ЗАКАРПАТСЬКІ СИРОТИ

Перечинську школу-інтернат для дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків, І-ІІ ступенів чекає чергове реформування та зміна назви. Престижний навчальний заклад Закарпаття, в якому здобували освіту й так звані панські діти, відкрив свої двері у 1962 році.

В 1979-му, у зв’язку із соціальною ситуацією як у нашому краї, так і в цілому Радянському Союзі, до статуту школи-інтернату внесено зміни. З того часу тут навчаються та виховуються найбільш соціально незахищені діти. Нині тут 136 дітей віком від семи до 17 років. З них - 87 діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, семеро напівсиріт, 42 – покинуті, малозабезпечені, діти з багатодітних сімей. Їм заміняють батьків, рідних, готують до дорослого життя 132 працівники. Майже один працівник на одного вихованця.

Та щороку кількість дітей тут зменшується. Ще два роки тому вихованцями інтернату було 232 дітей. З чим це пов’язано, що чекає на школи-інтернати? Про «плюси» та «мінуси» шкіл-інтернатів, будинків сімейного типу, прийомних сімей – про все це в ексклюзивному інтерв’ю з директором Перечинської школи-інтернату Василем Кобою, який на даній посаді працює 20 років.

«Вуйко-опікун державні гроші тратив на власний розсуд»

- Василю Федоровичу, в Україні діє кілька форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема: усиновлення, опіка та піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу. Державні інституції проводять велику роботу, зокрема й інформаційну, що кожна дитина повинна мати родину. Ми є свідками того, що упродовж останнього часу на Закарпатті відкрито багато будинків сімейного типу. Невже школи-інтернати закриють?

- Є Постанова Кабінету Міністрів України від 17.10.2007 року за №1242 «Про затвердження Державної цільової соціальної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», яка розрахована на період до 2017 року. Школи-інтернати будуть існувати, але кількість дітей має зменшитися. На жаль, мусимо зменшувати і кількість працівників, що є болючим для нас питанням. Тому адміністрація школи-інтернату вирішує питання щодо перепрофілювання навчального закладу.

Я - за те, аби кожна дитина виховувалася у сім’ї, на чому постійно наголошує Президент Віктор Ющенко. Насамперед підтримую усиновлення, а вже потім - решту форм, які ви вище перерахували. Водночас я - за строгий відбір тих батьків, які створюють будинки сімейного типу або прийомні сім’ї.

- Чому?

- У 1989 році у Чопі був створений перший будинок сімейного типу на Закарпатті. Через кілька років між батьками та прийомними дітьми виник конфлікт, який закінчився судовим рішенням про позбавлення волі одного з батьків. П’ятеро дітей було повернуто до нашого закладу.

Маємо не дуже приємний випадок, який стався у прийомній сім’ї у Виноградові. Сім’я взяла на виховання наших трьох діточок – брата з сестричкою та ще одного хлопця, вік яких був більше десяти років. Найстаршого хлопця через неповні два місяці було повернуто. У школі-інтернаті він був активним, спортсменом, деколи міг і побешкетувати, але педагогічний колектив претензій до нього не мав. У 2005 році закінчив наш заклад, наразі навчається у Виноградівському технологічному училищі. Через кілька років покинув цю сім’ю і другий хлопець. Він був і є надзвичайно здібним. Нині навчається у Мукачівському військовому ліцеї.

- Які були причини названих вами випадків?

- Такого віку дитина уже сформована, тому в сім’ї приживається дуже важко, між батьками та прийомними дітьми виникають непорозуміння.

Наведу і «опікунський» випадок. Батьки померли. Круглими сиротами залишилось п’ятеро дітей. Їхнім опікуном став вуйко. На дітей від держави отримував великі гроші, але дітям з того мало що перепадало. Гроші чоловік тратив на свій розсуд. Тому через певний період часу служба у справах дітей влаштувала цих сиріт до нашого закладу, водночас позбавила їхнього вуйка права бути опікуном.

«Майбутнє усиновлених дітей передбачити важко»

- Торік під час Всеукраїнського форуму усиновлювачів Президент України Віктор Ющенко закликав усиновлювати дітей – без батьків їх нині в Україні понад 30 тисяч, на Закарпатті – 1800…

- Згідно із Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 року пріоритетним у вирішенні майбутньої долі дітей-сиріт є така форма, як усиновлення. І згідно з цим законом саме держава повинна взяти на себе всю відповідальність за долю дитини-сироти та дитини, позбавлених батьківського піклування. Але мушу сказати, що, на жаль, Закон у повному обсязі не виконується. Наприклад, у 33 статті цього закону записано: «Забезпечення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з її числа житлом». Однак на практиці це виглядає не так.

Щодо усиновлення. Ідея прекрасна, але наслідки та майбутню долю усиновлених дітей передбачити дуже важко.

Наведу свіжий приклад. На Перечинщині віднедавна діє один будинок сімейного типу – в селі Порошково. Батьки забрали у нас двох дітей – хлопчик навчається у 4-му класі, дівчинка – у 7-му. Діти задоволені. Але мене дещо насторожує. У Перечині живе старенька бабка цих дітей. Коли вони були у нас, то щосуботи ішли до бабки допомагати по господарству. Нещодавно прийомна мати була в мене і казала, що діти не хочуть іти навідувати бабку. Я у це не вірю. Найближчим часом з’ясую це питання: відвідаю будинок сімейного типу та бабку. У неї є хата. Їй можуть нав’язати чи підсунути якусь людину, яка доглядатиме за нею, з метою прибрати до рук це помешкання. А діти до 18 років будуть жити у будинку, а потім залишаться без даху над головою. Якщо вчитимуться у вузі, то там ще житимуть до отримання диплому. А далі що чекає цих дітей? Вулиця і статус «бездомний»?!

- Віктор Ющенко «усиновлювачів» заохочує, нагороджує, отож можливо, що настане той час, що всі 30 тисяч сиріт матимуть власні родини…

- Усіх дітей і так не заберуть. Люди не хочуть брати ризикових дітей. Кожна прийомна сім’я хоче мати хороших дітей, здорових, гарних. Для мене такий підхід вибору дітей незрозумілий. До того ж, є кілька випадків повернення – бачать, що дитина не така, як їм хотілося, то повертають.

Нещодавно на колегії управління освіти заслуховували інформацію. У Рахівському районі173 сироти. З цього району в нашій школі нема жодної дитини. Зараз у цій демографічній ситуації іде боротьба за дитину. Кожна школа зацікавлена, аби дитина вчилася у них, бо це – додаткове фінансування. Даний приклад навів не випадково – з Рахівщини повинні брати приклад й інші райони. Якщо такий гірський район може дати ради 173 сиротам, то чому з аналогічною проблемою не можуть впоратися більш заможні райони?

- Ви наводили невтішні приклади діяльності прийомних сімей, будинків сімейного типу. А чи є «мінуси» у шкіл-інтернатів?

- «Мінуси» є не у шкіл, а у самій системі. Вихованці шкіл-інтернатів призвичаюються до споживацтва. Отримують все готове. А спробуй їм щось не дати – контролюючі органи відразу будуть тут. Але сирота і так уже обділена, тому їй краще передати, аніж не додати.

«Дітей-ромів у нас щороку меншає»

- Чи були у Вас випадки, коли матері знаходили своїх покинутих чад і забирали їх, розкаювалися у вчиненому?

- Було кілька випадків, коли матері знаходили покинутих дітей. Але діти не хотіли іти з ними, бо тут їм добре, вони у теплі, чистоті, а їхні рідні батьки були обдертими, брудними.

Наші діти щороку відпочивають у Голландії по три місяці. Цього літа було 48 дітей, торік – 72. Там спілкуються з сім’ями, співають, танцюють, пізнають світ, розширюють свій кругозір.

Мене дуже хвилює така ситуація, коли деякі наші випускники знаходять своє коріння, ідуть у табір і стають звичайними циганами. Є й приємні випадки. Наприклад, Токар Ілона і чути не хоче про табір – навчається у культросвіті. А її сестру забрала мати у табір. А цигани хитрі – чекали, поки дитина підросте і у 14 років забирають, аби і на них діти заробляли.

Упродовж останніх п’яти років у процентному відношенні кількість дітей-ромів у нас зменшується. Вважаю, що це пов’язано з соціальними виплатами на дітей. Циганки уже не так часто залишають дітей у пологових будинках, а тримають дитину біля себе, бо щомісяця отримують гроші. Це добре. Особливо для дитини. Яка б мати не була, але вона мати.

- З якими юридичними питаннями доводиться найчастіше стикатися?

- Наш заклад розрахований для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На жаль, до нас раніше прийшло багато дітей без статусу, яких матері покинули у пологових будинках, а потім ці діти пройшли через Свалявський, Виноградівськийчи Чинадіївський дитячий будинок. Щомісяця наш юрист готує по декілька позовних заяв, спільно допомагає нам у цьому районні прокуратура та служби у справах дітей. Ми поспішаємо все залежне від нас зробити, аби дитина-сирота після випускного мала статус і могла користуватися пільгами, які передбачає закон.

- З нашої розмови зрозуміла, що однією з головних проблем для ваших випускників є житло?

- Так. 70 відсотків дітей стає бездомними, частина ромів знаходить своє коріння і йде у табір. І лише 30 відсотків випускників мають дах над головою. Зазвичай, вони ідуть жити до рідних або повертаються до свого житла. За часів Союзу при фабриках, заводах були гуртожитки, малосімейки. Згодом працівники підприємств отримували безкоштовне житло. Як раніше, так і тепер своїм випускникам допомагаємо здобути освіту, працевлаштуватися. Але житлові проблеми ми вирішити не можемо. Нині є багато соціальних служб, але доросла дитина-сирота залишається зі своїми проблемами наодинці.

Держава добре фінансує дітей, поки вони вчаться. Коли стають дорослими – все припиняється. Якщо вчаться у ПТУ, вузах, то мають хороші стипендії. Ми допомагаємо нашим випускникам здобути освіту, працевлаштуватися. У декого доля і справді добре складається, а у декого рано чи пізно проявляються гени. І нікуди від науки не подінемось. І тут ми безсилі. Дитина покидає навчання, тікає у табір, краде і т.д.

Голландці дбають, аби випускники інтернату мали дах над головою

- Ви щойно сказали, що вирішити житлові проблеми для своїх випускників вам не під силу. Але мені доводилось чути, що декого ви таки забезпечили дахом над головою. Не любите хвалитися?

- Завдяки налагодженим зв’язкам із голландським благодійним фондом «Християнська допомога Східній Європі» в одному з наших приміщень зробили ремонт, створили умови. Це свого роду гуртожиток. Там є кухня, пральня. Діти самі собі готують, перуть, готуються до самостійного життя. Живуть там учні 10-11 класів, які навчаються у Перечинський ЗОШ І-ІІІ ступенів. Наразі працюємо з голландцями ще над одним проектом. З нашої недобудови, яка знаходиться поруч, плануємо зробити гуртожиток сучасного типу на 48 місць для наших випускників, які навчатимуться у вузах.

- Упродовж останніх двох років інтернат не впізнати…

- Ви хочете спитати про фінансове забезпечення? За ці роки – воно прекрасне. Замінили опалювальні системи, комунікації, зробили нову котельню, облаштували спортзал, робимо сучасні внутрішні туалети. На 2008 рік було закладено 6 млн.668 тис.грн. У нас чотириразове харчування, тому 25-26 грн. іде щодня на харчування однієї дитини. Затримки із надходженнями коштів не було. Єдиним недоліком є те, що не можемо перекидувати кошти з однієї статті на іншу. Наприклад, на енергоносіях ми зекономили понад 35 тис.грн. Але використати їх на інші цілі не маємо права. Ці кошти повертаємо туди, звідки вони надійшли – до обласного бюджету.

Згідно з проектом кошторису витрат на 2009 рік передбачено 10,5млн.грн. З даної суми вдасться завершити виконання програми щодо енергозбереження (заміна вікна, дверей на метало пластикові), а також замінити 45-річну підлогу та провести ряд інших робіт.

Тетяна ГРИЦИЩУК