Закарпаття: Дусино славне географами, а Плав’я — істориками! (ФОТО)

Кожна вулиця, сільце та село, як і місто чи регіон, мають свої неписані закони, традиції, звички, моди, легенди, міфи, рецепти, правила, ритуали, та навіть духовні цінності, кумирів, професії, яким нерідко посвячують своє життя.

Сказане стосується невеличкого, зате історичного Плав’я, яке однією вуличкою із назвою Визволення (Зелена значно коротша), як нить струмка, витягнулося на кілька кілометрів аж ген до підніжжя Бужори. Із крайніх хат видно Кичеру, Стій, але це вже якщо дивитись навпроти. У селі – кілька десятків мостів, мостиків і лавок через потічок, який улітку ледь-ледь струменить і до річки Дусинки біжить. А колись, як згадують старожили, був повноводним, дзвінким і рибним. На жаль, міліє не тільки він, але й інші водні артерії краю...

У дорадянські та перші післявоєнні роки Плав’є, як більшість закарпатських сіл, виглядало бідно. Нині його найперше багатство – це хлібосольні люди, яких у селі майже 850. А ще помітне село старезним дубом на узгірку, який чахнув-висихав, а зараз ніби вибиває паростям із-під самих коренів. Громада цьому тішиться та каже, що якби не дуб, то про Плав‘є не знав би Відень чи Прага. Саме у архівах цих міст згадується це 700-столітнє дерево. Свого часу сюди, до дуба-велета, водили учнів на екскурсію. А ще кажуть, що саме звідси й починалося це колоритне село. Нині його найстарішою жителькою є 91-літня Ганна Гучкович.

Але і це не все. У цьому закарпатському селі з такою унікальною назвою народився відомий фотомитець Микола Поцко. Тут жив до 11 літ. А потім доля закинула його у донецькі краї, де вчився в інтернаті. Однак так сталося, що саме у рідному селі він зробив своє перше фото – тітку з коровою, чим пишається неабияк. Із ди-пломом Хустського профтехучилища, де вивчився на фотографа, зустрів не тільки свій ювілей, але й 65 вернісажів, у тому числі у кращих виставкових залах Європи. Схоже, ані один митець краю не мав таких почестей, як пан Микола.

Сільський пейзаж буде частинний, якщо не сказати про плав’янську дерев’яну церкву. Збудована кілька століть тому без єдиного цвяха, дерева кріпилися струганими кілочками. Щоправда, розтягли її комуністи, до того ж руйнаційні роботи розпочали на другий день Великодня – на початку 60-их. Народ плакав, коли бачив, що унікальну пам’ятку минувшини так безжально нищать. Але що можна було вдіяти, коли добро дали в обкомі партії та облвиконкомі. Нібито колгоспний парторг і тракторист-безбожник змушені були поневолитися команді зверху. Відоме село сімома правоохоронцями, а один плав’янин у російському тоді ще Ленінграді дослужився навіть до полковника.

Мало хто знає про такий факт: уродженець цього крихітного села Йосип Янович (1936 р. н.) у першій половині п’ятдесятих став студентом історичного факультету Ужгородського державного університету, після завершення якого працював у комсомолі, відтак навчався в аспірантурі та згодом захистив кандидатську дисертацію. Досліджував профспілковий рух на Закарпатті. Але, як не прикро про це писати, у вісімдесятих учений помер. Родина Яновичів – одна з найзна-ніших на теренах усієї Дусинської сільради, до якої входить Плав’є.

Як згадують очевидці, коли історик приїжджав з обласного центру у рідні краї на вихідні, то найперше зупинявся у рідного брата Федора (Ферія) у Дусині, який довгі роки працював у сільській раді. Довкола себе збирав юрби сельчан, усім хотілося побачити, хто такий і як виглядає вузівський учений. Хтось навіть казав, що мав намір „посягнути” на професорський портфель. Безсумнівно, захистив би докторську неод-мінно, але Бог йому відміряв на білому світі мало літ життя. Шкода! Автор цих рядків востаннє спілкувався з ним на вокзалі Львова в середині 80-их.

До речі, Й. Янович мав п’ятьох братів і сестру. Два пустили коріння в Ужгороді, інші жили на Свалявщині. Якоїсь неділі мій нині вже покійний нянько, який цього чоловіка знав, мені сказав, що поспішає у центр села, бо має приїхати доцент з університету. Назвав його тоді мислителем – гарно, авторитетно та поважно. Переконаний: був би земляк живий, то стояв би у шерензі з такою відомою ужгородською професурою, як Михайло Троян, Омелян Довганич, Василь Худанич, Едуард Балагурі, Іван Гранчак, Яків Штернберг, Олег Мазурок, Дмитро Данилюк, Михайло Тиводар, що присвятили своє життя дослідженням різних аспектів крайової історії.

Однак на цьому стежка на істфак УжДУ для сельчан не заросла. Якщо першим із сільської глибинки її протоптав Й. Янович, то згодом його слідами пішли син найстаршого брата Івана – Федір, 1953 р.н., який довгі роки працював у Дусинській середній школі учителем історії (у старі радянські часи займав чільну посаду у райорганізації товариства „Знання”). Позаторік став пенсіонером і живе у Плав’ї. Принагідно зазначимо, що його молодший брат Василь, який мешкав у Чернику, був чудовим спортсменом, приваблював своїми біцепсами, високою загальною культурою та запросто міг покласти на лопатки дво-трьох супротивників. Казали, що „Сідий” (це його прізвисько) такий собі свалявський Атлант.

Згадав із цього приводу цікавий епізод. Практикуючись свого часу у газеті „Закарпатська правда” (учився тоді на 5 курсі), я побував із ним на тренуванні на ужгородському стадіоні „Авангард” і написав про земляка-атлета замітку „Куди летить спис”. А фотокор зафіксував випускника інституту фізичної культури тієї миті, коли він готувався до метання цього спортивного снаряда. А ще були з ним ядро, диск, відтак кандидат у майстри спорту з легкої атлетики поспішав поштовхати штангу та на боротьбу. Очевидно, такі заняття й виснажили красеня-чоловіка, який завчасно ліг у могилу. У цій великій родині хлопці та дівчата вивчилися на торговців, зв’язківців, працювали в міліції, геології, пов’язали своє життя з хліборобською справою, медициною, освітою тощо. Шкода, що з моїх колег ніхто так і не спромігся сотворити життєпис цієї славної сім’ї з Плав’я. Думаю, що Яновичі сповна винагородять ймовірного автора за такий труд, бо якщо порахувати, то можна ствердно сказати, що таких родин на Закарпатті не так уже й багато.

Та на цьому плав‘янські історики не перевелися. Згодом студентом істфаку ще тодішнього УждУ у 1965 р. став Василь Мигович (на світлині), у майбутньому директор Дусинської середньої школи протягом майже15 літ. Нині він – один із активістів районного товариства інвалідів, яке опікується людьми з обмеженими можливостями. А дочка цього педагога-інтелігента Марійка – теж історик за фахом і працює у Росошанській ЗОШ І-ІІ ступенів. Щоправда, в неї диплом уже УжНУ. Однак уже згодом, до того ж у вельми зрілому віці, на історика пішов учитися ще один вихідець із Плав’я – Семен Попович (1942 р.н.). Ставши педагогом, він свої „історичні” знання передавав кільком поколінням тутешніх учнів – матерям і батькам, навіть бабусям і дідусям тих, хто зараз у виші ходить на заняття та студіює нау-ки.

У його незвичайній біографії є один цікавий штрих: досить довго холостякував, а згодом долю поєднав із Вірою Гуцою, яка у Дусино за атестатом про середню освіту „прибула” із Тибави. Коли довідався, що школярка хоча й далека, але родичка відомого вченого зі світовим іменем Ю. Венеліна-Гуци (десь у четвертому чи п’ятому коліні), то вирішив не упустити свій „історичний” шанс. Пригадується: повновидній дівчині з сусіднього села не виповнилося ще й 17, а учитель мав за тридцять, однак перемогу святкувала любов – одна на два серця. І хоча прикро це констатувати, однак земна дорога цього подружжя кілька літ тому завершилася...

Але казці, кажучи образно, ще не кінець. Коли до теми про сільських істориків доплюсувати розповідь про двох чарівненьких сестричок на прізвище Фурть – Віти (на фото вона вдома під час літніх канікул) й Алли, то стане очевидним той факт, що розповідь можна продовжувати. Між іншим, старша уже на фінішній прямій, тобто закінчує нацуніверситет, а молодша наближається до навчального екватора. Автор статті мило з дівчатками побесідував, коли дізнався, що будуть „історичками” нового покоління. А днями від родичів і сусідів до-відався: їхнім колегою вирішив стати односелець Славко Белей (Керечун). Про юнака в селі кажуть, що на однойменний факультет потрапив досить легко, адже середню школу закінчив на „відмінно”, здобувши серйозну базову освіту. Ось такі вони, історики одного села у чотирьох вимірах: від Й. Яновича й аж до
С. Белея (Керечуна) та двох сестричок Фурть і їхнього ровесника Андрія Русина.

Не менш захоплюючою, а коли точніше, то навіть унікаль-нішою є розповідь про географів із Дусина. Якби вдалося скликати їх усіх купно, то виструнчився б цілий ряд із десятка „землеписців”. На першому місці – педагог-усезнайко Іван Сойма (на знімку вверху він справа із колегою Павлом Фотулом у 2015 р.), учительський стаж якого складає 43 роки. Далі йдуть Іван Метенько, який, на жаль, так і не довчився на географічному факультеті Львівського національного університету – помер. Уже згадуваний учитель І. Сойма, випускник однойменного факультету (найстарішого у Європі) Чернівецького вишу та перший, хто на Свалявщину у далекому вже в часі 15 серпня 1973 р. прийшов фаховим учителем-географом, має колегу-доньку Ярославу (вона зараз мешкає в Ужгороді та працює тимчасово в іншій сфері). До тих пір цей предмет учням ви-кладали всі, але тільки не географи – історики, фізики, хіміки і т. д. У райвно тоді пропонували йому школу у Плоскому, але обрав у Дусині. Чому? Бо звідсіля хоча й не набагато, але ближче до його рідної Тересви на Тячівщині. Вловили? Навіть у цьому іронічно-жартівливому випадку спрацювала географічна натура Івана Семеновича. Думав, що три роки відпрацює та чкурне додому. Але тут чекала чарівна Маргарита з родини Сайлерів.

У цьому списку дусинських географів – Вікторія Ковач і Євгенія Павлович. Перша студіює цей предмет у Львові, у Франковому університеті, а друга обрала навчальний заклад в Ужгороді. Тамтешній факультет на чолі з деканом С. Попом є наймолодшим з-серед усіх своїх співбратів – його літопис розпочався у 2005 р. Тут училася також Тетяна Мигович, яка географію, туризм і суміжні дисципліни викладає в Свалявському технічному коледжі НУХТ. Вона зоставила свої сліди у другому випуску – всього кілька десятків студентів пішли з його стін у великий географічний світ. Ще про цікавий штрих до Чер-нівецького вишу і його дусинських вихованців: тут граніт „географічної” науки гризли Ельвіра Папіш (Таркович) та Іван Грабар (щоправда, здобував знання зочно).

А наймолодша з цієї плеяди Оленка Полянська також училася на географа у Терно-пільському національному
педуніверистеті ім. Володимира Гнатюка. Аби завершити цю „географічну” тему, слід сказати, що обдарований метр-освітянин і тепер вчить хлопців і дівчат цього предмета, потроху передаючи свою багатющу життєву практику та мудрощі, вчительський досвід Мар’яні Таркович. Маючи Мукачівське педагогічне училище, навчалася в одному з вишів Рівного на геофаці та зараз працює заступником директора Дусинської одинадцятирічки. Отже, якщо підрахувати, то вийде рівно десять осіб, тобто тих, хто у різні роки та періоди пішов слідами свого учителя І. Сойми. А для нього життєвим прикладом у науці є колишній його декан Ярослав Жупанський (на сьогодні вже покійний), професор і доктор наук, відомий учений у цій сфері.

Отже, Іван Семенович Сойма недарма у Дусині кинув життєвий якір – ось скільки земляків стали географами. За те, що виховав стількох продовжувачів цієї справи, йому тільки уклінно треба подякувати.

Підсумовуючи, слід наголосити: якщо Плав’ю (краю в тому числі) реноме та славу творили та нині чинять історики Яновичі, Поповичі, Миговичі, натомість Дусину імідж „пише” ціла гвардія знавців географічної науки. Але ще існують фізики та лірики. З-серед продовжувачів традицій фарадеїв, ньютонів, енштейнів, боголюбових, пулюїв – плав’яночка Марійка Мигович та Іван Гуйван. Вони, слід спо-діватися, гідно переймуть естафету від Стапана Біласа, Бориса Райти, Олени Гонак (остання хоча й немісцева, але за своє учительське життя доклала чимало зусиль та завзяття, аби ця природнича наука була у школі на висоті). Звісно, можна не тільки про істориків, географів, фізиків статті писати, але й про ліриків, тобто філологів (вони є знавцями рідної мови) слово на підтримку гарне сказати. Їх теж багато у школах Дусина, Плав’я та Росошів, і всі вони – місцеві. Але всьому – свій час...

Михайло ПАПІШ.
(Фото з домашнього архіву автора).