Закарпаття : про автономію і сепаратизм

Схоже, в умовах, коли Київ застряг у визначенні власних зовнішньополітичних пріоритетів і відчув перманентне загострення внутрішньополітичної ситуації, український президент втратив розуміння свого статусу в очах Заходу та Росії, а українські напіврозкладені Збройні сили і надалі скорочуються, ситуацією поспішають скористатися далеко не великі зовнішні гравці. Так, все більш явне прагнення вирішити деякі зі своїх проблем за рахунок ослабленої України, слідом за Румунією, став демонструвати й інший сусід - Угорщина.

Черговим тривожним дзвіночком стало інтерв'ю посла Угорщини в Україні Міхаля Баєра українським ЗМІ, в якому він запевнив, що у Будапешта немає жодних територіальних претензій до Києва, і водночас ці самі претензії по суті висунув.

Зокрема, мова йде про заяву посла про те, що Угорщина підтримала ідею створення в Закарпатті автономії для угорської громади. «На останньому засіданні угорський уряд запропонувало підтримку тим ініціативам, які виходили від легітимних політичних організацій закарпатських угорців. Це ініціатива однієї з двох угорських партій Закарпаття. Ми просто забезпечили свою підтримку цим ініціативам, і ні про який сепаратизм мова не йде», - сказав Баєр. За його словами, з двох-трьох питань «поки не змогли знайти загальне формулювання для протоколу», коли знайдуть спільну мову - підпишуть протокол. Коментуючи думку, що виділення для етнічних угорців Притисянського району Закарпаття може стати приводом до приєднання цієї території до Угорщини, посол заявив: «Говорити можна про що завгодно. У Криму існує автономна республіка, в Європі існують також автономії...»

Перш за все, про автономію. Посол явно лукавить, апелюючи до прикладу Криму. Тут, як відомо, створена не національна автономія, більше того - саме наявність життя в єдиному політичному середовищі і просто постійна побутова та культурна взаємодія, перш за все, етнічних росіян, кримських татар та українців, робить взагалі неможливими будь-які розмови про «національну таємницю» Автономної республіки Крим (до того ж, як відомо, і сама автономія цього регіону, не дивлячись на назву, законодавчо дуже умовна). Прикладами ж саме національних автономій на території Україні взагалі не пахне - навпаки, заява посла Угорщини якраз співпала з показовим подією: голова Сойму підкарпатських русинів, протоієрей православної церкви Московського патріархату Димитрій Сидор Апеляційним судом Закарпатської області був визнаний винним у посяганні на територіальну цілісність України і засуджений до трьох років позбавлення волі з призначенням випробувального терміну на два роки. Причина - заклики до створення «русинської державності».

Приклад автономій в Європі також у даному випадку вельми сумнівний. На тлі процесів глобалізації європейське поняття національної держави все більше розмивається, і тут у збереженні цих утворень все більшу роль відіграє навіть не політичний, а економічний чинник. Але варто згадати, що після проголошення незалежності Косово Європу прийнялося не на жарт лихоманити, оскільки приклад косоварів буквально сколихнув європейських сепаратистів. Регіональний уряд Країни Басків - автономної області на півночі Іспанії - побачило у рішенні Косово «приклад для наслідування». «XXI століття стане століттям національної самостійності малих народів. Політичний конфлікт в Країні Басків може бути вирішений лише після здобуття регіоном права на самовизначення», - говорилося в заяві баскської адміністрації Мірен Аскарате. Депутат іспанського парламенту Жоан Тарда повідомив, що Каталонія «піде тим же шляхом». Корсиканська сепаратистська організація Corsica Nazione Independente зустріла проголошення незалежності Косово з радістю і натхненням привітала «братський народ косоварів» у листі прем'єр-міністру краю Хашиму Тачі. «Наш рух знає про відважну боротьбу, яку ведете Ви і народ Косово проти фальшивого суверенітету, нав'язаного вам Белградом», - йшлося у цьому посланні.

Але у цих прикладах є одне маленьке «але»: зокрема, йдеться про національну більшість у окремих регіонах європейських країн, які взагалі не мають власної державності. У випадках, коли ця більшість підтримується сусідньою державою, розклади зовсім інші. Так, та ж Європа чудово пам'ятає про наслідки використання зовнішнім гравцем національного руху судетських німців у повоєнній Чехословаччині, який, як відомо, був використаний Німеччиною як привід для анексії Судетської області в 1938 році у результаті Мюнхенської угоди. Не секрет, що історики розглядають окупацію Судету як один із чинників, що спровокував Другу світову війну.

Якщо ж використовувати аргументацію угорського посла в Україні, то де-факто на даний момент можна говорити й про «національно-культурну автономію» литовців в Ірландії, поляків у Великобританії, росіян в Німеччині, а також автономії євреїв, арабів, турків, індійців і китайців в Європі. Але в ЄС чомусь ніхто не поспішає піднімати і вирішувати ці питання, хоча такі автономії, за визначенням, не можуть у жодній перспективі ставити питання щодо приєднання до «своїх» держав з тієї простої причини, що географія не дозволяє. А ось угорська автономія в Україні - як раз дозволяє.

«Сепаратистські» процеси на українській території Угорщина намагається форсувати протягом останніх двох років, використовуючи вдалість моменту - і мова не тільки про нинішню політичну ситуацію в Україні. Торік українська влада намагалася загравати з Угорщиною по всіх можливих напрямках з тієї простої причини, що у 2011 році ця країна прийняла головування в ЄС. У Києві явно розраховували, що, «прогнувшись» під угорців, Україна отримає дивіденди від Євросоюзу і, перш за все, вирішить довгоочікуване питання введення безвізового режиму з ЄС.

Саме на цій хвилі у минулому році й прозвучали сповнені дружелюбності заяви начальника Генштабу НД України (тоді - генерал-полковник Григорій Педченко), який, перебуваючи з візитом в Угорщині і розповідаючи про величезні перспективи україно-угорського військового та військово-технічного співробітництва, заявив: «Між Угорщиною та Україною немає жодних проблем, які б заважали розвитку двосторонніх відносин». Ці та їм подібні заяви українських посадових осіб пішли у контексті аналогічних запевнень кінця 2010 року, що прозвучали під час різних зустрічей президента України Віктора Януковича, українського прем'єра Миколи Азарова та голови Верховної Ради України Володимира Литвина з вищим угорським керівництвом - президентом і прем'єром країни, а також главою Державних Зборів Угорської Республіки.

Це видається дивним, якщо врахувати, що ще 2 роки тому було очевидним: нинішня політика Угорщини щодо сусідніх країн і, зокрема, Україна, навряд чи сприяє стабільності у регіоні і, скажімо так, не особливо узгоджується з українськими національними інтересами. Зокрема, вже в 2010 році Угорщина не приховувала свій курс на підтримку співвітчизників у сусідніх країнах, аж до ініціації питання автономії місць їхнього компактного проживання.

Показовим у цьому плані було прийняття 26 травня 2010 змін до закону Угорської Республіки про угорське громадянство. Цим законом Угорщина запропонувала зарубіжним співвітчизникам приймати разом з нинішнім громадянством також і угорське громадянство (що для жителів України, як і у випадку з румунським громадянством, є пропуском для вільного переміщення по ЄС). При цьому угорська влада фактично проголосили курс на підтримку боротьби угорців у сусідніх державах за автономію та протидії асиміляції, а також проголосили активізацію культурної експансії у Карпатському регіоні. При цьому на подібну діяльність Угорщина в 2011 році значно збільшила фінансування з держбюджету.

Тут уже кожному стає зрозуміло, що така політика є прямою загрозою національній безпеці Україні, враховуючи кількість проживаючих на її території етнічних угорців, зокрема, у Закарпатській області (близько 155 тис. чол., що становить не більше 12% населення області).

При цьому незрозуміло, про яку саме необхідність в автономії взагалі можна говорити. Так, в місцях компактного проживання угорців на Закарпатті (а це Берегівський, Виноградівський, Ужгородський та Мукачівський райони) для них створені всі умови - на 2006 рік на Закарпатті нараховувалося 99 шкіл з угорською мовою навчання (з них - 63 загальноосвітніх, 4 ліцеї, 1 гімназія, 29 змішаних угорсько-українських, 2 змішаних угорсько-російських), виходить 4 газети і 7 журналів на угорській мові, в Берегівському педагогічному інституті, в Ужгородському національному університеті та Мукачівському педагогічному інституті можна навіть отримати вищу освіту угорською мовою, є і свій Угорський національний театр ім. Д. Ійєша. Активно працюють і національні угорські організації, причому деякі з них також цілком відкрито висувають політичні вимоги створення угорської автономії.

Цікаво, що інші країни-сусідки Угорщини, що мають куди менший військово-політичний потенціал, ніж Україна, не бояться адекватно реагувати на цю загрозу. Наприклад, Словаччина, при всіх своїх намірах нинішньої словацької влади нормалізувати відносини з Угорщиною, з прийняттям зазначених змін в угорський закон у 2010 році, екстрено зібрала свій парламент і прийняла закон Словацької Республіки «Про державне громадянство», спрямований на протидію угорської експансії.

Україна ж явну загрозу просто ігнорує. Більше того: у спробі «підлеститися» до ЄС, Київ замість хоч якоїсь стурбованості з цього приводу твердить про велику дружбу з Угорщиною і «відсутність проблем, які б заважали розвитку двосторонніх відносин».