За що воюємо... історія одного добровольця (ФОТО)

Доброволець Валерій Ільчук переконаний — перемога у війні з Росією неможлива без знань історії українських земель, особливо — військовими, і мріє перетворити «совковий» інститут замполітів на інструмент виховників.

— Про те, що Росія піде на нас війною, я знав давно. Після того, як у 2008 москалі полізли на Грузію, мені вже було зрозуміло, що і нас та біда спіткатиме. Не ясно тільки було, коли почнеться, — так Валерій пояснює, чому питання іти у добровольці чи ні для нього не стояло. Після Майдану він одразу записався до лав ДУК «Правий сектор». Так, каже, простіше за все було одразу потрапити на фронт.


Валерію за 30. Говіркий і веселий. «Чорний козак з обличчям університетського професора» — так про нього кажуть друзі. Валерій належить до Першого кінного полку Чорних запорожців. Сучасні українські козаки, каже, все більше вивчають історію і займаються просвітництвом, але і до війни були готові.


Він воював у селищі Піски поблизу Донецького аеропорту. Повернувшись з передової, боротьбу за перемогу не полишає і в Києві. Зловити його там для розмови — завдання не з легких:


— Вчора були на посвяті пам’ятника Гонті і Залізняку, післязавтра відкриваємо у селі Нова Чорторія на Житомирщині пам’ятну табличку на місці, де у грудні 1919 року почався Зимовий Похід армії УНР.


Валерій наголошує, сто років тому Україна вже мала власну державність і воювала за неї. І якби про це пам’ятало більше українців, історія сьогодення могла би бути інакшою.


— Може, не було б тих тисяч військових, що в Криму перейшли на бік окупантів. І тих силовиків на сході, що подалися до лав терористів «ЛНР»/«ДНР», — розмірковує. — Ще з часів «совєтів» лишилась в українській армії посада так званих замполітів. Зараз вона, здається, якось інакше називається, але суть та сама. Мав я нагоду спілкуватися з багатьма із них не так давно і бачу — у більшості своїй вони не спроможні виховувати справжніх захисників України. Не знають історії, не розуміють, як мотивувати солдат, і як наслідок не вміють тримати дисципліну: аби не боялися, не тікали, не мародерствували і не пиячили.


Відсутність чіткої мотивації, вважає Валерій, часто стає причиною нервових зривів у військових. Він знає, про що говорить. Після пережитого на фронті, влітку цього року Валерій завершив повний цикл психотерапевтичних тренінгів з підготовки інструкторів по роботі з шоком від Wounded Warrior Ukraine і тепер сам є співтренером.





Коли він згадує свої зустрічі з данським психотерапевтом Дітте Марчер, яка проводила тренінг, його голос стає м’якшим:


— Вразила її справжня глибина, світогляд, її спокійна гідність. Саме завдяки їй та іншим учасникам тренінгу, я зміг відкритись і глянути на власні проблеми повернення з війни трохи по-іншому. Після пікового інтерв’ю, яке вона зі мною проводила, чесно, стало легше, спокійніше на душі, майже перестав дратуватись, з’явилось більше сил щось робити.


Саме Дітте пояснила йому природу стресу і його наслідків.


— На війні наперед виходять два інстинкти: самозбереження та розмноження. Все інше відключається. І коли повертаєшся сюди, важко одразу переключитися у здоровий режим. Хтось нахамить у транспорті — сприймаєш як погрозу, захищаєшся. Організму важко одразу зрозуміти, що тут ворогів немає, — пояснює, чому після повернення додому з війни так важко призвичаїтись до звичних раніше речей. І додає, проблеми можуть початися іще там, на передовій, якщо людина не розуміє, за що ризикує життям.


— Після важких боїв багато хто з хлопців пити почав. Мені було легше – я був сильно вмотивований. Бо ж навіть добровольці часто мають досить поверхневу мотивацію: вони йшли воювати за справедливість і все. А підґрунтя змістовного не мають. Хлопці починають задаватись питанням «а за шо ми воюємо?», і це їх тяжить.





Особливо, пригадує Валерій із власного досвіду, важко сприймалася заборона стріляти по ворогу.


— Протиріччя потужне: це наша земля, але ми не можемо її звільняти. Це б’є, демотивує, дезорганізовує. І якщо у такій ситуації людина має лише ситуативний патріотизм, її легко вибити з колії, змусити почуватися зрадженою. Геть інша справа, коли ти знаєш, що так уже було, і не раз. І знаєш, що треба потерпіти, бо шанс перемогти є.


Останні кілька місяців Валерій усіма доступними йому способами намагається добитися, аби в Україні з’явилася повноцінна програма військово-патріотичного виховання у лавах Збройних сил. У військовому інституті при Національному університеті Шевченка він уже читав кілька ознайомчих лекцій з історії власне для новопризваних політруків.


— Це дядечки різного віку, але переважно старші, люди різних професій. Мені важливо було донести до них, що наша історія відмінна від історії Росії. Головне пам’ятати, що у нас уже була держава, визнана багатьма країнами світу. І ми воювали за неї. А значить, здаватися не можна.


— І як реагували ваші слухачі?


— Нормально реагували — з такими речами важко сперечатися. Але мені незатишно було від іншого. Там на стінах висять портрети воєначальників — по суті тих, хто служив окупаційному режиму. Ті люди не є героями України, вони є героями імперії, яка окупувала Україну.


Ці лекції — лише початок, запевняє Валерій. Він не полишає мрію знайти фахівців, скласти програму курсу і систематично та грамотно займатися патріотичним вихованням тих, хто має виховувати солдатів.


— Військові – це еліта будь-якої країни, і вони мусять знати, яку державу вони захищають.


Втім влада в Україні, судячи з усього, поглядів Валерія не розділяє.


— Весною мені ніби вдалося достукатися до верхів — спільно з міністерством культури і міністерством оборони ми починали цей проект. Але в бюрократичних коридорах його дружно поховали. Та й забули.


Забули представники влади. Але не Валерій.





Нашу розмову перериває черговий телефонний дзвінок.


— Так-так, скоро буду, — говорить у слухавку Валерій. Тоді перепрошує, що мусить уже бігти у справах. Заклопотаний.


Він точно знає, за що воює.