ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Закарпатська школа: лінія наступності

    29 березня 2024 п'ятниця
    61 переглядів
    Памятник Й.Бокшаю и А.Эрдели

    «Перше питання для художника: яка тебе земля вродила?»
    Юрій Герц, народний художник України.

    В Україні історично сформувалося кілька художніх шкіл. Багатим національним колоритом вирізняється закарпатська школа живопису, значення якої виходить далеко за регіональні межі. Пропонуємо матеріал про двох яскравих сучасних представників її другої хвилі — Юрія Герца та Володимира Микиту.
    Цьогоріч уславленим майстрам виповнилося вісімдесят, що резонансно відзначалося творчими звітами ювілярів. Вони мають високе державне визнання — народні художники України, лауреати Національної премії ім. Т.Г. Шевченка. Ю. Герца та В. Микиту ставить поряд не лише час і географія, а й неповторний індивідуальний талант, вірність заповітам своїх наставників: обидва навчалися у фундаторів закарпатської школи Й. Бокшая, А. Ерделі, А. Коцки, Е. Контратовича, Ф. Манайла. Увага до них закономірно витікає з бажання зрозуміти масштаби й феномен згаданої школи, їх місце у мистецтві України.

    В історичному сенсі Закарпаття відносно пізно увійшло до складу УРСР, і визнанню мистецтва представників цієї школи на східноєвропейських теренах ми, насамперед, завдячуємо таким авторитетам, як Ігор Грабар (уродженець цих країв) та Тетяна Яблонська, чия творчість зазнала певного впливу закарпатської школи. Однак осмислення цього явища триває й досі.

    Знайомство із закарпатським мистецтвом варто розпочинати з відвідин меморіальних будинків-музеїв Ужгорода, де ще відчувається дух присутності їхніх господарів, таких культових осіб, як Андрій Коцка та Федір Манайло. Згодом, коли у супроводі ужгородського митця і педагога Василя Вовчка я прямував алеєю садиби Володимира Микити, то ненароком зауважив подібність її ландшафтного дизайну з пенатами його колишнього колеги і наставника Андрія Коцки: в Ужгороді сформувався певний тип садиби художника, з терасою, що виходить в садово-паркову зону.

    Співець Верховини
    Першою була зустріч з Юрієм Герцом. Художник вітав нас у своїй просторій майстерні в багатоповерховому житловому будинку, куди він завжди приходить для праці в дообідню пору. Його творчість розкута, експансивна, декоративно-видовищна. Велика втіха — слухати про творчість з перших уст, в умовах майстерні розглядати твори, які вже стали класикою, з коментарями автора.

    На мольберті, покритому мозаїкою спонтанних потоків яскравих фарб, стояла розпочата робота. На ній характерний для Герца мотив із зображенням народного гуляння на тлі дерев’яної церквиці. Він розкривається широкими контрастними плямами, які динамічно вібрують, створюючи піднесений, радісний настрій.
    Власну стилістику і метод роботи Юрій Герц виробив на початку сімдесятих років минулого століття, хоч у той період ще допускалася умовна ілюзорність: моделювання форми і розвиток композиції вглиб. «Маєш відчуття декоративної плями — усе буде в порядку», — підбадьорював учня Йосип Бокшай.

    Свою роботу над майбутньою станковою картиною митець розпочинає з лінеарних начерків, що втілюють основну ідею майбутнього твору. Потім створюється один або кілька живописних ескізів, у яких досягається декоративна та експресивна виразність композиції, пошук адекватної настрою колористичної гармонії, варіюється сила контрасту. Фактично, художник оперує одними й тими ж кольорами у межах холодної або теплої гамми: від дзвінких блакитних до вишнево-коричневих і рожевих, посилюючи їх звучання біло-жовтими контрастами та, залежно від мотиву і стану, вкрапленнями жовто- і синьо-зелених чи фіолетових плям. Важлива пропорція та їх величини. Попри свою декоративність і, я б сказав, «напівабстрактний імпресіонізм», у них відчувається зв’язок з натурою. Інтенсивного звучання кольори набувають завдяки відсутності напівтонів та використання чорного підґрунтя. Здається, що полотна мистця створені на музичній основі у темпі allegro чи presto. Живописна поверхня, ніби звуки цимбалів, вібрує й палахкотить дорогоцінними кольоровими розсипами. Виникає ілюзія часової тривалості. Маємо приклад глибоко індивідуального й артистичного вираженого стилю, сформованого на полістилістичності та прагненні звільнитися від оповідності.

    Більшість творів — варіативні і складають серії. Широко відома серія «Барвиста Верховина», за яку 1994 року Юрій Дмитрович отримав Державну премію України ім. Т.Г. Шевченка. «Юрку, ти не задар прожив двадцять років у Хусті, бо ти відчув дух Верховини, — сказав якось вчитель і земляк Федір Манайло. — То саме активне, що може бути у закарпатському мистецтві. Це тобі напрочуд вдалося».

    Юрій Герц — особа досить стримана, не публічна, уникає інтерв’ю, але при зацікавленій розмові у якийсь момент готовий розкрити скрижалі пам’яті. Тепло згадує свого наставника — високоінтелігентного, завжди енергійного Адальберта Ерделі: «Видите, — пояснює мій співрозмовник, — наскільки у житті й творчості має бути вільним художник, Ерделі міг продемонструвати студентам зовсім несподіваним чином, наприклад, скочивши на підвіконня розчиненого вікна і картинно розвівши руки — ось межа розкутості художника! Фігляр такий був. Його дуже не любила партійна еліта, вішали йому ярлики, що Ерделі переживав досить хворобливо».

    Картини Юрія Герца свідчать про сміливу вдачу і дух експерименту. За тематикою етнографічні, вони передають святкову сторону народного життя, яке протікає на тлі природи та органічно вписаної у краєвид сакральної архітектури. «Тут маємо церкву Кобилецької Поляни, яку мешканці села согласилися розібрати й продали, здається, до Чехії, щоб у замін поставити кам’яну, — коментує автор. — А тут бачите Шелестівську церквицю, далі — у селі Костріно».

    Твори митця фіксують різні типи архітектури багатоетнічного Закарпаття: бойківську, лемківську, румунську чи угорську, що різняться висотою шпилів, характером та кількістю бань. На жаль, ця архітектура, як і традиційний народний побут та пов’язана з ним культура, тихо зникають. За часів незалежності із Закарпаття було вивезено чимало таких церков: із Глинянця, Обави, Медведівців, Нижнього Селища. Чи зрозуміють наші сучасники (у яких часто гору бере приватний інтерес) тривогу художника? Принагідно зазначимо, що викрадені п’ять років тому двадцять п’ять відбірних картин Юрія Герца так і не були знайдені. Тішить те, що ім’я митця отримує дедалі ширше визнання. Інформацію про нього вже в скорім часі буде розміщено у 72-у томі «Світової художньої енциклопедії усіх часів і народів», що виходить під редакцією Брігітт Шубарт (Мюнхен—Лейпциг).

    Митець з родини землеробів
    Важливо відзначити, що носіями так званої закарпатської школи живопису є переважно вихідці із села, які зростали на лоні природи, краще обізнані з народним побутом і більш схильні до споглядальності. Їм притаманне заперечення салонності та застереження щодо авангарду. Яскраве свідчення тому — творчість Володимира Микити.
    Якщо провести паралелі, то мушу визнати, що у творчості він прямий антипод Юрію Герцу. Майбутній художник народився у селянській родині у селі Ракошин Мукачівського району. Без перебільшення, враження його дитинства наклали помітний відбиток на зрілу творчість митця, адже більшість з них присвячені селянській тематиці (до слова сказати, в одній з кімнат пан Володимир відтворив обстановку свого дитинства, де знайшлося місце навіть його дитячій колисці).

    Зустрів нас Володимир Микита у своєму робочому фартуху із незмінною люлькою (подумалося, як на його пастельному портреті Й. Бокшая з обласного музею). Незважаючи на свій поважний вік, художник справляє враження енергійної, зібраної, внутрішньо організованої і незалежної людини, що вміє цінувати не лише свій час, а й добре товариство. Насамперед пан Володимир показав нам свій будинок-музей, де зібрано багато його відомих творів, а також ранні, створені в академічний період у середині 1950-х. Попри живописну м’якість, у цих творах відчувається енергійна микитинська пластичність форми, що згодом трансформується у графічну, дещо сухувату рельєфність у дусі «суворого стилю». Для формування експозиції, за власним зізнанням художника, він навіть повернув собі окремі твори з Національного музею, а до обласного музею — з «Третяковки». «Мої роботи мають бути дома, бо тут їх більше розуміють, то є пам’ять мого народу», — переконаний майстер, і в цьому не стільки пафос, скільки розуміння своєї місії.

    У творчому методі Володимира Микити переважає раціоналізм: ніякої спонтанності, усе продумано і виважено, натиск може бути лише у кольорі та конструктивній, експресивно вираженій формі. Творчість вражає стилістичною динамікою, потужним інтелектуалізмом, стрімкою еволюцією від імпресіоністичних ранніх картин («Дівчина на пленері», «Дівчина з Колочави») до постімпресіоністичних і конструктивістських — у наступний період. Зайвий раз переконуєшся у справедливості вислову, що «добрий художник сам є цілим напрямком у мистецтві», бо маємо справу з вмотивованим внутрішнім творчим розвитком особи, таким собі «мистецьким ф’южном», у якому сплавилися багато відомих у ХХ ст. стилів і напрямків. «Зміна стилістики відбулася природно, бо з’явилися замисли іншого плану. А ці роботи («Дівчина на пленері» — В.К.) виконані після войска, я си був під впливом Ерделя, — характерною карпатською говіркою пояснює Володимир Микита. — Бо після війни давня плеяда митців, таких як Манайло, Контратович чи Борецький, остерігалися малювати соціальні теми. Я ту естафету перехопив і звернувся до народно-національної тематики. Звісно, виникали проблеми, у першу чергу — на рівні досить консервативного Києва, але Москва мої роботи перехоплювала. То був світовий город, і на подібне «відступництво» там дивилися доволі спокійно».

    Значна увага у творах цього спрямування належить картинам, що передають як сільське обійстя з його мирним, сповненого гармонії існуванням людини і тварин, так і катаклізми («Повінь», 2001; «Зсуви», 2010). За цими сюжетами часом прихована складна со-ціально-політична проблематика сучасного українського суспільства, породжена хижацьким використанням новоявленими нуворишами природних ресурсів Карпат.
    Володимир Микита працює у найрізноманітніших жанрах і відповідно до цього застосовує різну виражально-живописну систему. Це можуть бути модерністичні пейзажі: узагальнені, сповнені внутрішньої динаміки, майже «фовістичні» у
    кольорі; насичені, досить декоративні або просторово-об’ємні натюрморти; символічні абстрактні композиції; за класичними канонами міцно побудовані психологічні портрети. Це галерея образів творчої інтелігенції, близьких людей («Моя мамка», портрети художників А. Ерделі, Е. Контратовича, Й. Бокшая, лікаря Д. Снігурського, письменника І. Чандея та ін.). До речі, Альдаберта Ерделі пан Володимир вважає своїм названим батьком — настільки велику роль він відіграв у його житті. Сьогодні це вже персоніфіковані образи епохи.

    Своєю потужною енергетикою увагу відвідувачів також привертає образ сивого дідуся з виразними рисами пластичного обличчя, молодими очима, що трохи сторожко й прискіпливо позирають з-під густих брів. На першому плані — натруджені, підкреслено огрубілі руки (як на картинах Ф. Манайла). Це одне з відомих ранніх полотен «Дідо-казкар» (1961). «Ця робота є певною історичною віхою, бо з-за неї мене намагалися у свій час виключити зі Спілки художників. Спершу партійні функціонери заявили, що я розповсюджую «религийные предрассудки», а потім придумали інше звинувачення, ніби я намалював старого петлюрівця. У дійсності зображена конкретна людина, яка все своє бідне життя батрачила або на полонинах пасла вівці, а згодом вступила до колгоспу. Це був дуже порядний, розумний чоловік, казкар, який, до речі, навіть не знав, що таке комуністична партія. Щоб спростувати звинувачення, я їздив до Воловця, районного центру, за характеристикою на дідуся».

    Будинок-музей Володимира Микити за-ймає два поверхи. Часом відвідувачів зна-йомить з експозицією донька художника. Не знаю, чи то свідомо зроблено, але, піднімаючись на другий поверх, мусиш схиляти голову у невисокому вхідному прорізі — ніби вклоняєшся генію художника, який у наш прагматичний та індивідуалістичний вік зберігає ідеали народництва. Дуже доречний жест на адресу господаря…

    Як уникнути кітчу?
    Насамкінець, пропоную уривок нашої бесіди з уже згаданим ужгородським художником і педагогом Василем Вовчком стосовно сучасного стану й перспективи розвитку закарпатської школи.

    — Мистецтво Закарпаття не однорідне, тут осіли вихованці різних академічних шкіл, перетерпів зміни й побут, вироби традиційних ремесел набули виразно кітчевого звучання. Як би ти охарактеризував цю ситуацію?
    — Старша генерація митців на базі європейських художніх шкіл (Прага, Будапешт, Відень, Париж, Мюнхен і Рим) в умовах демократичної Чехословаччини створила закарпатську школу живопису і тим самим свою місію виконала. Вони мали свіжий, «незасталінізований» погляд. У повоєнний досить короткий час тут спостерігалася відносна свобода, бо радянська влада у щойно приєднаній області ще гралася в лібералізм. Молодше покоління (А. Кашшай, З. Шолтес) формували власний стиль через практику пленерного живопису, користуючись порадами метрів безпосередньо під час пленерів і симпозіумів. Уже їх наступники застосовували знахідки фундаторів і, фактично на їхніх плечах, увійшли в мистецтво. Твори закарпатських художників пізнавані передусім своєю потужною енергетикою. Щоб не стати епігоном, важливо дотримуватися загальних принципів школи, а не наслідувати стилістику і колористичну палітру того чи іншого митця. Існує загроза того, що мистецтво новопосвячених може перетворитися на поверховий кітч. У руслі переосмислення традиції нині свій шлях проторують Маргарита Берец, Іван Дідик, Тарас Данилич, Антон Ковач, Володимир Павлишин. В Ужгороді успішно працюють також вихованці інших шкіл, які не підпадають під визначення «закарпатська школа», наприклад, колишній тернополянин Юрій Боднар, вихованець львівської школи Віктор Панейко та інші.

    — Природно, що комусь хотілося б вийти за межі усталеної живописної системи.
    — У нас є художники, які дотримуються модерністських засад і часом іронічно, чи й зверхньо, ставляться до групи реалістичного спрямування. Я сприймаю це спокійно, бо коли розглядаєш їхню творчість у європейському контексті, то переконуєшся, що там немає новизни і в кожному місті можна побачити подібне. Маємо справу з космополітизацією мистецтва. «Модерністи» так само йдуть уторованим шляхом, пишучи «на чужих плечах».

    Підсумовуючи, хотів би наголосити, що це типова ситуація багатьох міст України, у яких історично сформувалися місцеві школи, обумовлена орієнтацією на Європу, де є реальний арт-ринок. Однак не можу утриматися, щоб не сказати, що ТАК можна працювати і в Нью-Йорку, і в Москві чи Парижі. Приємно відзначити, що нині закарпатське мистецтво настійно пропагують наші друзі за кордоном. Зокрема загальну інформацію про українських митців можна отримати на сайті німецького колекціонера й мецената Зігхарда Рашдорфа.

    Володимир КУДЛАЧ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору