузам – по 20 років. На одному із них можна побачити портрет Федора Манайла.

Якщо ж у когось виникне питання «а чому саме 77 держава?», відповідь можна знайти у передмові, написаній Михайлом: «Є на світі дивовижний край, де гори на своїх плечах тримають небо. Ріки у цьому краї бурхливі та швидкі, з-під землі б’ють мінеральні, цілющі і срібні джерела, а легкокрилий, пахучий вітер плутається у вершинах високих смерек. У лісі запросто можна потиснути лапу ведмедю й довідатися в лисиці останні новини. Яскраві привітні зорі діамантами сяють вночі над головою. У чарівному краї, де горяни здавна випасали овець на полонинах, річками сплавляли дерева з гір у долину, виготовляли килими і гуні, вишивали сорочки, вирізали дерев’яні іграшки малюкам, де дівчата чарівні, як царівни, а хлопці сміливі, як опришки, і міцні, як дуби, — ось там і розкинулася 77 держава. Айно, тут сімку вважають щасливим числом. Тут сім днів у тижні. Тут сім кольорів у веселки. Тут семеро одного не ждуть. Тут перед тим, як щось відрізати, сім разів міряють. Тут знають, що таке працювати до сьомого поту. Тут звикли шукати щастя за сімома морями. 77 державу називають іще Закарпаттям, Зоряним Краєм, Срібною Землею.»

Іван Хланта, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних науках, що добре знається на казках, зазначив, що «відколи живе народ, від того часу існує і казка». Та, за словами Івана Васильовича, сучасні батьки набагато менше читають (а декотрі взагалі відмовились від такої практики) дітям на ніч, хоча малеча дуже полюбляє казки, в тому числі й народні. Як розповів Іван Хланта, на Закарпатті почали записувати народні казки в 60-70 роках 19 століття. Цю роботу розпочав юрист, перекладач, фольклорист Михайло Фінцицький, який жив в центрі Ужгорода (меморіальну дошку, встановлену йому, можна побачити по вулиці Духновича, як підніматися до Кафедрального собору). Наприкінці століття було зібрано чимало текстів, та видати, за браком коштів, їх не вдалося. Тоді Михайло Фінцицький переклав зібрані казки угорською мовою, та й їх видрукувати не судилося, адже завадила І Світова війна: україномовний рукопис зник. І лише у 1970 році, тобто через майже 100 років, віднайшли і надрукували угорський варіант, з якого уже згодом Юрій Шкробинець зробив переклади, і казки вийшли з друку під назвою «Таємниця скляної гори». Науковець розповів, що досить багато людей займалися збором народних казок, але найбільша заслуга в цьому — у Петра Лінтура. Щодо презентованої у прес-центрі «Закарпаття» книги казок, Іван Васильович зазначив, що це — дуже потрібний і важливий доробок. Хоча насправді представлені казки — це 1/3 з усіх оповідей, зібраних Володимиром Фединишинцем і Оленою Мейсарош. І, можливо, ті 2/3, які сьогодні залишаються в рукописному варіанті, колись теж стануть надбанням людства.