"Закарпатські лікарі часто творять дива..."

Так вважає нейрохірург Василь Федурця, розмова з яким у "Закарпатки" відбулася напередодні Дня медика.

«Ти мусиш любити будь-якого пацієнта, якого тобі Бог довірив», – таким принципом керується у щоденній роботі нейрохірург Закарпатського обласного центру нейрохірургії Василь Федурця. Вірю в його щире ставлення до пацієнтів ще й тому, бо маю чимало знайомих, які гарно відгукуються про лікаря. З Василем Матвійовичем мала можливість поспілкуватися кілька днів тому – і вкотре пересвідчилася, що стереотипна думка, мовляв, порядні лікарі у нас переводяться, – хибна. І саме честь – бо навіть година спілкування з неординарною особистістю свідчить про те, що цілий день минув немарно.

Якщо відверто, я навіть не готувалася до інтерв’ю, хоча зазвичай перед розмовою з людиною намагаюся щось дізнатися про неї. Знаючи з кількох розмов Василя Матвійовича, вирішила йти «наобум» – цей лікар завжди вміє «підкинути» щось цікаве. І вже після його: «Наталко, а про що хочеш говорити?» і мого «…про вас, про життя, про нейрохірургію» – одразу з гумором починає: «То пиши: народився я в 1968-му в Тячеві з великої любові моєї матері Марії та батька з файним іменем Мафтей…»
І поїхало…

«Я народився з великої любові моїх батьків…»

– Василю Матвійовичу, чому вирішили стати паном доктором?

– Чому? Бо ця професія завжди була в неабиякій повазі в нашій родині. Мій батько, дуже добра і щедра людина, з надзвичайною повагою ставився до медиків. У Тячеві на той час працювали лікарі не просто з великої, а з величезної букви – Тіводар, Кочерга. Ці люди були авторитетом для мого батька, він їх завжди ставив у приклад. Батько, до слова, як і всі, мусив робити в комуністичному строю, але при цьому був віруючою людиною, що на той час, певна річ, заборонялося. І саме тому, коли я народився, нянько вирішив похрестити мене, хоча й ризикував утратити роботу. Хрестили мене таємно, о 6 ранку, і я зараз, усвідомлюючи той вчинок, щиро вдячний батькові за цей його справжній подвиг на той час …

– Ким себе бачили в дитинстві?

– Як усі – мріяв стати військовим, бо в Радянському Союзі чоловік обов’язково мав бути воїном, солдатом, кидатися на амбразуру во славу КПРС…Коли шкільна наука підійшла до закінчення, батько вирішив, що я маю піти вчитися на лікаря. Я був дуже самовпевненим і з першого разу не вступив.

– Розстроїлися?..

– Тоді – так, бо не міг собі навіть уявити, що рік у мене пропаде, та вже за якийсь час зрозумів: так Бог дав. Бо я мав прекрасну нагоду перевірити на практиці, чи буде мені до душі та справа, якою хочу займатися. Одразу після «провалу» я влаштувався працювати санітаром приймального відділення в мукачівській лікарні. Там мене зустріли дуже хороші та привітні люди, в лікарні панувала тепла атмосфера. Мені пощастило працювати з такими людьми, як доктор Вітенбергер та Юрій Юрійович Химинець, який, до речі, тоді мені сказав: «Вот есть несчастный больной. Неухоженный, грязный, но ты его должен любить, потому что Бог доверил его тебе».
Так склалося, що на етапі становлення мав удачу вчитися в багатьох лікарів. Бачив багато, вчився новому, і зараз порівнювати усі ці речі особливо цікаво. Мав честь учитися у професора Миколи Поліщука, який був випускником Ужгородського університету, відтак очолив Міністерство охорони здоров’я України і запровадив низку новацій у медицині. Але для мене він був у першу чергу людиною з руками хірурга. Він був уособленням мрії кожного про істинного лікаря – у Миколі Єфремовичу поєднані терплячість, людяність із чуйним ставленням до кожного пацієнта. І цього вчився в нього, і вдячний долі за таку можливість.

Якось одного разу, привізши хворого з Мукачева до Ужгорода, почув від Володимира Івановича Смоланки: «Василю, є вакансія, хочеш працювати?» Я онімів, а він каже: «Думай, але маєш максимум півгодини!» Я погодився одразу й після того ні разу не пошкодував про вибір спеціальності.

«Закарпатські лікарі часто творять дива»

– Василю Матвійовичу, ми, закарпатці, багато чуємо про унікальність нашого Центру нейрохірургії, ім’я його керівника відоме усій Європі, наукові розробки вашого колективу – приклад для всієї медичної спільноти. Але якщо зайти з іншого боку, як би ви, спеціаліст у цій галузі, оцінили наш, саме закарпатський рівень розвитку нейрохірургії. І на тлі загальноукраїнського?

– Тут немає чого й порівнювати: я переконаний, що ми одні з найкращих.

– Хочете сказати, нема чого їхати за кордон?

– Навіть навпаки – з-за кордону до нас їдуть, з інших областей України. Звичайно, подібні речі важко оцінювати, бо всюди є свої досягнення, особливості, але однозначно – такого поєднання сил, можливостей, обладнання, підходу до проблеми та відношення до пацієнта, як у Центрі нейрохірургії на Закарпатті, – думаю, ніде немає.

– Для мене особисто нейрохірургія – як технології, що подібні за тонкощами й особливостями до космічних шатлів. І чи так само космічно дорога ця галузь медицини?

– Відверто, усі маніпуляції в нейрохірургії – надзвичайно складні й серйозні речі. Державі це дуже дорого обходиться, бо вкрай вартісне обладнання, яке використовуємо в роботі. Приміром, у нашому Центрі нейрохірургії мікроскоп із оптикою й тонкою механікою, системами контролю, лазерами самонаведення, який на сьогодні використовують кращі нейрохірурги у світі. Усі лікарі нашого Центру мають можливість на ньому працювати.

– Напевно, задоволення й працювати на ньому?

– Ого! Відчуття, які переповнюють, коли своїми руками за допомогою так само унікального творіння людських рук рятуєш життя – не передати! І саме завдяки цьому, завдяки неабияким організаторським і власне професійним здібностям керівника нашого Центру Володимира Смоланки, всього нашого колективу я можу стовідсотково стверджувати: закарпатські лікарі часто творять дива.

– Попри те, що лікарі творять дива, як на мене, й сам Центр нейрохірургії – унікальна річ: такої охайності, як у цій будівлі, я, відверто кажучи, не бачила в жодній лікарні області…

– Знаєте, я би відповів на це своєрідним жартом: «Театр починається з вішалки, а Центр нейрохірургії – зі Скубенички…» (Посміхається. – Авт.). Говорю про нашу молодшу медсестру, про сестринський колектив, завдяки якому наш Центр сьогодні справді має європейський вигляд. Вони – як бійці невидимого фронту: роблять надзвичайно багато, на їхніх плечах і лежить відповідальність за те, як виглядає лікарня, як приймає пацієнтів (повірте, перше враження хворого важливе: обшарпані стіни, брудні палати тільки додають депресії, погіршують стан, і навпаки – приємні, теплі, чисті коридори налаштовують на позитив).

«Людина повинна відчувати, що вона потрібна державі»

– З огляду на високу вартість для держави, для людей медицини загалом, чи таки дійшли ми в Україні до «точки неповернення» – необхідності впровадження страхової медицини?

– Думаю, не треба перевидумувати біціглю – усе придумано до нас. Держава мусить турбуватися про кожного свого громадянина. Людина повинна відчувати, що потрібна державі. У нас такого ставлення, здається, ще трішечки бракує.

– Я би теж так сказала, бо іноді таке враження, що чимало медиків (тільки не кажу – всі, на щастя, знаю лікарів, котрі є людьми з великої букви) бачать у пацієнтові або грошовий мішок, або бездушне виконання роботи. Та не сприйміть це за образу, і хоча подібне зустрічається в кожній галузі, зараз говоримо саме про вашу і питаю саме вас…

– Повторюся – усе залежить справді від культури людини та відношення до неї держави. Лікар не має бути бідним, він не має думати про городи чи возити бензин за кордон для того, аби вижити і прогодувати родину. Він мусить думати, яку схему лікування запропонувати конкретному пацієнту з конкретним діагнозом, яку техніку застосувати під час завтрашнього хірургічного втручання.

– Завжди так було, що наших лікарів переманювали за кордон на роботу. Чи це триває й досі?

– Це є. І це підтверджує високий фаховий рівень.

– Бачу, у вас у колективі – усі надзвичайно молоді лікарі…

– Молоді, але, тим не менше, всебічно розвинені, за фахом добре підготовані. Я заздрю нинішньому молодому поколінню – тим, хто використав можливості, які були їм дані. І часто мені цікаво почути думку колег, молодших від мене на сім – десять років. Наші молоді спеціалісти володіють мовами, мають можливості навчання у світових інституціях. І завдяки цьому привносять в українську медицину європейські стандарти в лікування невралгій, судомних станів, хвороби Паркінсона та багато іншого.

– Кожна людина мріє досягти чогось, втілити певну мрію на професійному рівні. Чи ви досягли тих мрій саме в роботі?

– Певних етапів досягнув. Розвиватися завжди є куди, потрібно прагнути до більшого.

– Знаю, що недавно ви стали членом надзвичайно поважної організації – Міжнародної асоціації малоінвазивної спінальної нейрохірургії. З цим – вітаю, і ще скажіть насамкінець кілька слів, що ж це за спеціалізація, чим вона цікава?

– Спеціалізація справді вкрай цікава. Малоінвазивні втручання – це велика хірургія, але одного дня. Це дуже тонка й високотехнологічна робота, але ми вміємо її виконувати й хочемо запровадити її в щоденну практику. Аби не морочити голову, наведу один приклад: якось привезли дідуся, якому навіть морфій не допомагав позбутися болю в спині. Він дуже страждав від болю навіть при перевезенні з палати до операційної. Так ось, за допомогою таких малоінвазивних технологій вдалося зробити йому процедури, після яких уже наступного дня дідусь... встав, одягнув калап, із подивом і повагою подивився на нас і пішов додому.

– Василю Матвійовичу, дякую за розмову. Вітаю вас, колектив Центру нейрохірургії і всіх лікарів із професійним святом і щиро зичу міцного здоров’я, успіхів, терпіння, поваги від пацієнтів та визнання від держави.

– Дякую. І насамкінець також хочу привітати з професійним святом усіх нейрохірургів та медиків загалом – здоров’я і ще раз здоров’я.

Н. ПЕТЕРВАРІ