ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Загублений манускрипт

    20 вересня 2020 неділя
    Дмитро Кремінь

    Поезії бурхливих 80-х і 90-х рр. XX ст., що входили до загубленого і недавно віднайденого рукопису книги

    Здіймає Каїн Авеля на вила

    На Місяці.

    Я бачу це щодня.

    Щовечора.

    І місячна могила

    Мене у снах щоночі здоганя.

    І я в артілі «Зорі комунізму»,

    На згаслих зір прощальному краю

    Справляю знову цю біблійну тризну,

    З відточеними вилами стою.

    Удалині чорніє наша хата...

    Невже її відрину, як чужу?

    І знов – на батька син

    І брат на брата,

    І на батьків – їх піти: за межу?

    Це писано у Біблії коли ще...

    Та знов кривавить бідна річка Снов…

    Біблійна ніч.

    Космічний вітер свище

    Над Авелем і Каїном ізнов.

    Голодомор і людомор – це плата

    За білі кості предківських могил.

    Це час такий.

    І не вбиває брата

    Лиш той, у кого ні землі, ні вил...

    12.07.1991

    СОЛО НА САКСОФОНІ

    Мила,

    сходимо в гості до старого джазмена.

    Нагадає нам юність цей старий саксофон.

    Твої оці блакитні, твої ніжні рамена,

    І недавній, і давній екстатичний полон.

    Ми з тобою обоє з екстатичної касти.

    Саксофон починає –

    йдемо на поклін.

    Це мені сумовито наодинці припасти

    До прощальних, печальних і хтивих колін.

    Ми листи ненаписані вклали в конверти,

    А на них – ні адреси, ні наших імен...

    Так чому ж не дають мені жити і вмерти

    Молоденька натурниця і старенький джазмен.

    Оплачу і оплачу це життя по рахунку.

    А Харон із Аїду все пливе та гребе.

    Прозираю у юнці я досвідчену жінку.

    Прозираю у жінці коханій – тебе.

    Мила,

    нам повертатись у минуле негоже.

    Та колись нам непам’ять промовить останнє:

    – Ходім!

    Так чому ж, український окрадений боже,

    Не украв нас, не вкрив нас знаменням своїм?

    Вже нас краще у танці шаленім спалити.

    Вже б нас краще пожер екстатичний вогонь.

    Та далеко могильні гранітні ці плити,

    Це сміється і плаче старий саксофон...

    21.08.1987

    ХОЛЕРА В ЯХТ-КЛУБІ

    Всеволоду Ільїну

    В’ється тоненький димок сигарети.

    Осінь – і холодом тягне з ріки...

    Бунти холерні та чумні банкети

    Суджені нам у веселі роки.

    Нам доносити останні штиблети

    І позіхнути: були парубки...

    І дописати останні сонети,

    І не забути останні чарки.

    Давній мій друже,

    В старому яхт-клубі

    Знов стукотять кісточки доміно.

    Ніжні пропали. Зосталися грубі.

    Схрещені череп і кості в яхт-клубі

    З голосом труб єрихонських в одно.

    З часом. Добою, яка нас відторгла.

    От і зосталося, в стумі жалю,

    Пити шампанське /холера ж!/ із горла,

    Пити ольвійське вино з кришталю.

    Вийду до берега...

    Граючи, сяючи

    В морі вогнів – цей круїзний мій лев.

    Хтиві жінки, ці жінки потрясаючі,

    Мовби русалки зійшли із дерев.

    У поцілунках зриваючи губи,

    Сяє над нами цей зоряний жар.

    Бачиш? Прогнали її всі яхт-клуби,

    Ніби сирітка тут – яхта «Ікар».

    Ми ж не забули литаври і труби,

    В часі тріумфів – підступний удар.

    Як ми жили? І не в пошуках гавані...

    Господи! Зморшка різка біля губ.

    Мов побули в кругосвітньому плаванні,

    А прибули – у холерний яхт-клуб.

    І, золотою вчаровані ерою,

    Не зберегли почуттів про запас...

    …Голодомором, чумою, холерою, –

    Доки, Вітчизно, стрічатимеш нас?

    Тут же такі загинались поети

    І під вітрилами стихнув їх жаль...

    Тане тоненький димок сигарети,

    Попіл опав у кривавий кришталь.

    Над виноградною кров’ю загуслою, –

    З віч її, пліч її, з – Господи! – губ! –

    Може, останньою в світі спокусою

    Янгол

    вечірній

    злітає

    в яхт-клуб...

    12.10.1994

    ЗАГУБЛЕНИЙ МАНУСКРИПТ

    Київську бібліотеку спалиш,

    Не Александрійську – то й простять.

    А чорний сніг, а біла галич –

    Уже з Чорнобиля летять.

    Київ, Київ, Київ – не Афіни.

    Але й тут могол і сарацин,

    І чорний попіл України

    І дим із Дантових терцин.

    Сніг у Кончі. Бранець волі й чести

    Плаче, в тузі похилив чоло...

    Опалити рукопис. Довести,

    Що нас на світі й не було.

    У яку гірку халепу влипти,

    А про все історія змовчить.

    А вже палають манускрипти

    І сніг з Чорнобиля летить.

    А Галя сіє чорнобривці

    Посеред лютої зими,

    І плачуть птахи-самовбивці,

    Щоб ми зосталися. Людьми...

    29.11.1993

    ***

    Я в світ іду.

    Все в тій старій одежі,

    В якій ходив по цій землі рапсод.

    На хресну путь, що губиться в безмежжі,

    Зелені зорі дивляться з висот.

    Де половці? Де гунни? Де хозари?

    Де римляни? А де і ми єсмо?

    Безмовні та пульсуючі квазари.

    Земне й космічне. Голос і письмо.

    15.06.1990

    ХЛІБНИЙ РЕЙС-33

    Овідій Назоненко, плуже Денеба,

    Ставний і веселий старпом.

    Твоя невмируща потреба –

    Пустити цей космос на злом.

    Я знаю: ні богу, ні чорту

    Справіку віри не ймеш.

    Огні надвечірнього порту

    І синь океанська без меж.

    Чому ж тут ширяє лелека

    Над гавані пещеним склом?

    Твоя Україна далека

    До тебе махає крилом?

    І хліб її пахне у трюмах,

    Так пахне! Забивши чуже!

    А цвіт її плаче по тюрмах.

    І мре по столицях уже.

    Ходили не раз на екватор

    Морські й океанські чорти.

    На вивіз – не ввіз! – елеватор.

    На вивіз, на вивіз – порти.

    Лелеці – навіщо летіти,

    Летіти – в небес ятері?

    Де мруть занапащені діти,

    Не з’їли ще їх матері.

    Це плаче в сумній зненавиді,

    Один під Південним Хрестом,

    Член партії, п’яний Овідій

    Назоненко, хвацький старпом...

    17.07.1989

    КОЗАЦЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ

    Не відаю, не знаю, звідки він,

    З яких орбіт і зір далекий дзвін,

    Але на плечі опадає попіл...

    Ярки й бараки, і старі рови,

    І черепи ротаті з-під трави.

    І дзвони, й занапащений некрополь.

    Це Дике Поле нашої судьби.

    Голодний бран тополі та верби.

    Своя земля – й нащадкам не належить…

    Із кого посміються черепи

    У млі полинній слізної ропи,

    Відтанувши з столітніх ожеледиць?

    Там черепи, твердючі, мов базальт,

    Учені внуки клали під асфальт,

    Утверджуючи цим хисткі обніжки.

    Тому дороги дзвонами гудуть.

    Тому нащадки у свою майбуть

    Ідуть босоніж.

    Голі.

    Босі.

    Пішки.

    І він іде попереду, один,

    У рубищі, у тернах – божий син.

    Його пилатська влада не убила.

    Відринувши мізерію і леп,

    Це він тернову гілочку на склеп

    Кладе – і тяжко ревнула могила.

    І плач, і стогін бідне серце рве:

    – Тут Україна, тут вона живе

    Без остраху і дрожі, без утайки.

    І рветься на свободу вже давно

    Нестліле синьо-жовте знамено

    На фоні малинової китайки.

    Уже його не з’їсть могильна тля,

    Бо стяг цей – наші небо і земля,

    Козацьке сонце і списи раїни.

    І божий син бере тернову віть:

    – Лиш наші землю й небо відберіть,

    І лиш тоді не стане України.

    Печерним ревом глумиться прогрес.

    І світ увесь – до збліднулих небес.

    Ще три літа, три чисниці по смерті...

    І розтерзають кліть свою раби,

    І розверзають атомні гроби –

    І перші, й другі, треті та четверті...

    16.07.1990

    ***

    Був народ-богоносець –

    Став народ босоножець.

    Не поміг йому Будда,

    Не поміг і Аллах.

    А живуть собі люди

    Магомета і Будди,

    Їх боги – в лімузині,

    Наш господь – в постолах.

    Вчора туго з волами,

    А тепер – з постолами.

    А кумедний парламент –

    Ані бе, ані ме...

    Боже, може, захрип ти

    Нам читать манускрипти,

    Палімпсестів, підтекстів

    Прочитання німе.

    Був народ богоносець –

    Став народ босоножець.

    А були в нас месії

    Та були козаки.

    Та стрічаємо радо

    Ми й жука з Колорадо,

    Раз вони заграничні,

    Колорадські жуки.

    При біблійному циклі –

    Й до Чорнобиля звиклі.

    Помирай а чи мучся

    Та жени самогон.

    З одного імпотента

    Вибирай президента

    І під носом у бога

    Відключай мікрофон...

    12.07.1990

    САФАРІ В МИКОЛАЄВІ

    У південному спечному місті,

    Де блудили ми в шейку і твісті,

    Де стоять романтичні тумани

    І Соборною ходять путани,

    З ними ходить бандерша дебела,

    Все шука моряка й корабела,

    І сидять по корчмах рекетири,

    Наче справжні тобі командири,

    Іномарок вигукують гальма

    І стоять тут – фотограф і пальма, –

    В цьому місті бандитства і ґвалту

    Є на вулиці трошки асфальту.

    Той фотограф завзято знімає

    І верблюд на асфальті конає.

    О, фотограф з лицем бедуїна!

    Це ж не він, а верблюд – на коліна!

    Цей верблюд через силу плюється,

    А фотограф завзято сміється.

    Той фотограф знімає завзято

    Й підраховує, скільки вже знято.

    І верблюд його, й мавпочка, й пальма,

    І в «тойоті» розношені гальма.

    Йшла по вулиці дівчинка Люда,

    Лиш вона пожаліла верблюда.

    Я промовив до тихої Люди:

    – Всі ми люди, а трішки й верблюди.

    Пливемо за кордон із торбами,

    А вертаємо звідти з горбами.

    На панелі ці віченька карі,

    Отаке твоє, Людо, сафарі.

    І тобі розказати я мушу,

    Як плюють нам у морду і в душу.

    І путани, й товсті мафіозі.

    Ми – верблюди на їхній дорозі.

    Пригадай нас: у спечному літі,

    У стоп-кадрі, в старенькім «Зеніті»...

    15.07.1991 р.

    БОГЕМА

    Забувати я став

    Молоді

    Мої зими й літа. Голоси

    Забувати я став молоді

    Й свої образи, теми-тотеми...

    Приземляються знову

    Вечірні сузір’я в воді.

    Та в мені воскресають

    Часи

    Золотої богеми.

    Золотої богеми.

    Ночі й дня доміно!

    Скільки там безнадій побувало,

    Де мені так багато дано,

    Та відпущено мало.

    Де такі золоті вечори,

    Заблукалі, замріяні в тиші.

    Це часи золотої пори,

    Над усі золота золотіші.

    Не стає мені сил,

    Не стає

    Помолитися юності нашій полеглій.

    Тільки хрест на могилі і є –

    На могилі прощальних елегій.

    А богемщині не до хреста,

    Ми погрузли в спокусі.

    Лиш сережка дзвенить золота

    В козака, у Мамая, у вусі!

    Там десь Галя одна,

    Що займалась од ніжного слова,

    І боялась вина,

    Та була до любові готова.

    А любов...

    Наші райські сади

    Потонули у мороці. Темно.

    І тепер і не клич, і не жди:

    Антимолодо. Антибогемно.

    ...А в нічному саду

    Як там скрипка виспівує, Боже!

    Я кохану веду

    На барвінку розвітлого ложе.

    Чорні крила лилик

    Простирає на гаснучі звізди.

    О невинності болісний скрик,

    Як обох нас возніс ти!

    Це любов без початку й кінця,

    Це загублена молодість сива,

    І во ім’я отця,

    І в ім’я нерожденного сина.

    За диявольський сміх

    І за рани негоєні Божі

    Спогадаю усіх,

    Спогадаю усіх

    І на смертному ложі.

    Умираючи,

    Я

    Буду німо гукати з шпиталю

    На ім’я, на їм’я, на ім’я

    Тих, що зникли за дальньою даллю.

    І мене повезе машталір

    Під Літфондівський антик

    І під спалахи вранішніх зір.

    ...Умирає богемний романтик.

    І заплачуть старі солов’ї,

    І крильми припадуть на могилу,

    Проспівавши горлянки свої

    Від гіркого чужинського пилу.

    О, співочий канон!

    О, співоча гірка примадонна!

    Come vedi ancor non

    M’a bandonna.

    Це «Божественна пісня».

    Майне

    Тінь пекельного Данте.

    Не ховайте в чужині мене,

    Повернутися синові блудному дайте,

    Дайте блудному сину пройти

    Крізь литаври й оркестри,

    Де б мене пом’янули брати

    І оплакали сестри.

    Ти горів, ти палав,

    Не вписався в систему.

    Час проклятий тебе записав

    Не у бунт, а в богему.

    Та які в тім прокляті слова,

    І картини, й поеми.

    Якщо досі свобода й жива -

    Це свобода богеми.

    Там не маска одна

    Міністерської творчої спілки,

    Де було забагато вина

    І немало горілки.

    Вік наш видався не золотим,

    Убивально-каральним.

    Вік пекельний.

    І сірка, і дим –

    Понад овидом цим інфернальним.

    ...Гаснуть зорі й сузір’я

    В вечірній воді.

    Вечорові палають огні над рікою

    Перший допит уранці.

    А ми – молоді.

    Ми не відаєм остраху і супокою.

    Канцелярій таємних

    Заржавілу кліть

    Я побачу, але зневажатиму гордо.

    Та вона при мені безголосо стоїть

    І хапає за горло,

    Й карає на горло.

    Це страшної доби повертання.

    Це в ніч

    Зойки чорних «марусь»

    І колони на Прагу.

    Це страшне миготіння погашених свіч,

    Вежі дальньої волі

    Та вишки ГУЛАГу.

    Гасить зорі й сузір’я

    Вечірня ріка.

    І державна десниця

    В таємних паперах...

    І злітає до мене

    Дівоча рука,

    І відносить її

    Даленіючий берег.

    І згасають, і гаснуть п’янкі вечори,

    Ця епоха богеми з привиддями битви.

    Це високе падіння в безодню з гори,

    Де тебе не знайти

    І себе загубити.

    О, богемо!

    Ти мій золотий зодіак,

    І пропаща любов,

    І ланцюг несвободи.

    Бунтарів на хрестах

    І в корчмах забіяк

    Вже відносять до берега вічності

    Води...

    26.07.1991

    ***

    Метелики на лобовому склі,

    Розкинувши хрест-нахрест білі крила,

    Мов самогубці неба і землі,

    В одіннях білих. Як їх смерть скорила!

    Метелики на лобовому склі...

    За що цей біль? 3а що така покара?

    Невже смертельні крилечка малі,

    Природо, ти позичила в Ікара?

    Метелики...

    А сонце – ніби віск.

    А крила тануть, не здолавши втому.

    Скрипить земна, попід асфальтом, вісь.

    Метелики ж – на склі, на лобовому!

    А вчора ще між вікових могил

    Ув Ольвії ми піднімали келих...

    Де звіявсь пил, гіркий космічний пил,

    Життя моє розбилось, як метелик.

    Авто летить – і сумувати гріх.

    Під вічним небом палахкочуть стерні.

    Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний,

    Помилуй мя і їх...

    31.07.1991

    ***

    У цьому світі стільки зла,

    У цьому світі – стільки жовчі

    На що малесенька бджола,

    Та й то у неї зуби вовчі...

    29.07.1991

    ***

    Зітхають столітні соми

    В деснянській затоці Турець.

    У тисячолітнім Турці –

    Буй-тури забуті чи турки...

    Тут вежі залізні стоять,

    Мов світу справдешній кінець,

    Колодязний п’є журавель

    Колодязну воду з мензурки.

    Тут вежа залізна стримить,

    І янгол із неба сурмить,

    І ти возлежиш у землі,

    Чорнобильський чорний нукліде.

    І гасне у сома в очу

    Зірками засіяна мить.

    Сюди журавель не летить

    І більше козак не приїде.

    Пісенних часів мені жаль

    І жалко пісенних дівчат.

    І жалко тієї землі,

    Що видно її з-за шолома.

    Зітхають столітні соми.

    Ліси тисячлітні мовчать.

    І в тисячу берів гуде

    Запалена в полі солома.

    23.07.1991

    ***

    Залізними, немов Кощій, зубами

    Гризе свою історію народ.

    За Жовті Води, за ГУЛАГи й БАМи,

    За кров од вурдалакових щедрот.

    Це він на самопоховальній тризні.

    В пік самоїдства й самопохвальби

    Роззявлює, мов борони залізні,

    Страшенне зуб’я чорної сівби.

    І підставляє знов волячу шию,

    Століттями оправлену в ярмо...

    Котигорошку мій і мій Кощію,

    А ми в тобі спадково живемо.

    Це ти – це ми – і на краєчку згуби

    Йдемо повільно й тяжко, як воли.

    І падаємо на залізні зуби

    Під це жертовне ревище хули.

    Це тут, із нас – твої криваві ріллі,

    Уся земля й доісторичний глей.

    Лелечих крилець вітряки згорілі,

    Отецькі очі та вуста дітей.

    А може, наші заклинання – пізні,

    Чуже це сонце і земля чужа.

    І зубеса історії залізні

    Уже не кров підточує – іржа?

    30.07.1991

    ***

    Класична музика лунала

    У тому домі край ріки.

    А на екрані поставала

    Картина з назвою – «Віки».

    Там шепотіла творча молодь

    І підслуховував сексот.

    Ніхто ту молодь не відмолить

    Ні від печалей, ні скорбот.

    І все ж ми знали про спокусу.

    А в мить змузичену оту

    Злітали «Страсті по Ісусу»,

    По нас розп’ятому Христу.

    Цар Галілеї! Ти корону

    Тернову вніс в синедріон.

    Карального синедріону

    По нас топтався вже закон.

    Де ви, Кремницька, Бедзір, Семан,

    І де старий Манайло, де?

    Крізь даль віків, могильну темінь

    Класична музика гуде.

    Січе в лице снігами січня.

    Різдвяний Ужгород. Зима.

    І де та музика класична,

    Чому душа моя німа?

    І де Скунцеві срібні вуса?

    І хто купив за срібняки

    Оту картину про Ісуса,

    Що називалася – «Віки»?

    27.07.1991

    ***

    Осклизле тім’я. Голокіст – рамена.

    Так ось ти хто, химеро із химер!

    А це лише скульптура є в Родена:

    «Та, що була прекрасна Омієр…»

    Вона троянду в коси не вплітає,

    Та ми ще перед нею стоїмо,

    А дух старих парфумів відлітає,

    І час летить, немов життя само...

    ***

    Як я був молодим, то була в мене біла сорочка.

    Я носив на руках немовля – золотого синочка.

    І в життя на краю молода мене жінка любила.

    А тепер не втаю: де ти, де ти, сорочечко біла?

    ***

    Тінь човна, тінь ріки, тінь сталого причалу.

    Ці роки, ці віки оповиті твоєю печаллю.

    Так було. Проминуло.

    Лиш сяють самотні зірки.

    І тебе тут немає.

    Тільки тінь од човна і ріки.

    12.07.1990

    ***

    Ользі

    Ми долюбим своє. Договорим.

    До нового народження дня

    Над вечірнім утомленим морем

    Докигиче мале чаєня.

    І не біль, і не мука, й не помста

    Прийде завтра й приляже у тінь.

    Ти згадай, що любити не доста

    Цей пісочок, і море, і рінь.

    Я любив цю божественну жінку.

    Я возносив її до зірок.

    Недописану мною сторінку

    Засипав безжальний пісок.

    16.07.1991

    Автор: Дмитро Кремінь

    м. Миколаїв

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача Гость.

    На Україні кінця ХХ - початку ХХ1 століть
    є ТРИ ПОЕТИ: Василь СИМОНЕНКО, Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ і - Дмитро КРЕМІНЬ.
    Навіть Ліна Костенко не досягає їх рівня...
    Дмитро К Р Е М І Н Ь - ГЕНІЙ !!!
    На відміну від роздутого цімборами Андруховича,
    Дмитро КРЕМІНЬ дійсно заслуговує Нобелівської премії.

    Пунктів: -2

    Картинка користувача Гость.

    На Україні кінця ХХ - початку ХХ1 століть
    є ТРИ ПОЕТИ: Василь СИМОНЕНКО, Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ і - Дмитро КРЕМІНЬ.
    Навіть Ліна Костенко не досягає їх рівня...
    Дмитро К Р Е М І Н Ь - ГЕНІЙ !!!
    На відщміну від роздутого цімборами Андруховича,
    Дмитро КРЕМІНЬ дійсно заслуговує Нобелівської премії.

    Пунктів: 0

    Картинка користувача Гость.

    КРЕМІНЬ - ЗАСЛУГОВУЄ ПРЕМІЇ!
    ПЕТРОВЦІЙ - ЗАСЛУГОВУЄ ЗНЕВАГИ ЗА ВОЙОВНИЧИЙ АНТИУКРАЇНІЗМ!

    Пунктів: 1

    Картинка користувача Гость.

    КРЕМІНЬ - ЗАСЛУГОВУЄ ПРЕМІЇ!
    ПЕТРОВЦІЙ - ЗАСЛУГОВУЄ ЗНЕВАГИ ЗА ВОЙОВНИЧИЙ АНТИУКРАЇНІЗМ!

    Пунктів: 2