Закарпаття : По цілющу воду - до Сваляви

Найкраще з Києва до Сваляви їхати через Старокостянтинів. І хоча після нього з житомирської траси доведеться звернути на звичайне двосмугове шосе, це шлях не тільки найкоротший, але й наймальовничіший.

Наприклад, райцентр Чуднів. Тут варто зупинитися. Мало де у світі на відстані прямої видимості стоять відразу чотири дерев’яні православні церкви й кам’яна католицька — всі XVIII століття. Окремо варто помилуватися різьбленням і живописом чотириярусного дерев’яного іконостаса Петропавлівської церкви, який — унікальний випадок у нашій країні — залишився таким, яким він був при відкритті церкви в 1769 році.

Наступну зупинку можна зробити в Старокостянтинові, який відомий своїм замком на мисі в злитті рік Случ й Ікопоть. Замок ще в середині XVI століття побудував князь Костянтин II Острозький зі знаменитої династії православних магнатів Речі Посполитої. І хоча пізніше до оборонної вежі замку прибудували католицький костьол, можна побачити, як виглядав типовий український форпост на кордоні з Диким полем — замок був ланкою ланцюга укріплень проти нападів татар. На жаль, інших фортець не залишилося, отож у Старокостянтинові матимете унікальну можливість уявити себе на місці наших предків із кривавого й героїчного XVI століття.

А прогулянка міською набережною змусить посміхнутися: зненацька з очеретів виглянуть футуристичні скульптури з... металобрухту. Соромлива русалка, весела мураха. Як ці «запчастини» потрапили не в приймальний пункт, а в золоті руки майстра — загадка. Але ідея й виконання класні!

Далі дорогою вказівник на Кам’янець-Подільський ігноруємо: до Кам’янця уже якщо заїжджати, то всерйоз і надовго. А нам на захід, отож за селом Ярмолинці повертаємо на Гусятин. Селище розкинулося між крутими обривистими берегами легендарного Збруча, що довгий час був кордоном з Польщею. «Місто двох берегів» до 1939 року розділяла річка. Лівобережний Гусятин був радянським селом, а правобережний — західноукраїнським містечком. У центрі височіють дуже стара церква й костел монастиря бенедиктинців. Трохи поодаль на пагорбі виступає готично-мавританська будівля колишньої синагоги.

Далі — міст через Збруч, що переносить нас на український захід, де кожне місто має особливий шарм і за час відносно короткого радянського минулого збереглося більше дореволюційних пам’яток культури. На одну з них — дерев’яну Хрестовоздвиженську церкву XVII століття — можна помилуватися, проїжджаючи через Копичинці.

Дальше в’їжджаємо в Чортків, що радує око добре збереженою ратушею з торговельними рядами й мальовничими руїнами замку 1610 року. Замок спорудили з ініціативи першого власника цих земель польського шляхтича Єжи Чартковського й, імовірно, у свій час він був потужним укріпленням з розвинутою системою замкових підземель. Зведена без єдиного цвяха, Успенська церква, що стоїть у центрі міста, дуже стара — побудована 1635 року, але виглядає як новенька. На Ринковій площі завдяки ратуші з вежею панує атмосфера Середньовіччя. Тут знімали кіно — «Вершники», «Діти підземелля», «Квартет Гварнері», «Вишневі ночі».

Наступна зупинка, гідна неквапливої прогулянки, — Бучач. На березі Стрипи колись височів замок XIII століття. Зараз його залишки зовні нагадують руїни замку в Чорткові, тільки більш доглянуті. В XVII столітті замок пережив штурми козаків, татар і турків, даючи притулок місцевим жителям. Але більш відомий цей замок «жіночою» обороною. Коли наприкінці XVII століття Бучач взяли в облогу війська султана Магомета IV, опір очолила дружина Потоцького Тереза. За легендою, турки, дізнавшись про те, що їм доведеться воювати проти жінки, відступили. До речі, згодом саме султанові Магомету IV написали свій знаменитий лист запорозькі козаки.

Зараз над містом височіє ратуша роботи архітектора Бернарда Меретина й скульптора Йогана Георга Пінзеля. Її вежу підтримують каріатиди та прикрашають дерев’яні фігури Пінзеля.

Уже на окраїні міста зупиняємося на хвилинку біля 400-літньої липи, яку називають Золотою. Саме на цьому місці 18 жовтня 1672 року підписали Бучацький мир між Польщею і Туреччиною. За умовами цього договору все Поділля відійшло під владу Туреччини.

Проїжджаємо місто Монастириська — з його походженням і назвою все зрозуміло. Тут дивом збереглася будівля тютюнової фабрики XVIII століття. У колишньому приміщенні районних електричних мереж стараннями священика греко-католицької церкви Анатолія Дуди в листопаді 1996 року відкрився музей лемківської культури й побуту, більшість городян — лемки.

Міст через Дністер з’єднує дві області — Тернопільську та Івано-Франківську. Перший великий населений пункт — Тисмениця — хутряна столиця України. А далі єдина рівна десятикілометрова ділянка дороги виводить до обласного центру.

Проїхати вузькими вуличками Івано-Франківська непросто. Туристи, як правило, довго в колишньому Станіславі не затримуються, розцінюючи місто як перевалочний пункт. А дарма. Засновником міста був граф Андрій Потоцький, представник стародавнього галицького магнатського роду, що володів великими землями. Він доручив планування міста французькому архітекторові Корасіні, що задумав Станіслав як «ідеальне місто» у вигляді зірки. Центр — палац графа Потоцького, від якого променями відходять вулиці й провулки. З роками Івано-Франківськ змішав у собі стилі всіх епох і народів. Блукаючи його вуличками, кожний може вловити щось знайоме, уже бачене в східних або західноєвропейських країнах.

Як і в багатьох містах Західної України, життя тут вирує навколо ратуші. Її високий шпиль слугує прекрасним орієнтиром для туристів, які заблукали. У центрі можна заглянути в Кафедральний греко-католицький собор, прогулятися алеями вулиці Шевченка, оглянути Художній музей на майдані Шептицького. Тут можна ознайомитися з унікальною експозицією ікон і скульптури, перлиною якої є ікона святої Маргарити, написана в другій половині XV століття.

Їдемо далі. Колись на місці нинішнього міста Долина буяли густі липові ліси. Невисокі гори оточували долину ріки Сивка. На горі Вознесіння на висоті 458 м на початку другого тисячоріччя був заснований монастир отців василіан. Довкола нього й розбудовувалося місто. На центральній площі постамент Михайла Грушевського. Долиняни пишаються тим, що це перший пам’ятник першому лідерові незалежності. Музей «Бойківщина» споруджений на кошти колишніх жителів Долини, а нині громадян США Антоніни та Омеляна Антоновичів. Багато років активісти збирали по гірських селах історичні цінності, знаряддя праці й предмети побуту корінних жителів. Музей вийшов на славу — у п’яти залах розмістилися й природа, й історія, й сакральне мистецтво Бойківщини.

На околиці знаходимо потрібну нам автозаправку й при ній затишне кафе — далі гори. Торунський, або Вишківський, перевал — один з найскладніших для їзди у Карпатах. Вузька дорога серпантином піднімається густим ялиновим лісом. З перевалу відкривається приголомшливий вид на околиці. Спуск нагадує атракціон: дорога змією в’ється уздовж швидкої гірської річечки, що додає екстриму, то наближаючись, то зникаючи в глибокій ущелині.

За селищем Воловець піднімаємося на міжнародну трасу, що йде зі Львова на Ужгород. Широка, відносно недавно реконструйована магістраль дозволяє розслабитися. Ще трохи й ми прибудемо до кінцевої мети нашої подорожі — Сваляви, міста-курорту, що славиться своїми мінеральними водами.

У грамотах короля Угорщини за 1463 рік згадувалося про цілющі властивості мінеральних вод Свалявщини. З 1800 року свалявська мінеральна вода експортується до Відня і Парижа як дорогий столовий напій. 1842-го у Будапешті її визнали однією з найкращих мінеральних вод, а 1855-го отримала золотий диплом на виставці в Парижі. У Сваляві й околицях процвітає туристичний бізнес. Отож залишається лише вибрати готель або садибу по кишені й насолоджуватися красою закарпатської природи.

Любов Чигир