ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Закарпатець Василь Дурдинець міг стати прем‘єром незалежної України, але не став – така доля! (ФОТО)

    29 листопада 2020 неділя
    Закарпатець Василь Дурдинець міг прем‘єром незалежної України, але не став – така доля

    Нещодавнє двадцять сьоме вересня – воістину родинно-святковий і сімейно-радісний день для цього великого українця та славетного уродженця нашого краю. Людини, ім‘я та прізвище якої Василь Дурдинець. З великої літери. Честь і совість нашої нації. Він міг стати прем‘єром незалежної України (у 1997 р. майже чотири тижні виконував обов‘язки глави уряду – був у ролі другої особи у політичній ієрархії нашої держави – після президента Л. Кучми) та зробити для неї багато користі. Але не став – така доля. Сказати важко, чому не вийшло цього призначення, хто так свавільно постарався (чи перестарався?), аби його посунули назад. Образливо та кривдно. Але коли б перетворився в життя інший сценарій, то й країна пішла б другим шляхом. Смію вообразити: якби у той період цей великий праведник і державний діяч став біля прем‘єрського керма – то зараз, можливо, не палахкотіла б війна з Росією, не йшли б на фронт кращі сини та доньки, на сході не стріляли б і не було б крові, невинних жертв і сліз, полонених, біженців із Донбасу, а Крим був би наш. Хто знає…
    Генерал внутрішньої служби В. В. Дурдинець народився у с. Ромочевиця на Мукачівщині 1937-го. Історія свідчить: це була ще дорадянська епоха – на Закарпатті живе багато очевидців тих часів, а ось у фамілії Дурдинців він чи не єдиний, хто хоч трохи тямить цей період. Та вернімося у дев‘яносто сьомий. Пригадую, я того літа, працюючи власкором «Закарпатської правди», взявся написати про дитинство, юність, студентські роки та коротко про подальше сходження нашого земляка коридорами влади. У селах Ромочевиця й Залужжя з неабиякою гордістю розповідали біографічні деталі, згадували, як по завершенні школи юнак вчитися поїхав у Львів – подався на юрфак (хоча мріяв про журналістику) університету ім. І. Франка. Покійний чоловік рідної сестри Ганни поет Іван Чопей (у ті роки він працював секретарем Мукачівського міському партії) дуже детально розказав, як родич брав "життєві університети", як завзято долав усі перешкоди, що траплялися на його путі. І ніколи та нікого руками не розсував і не розштовхував, як це часто робили і роблять кар‘єристи. Такими його зростили батьки, таке напуття – жити так, як велить совість, справедливо, за правдою – дали школа, сім‘я, тогочасні сімейні звичаї. Статтю я тоді таки скомбінував – з кількома раритетними фото вона зайняла цілу шпальну формату А-2. А через кілька днів «Закарпатку» у Києві читав і сам В. Дурдинець, який невдовзі мені зателефонував і ми тоді познайомилися – спершу заочно. А потім було кілька приязних і дружелюбних зустрічей, зокрема, у Мукачеві. Чисто людські симпатії з цією добродушною, виваженою, принциповою, талановитою та професійною особистістю виявилися обопільними.
              Його родич, учитель і приятель, відомий лідер русинського руху Михайло Алмашій (недавно він, на жаль, відійшов у засвіти) згадує: посади та «крісла» земляку давалися не з огляду на знайомства чи волохату руку", а завдяки високим знанням у галузі юриспруденції, життєвій мудрості, чесності, порядності та принциповості. Колишній начальник Мукачівської міліції, а згодом перший заступник шефа обласного УМВС і голова Іршавської РДА Іван Клим не тільки підтверджує цю тезу, але додає: недавній іменинник – честь і совість нації, який життя пройшов славно та гідно, вірою, правдою служив людям, усім серцем любить їх донині. До цих думок приєднується також кандидат наук із Берегова Олександр Сабелко. Отже, вищеперераховані чудові якості характеру закарпатець зберіг дотепер – хоча був, крім урядовця у Києві, першим заступником голови ВРУ, у МВСі – у цьому ж статусі замкерівника відомства, Послом в Угорщині, міністром-надзвичайником, а коли двічі велика вода топила рідне Закарпаття – з усією силою, запалом й енергією допомагав у горі-біді краянам. Скажу й таке: коли автор цих нотаток на світ з‘явився (1959 рік), він уже стояв на чолі комсомолу Львівщини, а далі була партійна робота в цій області, відтак аж ЦК ВЛКСМ – тут він очолював міжнародний відділ. Але знову з‘явився хтось невидимий і «перекрив» йому кисень. Тобто далі «рости» не дали. І не десь тут, в Україні – а в самому аж Кремлі. Повернувся додому. Працював також у ЦК Компартії України, де дійшов аж до заст. завідуючого відділу адмінорганів, тобто був куратором тої установи, куди згодом його скерували наводити порядок – у Міністерство внутрішніх справ. Дуже довго можна розповідати про добрі справи й звитяги іменинника, його службу на благо держави та її людей. Де б не працював, там на себе навалював громаддя діл і робіт – і вирішував їх гідно, серйозно та по-лицарськи.
              Не ставлю за мету розписувати багатющу, унікальну та багатогранну біографію державотворця В. В. Д., про нього є статті, книги, фільми, натомість адресую всім бажаючим прочитати понад 600-сторінковий фоліант «Робити людям добро та віддано служити інтересам України – сенс усього мого життя». Я, а також ще кілька закарпатців, отримав цю чудову працю з автографом від іменинника. У книзі є відповіді на всі запитання стосовно яскравого життєпису цього уродженця Закарпаття, а фото, які пропоную – це лише частина знімків, які лежать у моєму архіві. Пишаюся, що колись у с. Вари на Берегівщині сфотографував двох земляків Василів Васильовичів – академіка-аграрника Шепу та генерала-міністра Дурдинця. Кілька разів друкував це фото у засобах масової інформації, а потім – як корова язиком злизала: пропало та й кінець. Але є тут кадри, як герой мої публікації на одному з ювілеїв краянина сидить із Міністром закордонних справ Геннадієм Удовенком, як ми в урочистій шерензі відкриваємо кімнату-музей у Залужанській (рідній для екс-міністра МНС) середній школі (Мукачівщина), і всюди він людяний, інтелектуальний, виважений, тактовний, благородний, чесний, щонайменше схильний до інтриг і різного роду каверз, сумнівних дій, авантюр чи маніпуляцій. Ця людина з «того замісу», що ніколи не переступала межі – для нього, цього патріота, громадянина, колеги, друга, сім‘янина завжди існувала життєва демаркаційна лінія. Переступити її – це значило б зрадити життєвим правилам, власній совісті, інтересам держави та справи. Ще одна світлина у Фейсбуці – недавня. На ній два Дурдинці – Василь Васильович і його племінник Мирослав. Дуже вдале фото. За спинами цих схожих як характерами, так і зовнішністю один на одного людей – скромний гостинний стіл. Відзначають 82-річчя генерала, дипломата, високого рангу державного діяча.
    Особи на знімку – мені приємні. Я знаю обох, мав нагоду з ними спілкуватися, слухати їх виступи, тож хотів би наголосити: молодий чоловік, який теж прошкує шляхом правоохоронця, має неабиякі здібності та шанси «дорости» до певних службових чолопків. Має для цього знання. Бо, слід надіятися, сповідує ті ж позитивні риси, якими наділений і шановний пан генерал. А ще: життєрадісний, добре володіє мовою, завжди елегантний, має шляхетні повадки, благородний і ерудований. Це якраз і є ті характерні штрихи, які притаманні імениннику Дурдинцю-старшому. Віриться, що Мирослав повсякчас залишатиметься людиною. А наразі – вітаємо й зичимо міцного здоров‘я та багато добра Василю Васильовичу Дурдинцю. Ось такий мій погляд – взір провінційного журналіста – на життєву та службову долю цієї людини, якою пишається не тільки Срібна Земля, але й уся Україна.

    Михайло СИНЬООКИЙ.
     
    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Письмо редактору