Закарпатець Андрій Сятиня — людина безперервного польоту

Людина безперервного польоту — так би нам жадалося назвати славного сина Закарпаття Андрія Лукича Сятиню не тільки до його чергових славних роковин, а просто з великої любові. Бо ж не кожен може, як він, послідовно працювати для примноження добра на рідній землі.

Інакше й не може природжений колективіст. Іншим йому бути не давалося. Адже був старшим сином об’ємної (з одинадцяти дітей) родини Луки та Марії Сятинь із високогірного села Синевир на Міжгірщині. Тепер очолює комунальне підприємство "Аптека" та керує аптекою "Гедеон Ріхтер". За його прикладом фармацевтичною справою перейнявся ще й брат Михайло. Останній відомий і на теренах політичних. Адже був народним депутатом України, головою підкомітету з питань законодавчого забезпечення розвитку фармації та здійснення фармацевтичної діяльності Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, член колегії МОЗ України. Андрій же Лукич більше займався чорновою аптекарською діяльністю. Фактично перейнявся нею відразу після Виноградівської школи-інтернату, коли закінчив там одинадцять класів. Тоді відразу вступив на перший курс Львівського медичного інституту на фармацевтичний факультет. Вчився завзято, як і жив до того, допомагаючи забезпечувати чисельну сім’ю. Змалечку скотарив, а потім і рубав ліс, і трудився на будівництві. Школу, скажімо, в своєму Синевирі будував.
Після Львова направили в селище Ракошино на Мукачівщині. Через три з половиною роки перевели в Ужгород заступником начальника обласного аптекоуправління. Попрацював одинадцять років на цій посаді. Відтак став начальником. У цілому віддав цьому 22 роки до 1985-го. Потім в Ужгороді створили комунальне підприємство "Аптека", до складу якого ввійшло шість аптек. Зараз він його очолює. Серед них і "Гедеон Ріхтер", презентація якої пройшла ніби зовсім нещодавно, але вже в минулому столітті — 1995 році.
— Як на загальноукраїнському рівні вирішується наразі фармаційна проблема? — запитуємо в нього.
— У незалежній Україні в фармації є один великий плюс. Той, що дано доступ до медикаментів світового рівня для громадян України, котрі мають можливість їх купити. Крім того, непогано вже працює наша промисловість, Ми практично випускаємо медикаменти різних найменувань, які є в інших країнах, за більш дешевими цінами.
— Фармацевтична промисловість зараз розвивається, чи йде на спад?
— Ні, не занепадає — розвивається. Розширюється асортимент. Більшість брендів світових, по яких є ліцензії, можна вже випускати в нас. Населення України фактично може лікуватися не гірше, як лікуються у Франції та Америці. На жаль, правда, дуже багато втратила аптека як медичний заклад. Фармацію віддали в руки не тільки фахівцям, але й просто тим, хто має гроші. Дуже багато з того біди. Провізор є відповідальною людиною, має освіту, дасть правильну пораду, вбереже від необдуманого застосування ліків, а тут за це взялися і таксисти, і валютники. Вони наймають працівників і диктують їм те, що на їх думку треба робити.
— Кидається в очі, що в Ужгороді — надмір аптек...
— В Європі прийнято, що одна аптека має бути на три-чотири тисячі населення. Тому в Ужгороді перебору з цим ще немає. Зрештою, долю їх вирішить звичайна ринкова конкуренція. Тож переживати з цього приводу не доводиться.
— Якось ви піднімали питання, що в парламенті не вистачає фармацевтів...
— Раніше був брат Михайло, а зараз взагалі нікого немає. Це дуже погано. Коли свого часу я йшов у депутати Верховної Ради — то мав одну фішку. Мовляв, іду не для задоволення своїх амбіцій, а щоб показати на рівні держави, що людям потрібні ліки більше ніж щось інше. Бо нездоровій людині нічого не треба — ні держава, ні її економіка, ні робота на демографію. Здорова людина потрібна друзям, державі, самій собі, а хвора випадає з русла життя.
— Навіть невеличкий за штатом фармацевтичний відділ у структурі Міністерства охорони здоров’я свого часу було ліквідовано. Так і зараз?
— На жаль, так. Практично нічого немає зараз у Міністерстві. Зробили Державну службу лікарських засобів. Та вісімдесят відсотків персоналу працює не з числа провізорів.
— Знаємо, що в фармації існують на вищому рівні дві дублюючі структури, що проїдають фактично народні гроші — Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів і Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів та виробів медичного призначення.
— Це було зроблено. Так є, на загальне нещастя, і досі. Вони сперечаються між собою, за взірцем президента і прем’єра, в кого більше повноважень.
— На тлі цього чи можна говорити про доступність лікарських препаратів, що зазвичай призводить до напруження соціальної напруги в суспільстві?
— Це позитивне надбання, що ліки нині доступні. Якщо комусь по кишені американський бренд, то інший може, за меншою ціною, купити подібний і не гірший бренд іншої країни. Треба тільки звернутися за порадою до знаючого провізора.
...До речі, Вікторія, старша донька Андрія Лукича, заставила заговорити про аптекарську династію Сятинь. Вона — кандидат фармацевтичних наук. Її син Андрій, названий на честь діда, наразі закінчив перший курс фармацевтичного відділення медичного факультету Ужгородського національного університету.
Друга ж донька Оксана — юрист по закінченні Ужгородського національного. Тепер доглядає маленьку внучку Адрія Лукича — теж Оксанку.
Тож хай міцніють Сятині, грає дід з внуками в улюблений футбол, працює на благо всього Закарпаття і держави. Снаги в нього ще багато. Крила не опустилися. Бо ж весь час у польоті!

Дмитро ВОРОБЕЦЬ, голова обласного відділення НСЖУ
Василь ЧИЖМАР, секретар обласного відділення НСЖУ