Життєва історія закарпатського лікаря-психіатра (ФОТО)

Я довго майже нічого не знав про цього чоловіка, хоча деколи до нього вітався. А він також зі мною здоровкався, бо думав, що ми земляки. У цьому одного разу зізнався. Однак якось наважився та запитав його, хто він та яку має спеціальність, адже інтуїція підказувала: переді мною – потенційний герой газетної публікації.

Згодом так воно й сталося. Отже, ви читаєте розповідь про людину, на долоні якої – понад сім десятків років життя, майже половина з яких проведена за межами Берегова.

Відтак укотре переконуюся, що журналістські теми народжуються не тільки в голові, але й на вулиці, у кав‘ярні, лікарні, транспорті та в інших найнесподіваніших місцях. Їх підказують випадкові знайомства, як це сталося, на перший погляд, у цій звичайній та ніби буденній життєвій ситуації. Якщо точніше, то сюжет матеріалу зародився одразу ж, як тільки ближче познайомився з берегівським 71-річним лікарем-психіатром Федором Васильовичем Негрею.

Зінаюся відверто, трохи шкодую, що розговорилися аж через роки. Хоча спершу бачив його у капітанській формі, у якій у місті ходив довго-довго. Згодом зустрів уже не з чотирма зірочками на погонах, а із однією й трохи більшою – уже у званні майора. Запримітив: завжди усміхнений офіцер багато читає, бо наші шляхи перетиналися як у книжковому магазині, так і біля газетних кіосків, у бібліотеці чи у інших місцях, де продають пресу чи якусь друковану продукцію тощо.

Довідався: він – психіатр. Спокійний, тихий, урівноважений, погляд проникливий, пильний, зіркий – саме таким має бути справжній лікар цього фаху. Одразу зафіксував, що пан Федір – великий та чудовий знавець психології з понад півстолітнім стажем. Лише один він може підрахувати, у скількох людей зупинив складні недуги, яку їх кількість у житті наставив на вірну дорогу, напоумив повернути з лихого шляху та позбутися духу темноти – пиятики. І не тільки, адже психіатрія – це наука, а коли точніше, то галузь медицини, що вивчає причини виникнення, прояви, перебіг, методи запобігання і лікування психічних хвороб.

Зараз цими питаннями переймається у Берегівській обласній психіатричній лікарні. Як досвідчений медичний працівник, знає проблеми не поверхово, тобто не з чужих слів, а досконало, адже усе своє свідоме життя присвятив наркології та психіатрії. Каже: непроста ця сфера у охороні здоров‘я, але так уже втягнувся, що не уявляє себе без цієї специфічної роботи. Лікувати хворих із цим діагнозом – це підкласти плече сім‘ям, у яких вони живуть і рідним чимало клопотів завдають. Наголошує: хто хоч день пробув із особами з цими душевними зламами – той заслуговує неабиякої шани. Зрештою, тема бесіди розлога, а сказане – маленький штрих до його лікарської практики.

Звісно, коли йдеться про колишніх пацієнтів лікаря-психіатра-нарколога у одній особі, що попадалися у його неймовірно цікавій і відповідальній роботі, любителів оковитої у цьому переліку найбільше. Шкодує тих, хто з певних причин опинився у тенетах «зеленого змія», хто дійшов до такої стадії алкоголізму, коли без психіатра вже не обійтися та нормальне життя наладити вкрай важко. Каже: спиртне затягує людину у свої "обійми" так само, як багно. Не перебільшує, адже цими питаннями займався у Берегівському лікувально-трудовому профілакторії (ЛТП), де працював з того часу, відколи переїхав у наше місто. До речі, ці установи були закритими та неодмінним атрибутом радянської системи. А почали їх створювати на початку 60-х, коли певна частина населення чверть мільярдної країни масово спивалося. До речі, лікувально-трудові профілакторії були схожими на режимні колонії, де не просто від алкоголізму рятували, але водночас пропонували знайти себе у суспільно-корисній праці. Адже "топилися" у алкоголі особи із золотими руками, як і вміли майструвати, слюсарувати, малювали, вирізати, зварювати тощо. Люди, що знаходилися далеко від дому, могли не тільки позбутися пут "зеленого змія", але й копійку для сім‘ї заробити. Щоправда, не всі, а тільки ті, хто цього бажав і силу волі мав. У ЛТП, де працював мій співбесідник, виготовляли як деталі до коліс літаків, так і ящики для овочів збивали.

Та, попри все, зацікавила не тільки його унікальна професія, а найперше сам життєпис людини, яка пройшла і Крим, і Рим, і воду й мідні труби. І це – у першій половині свого життя, друга частина біографії Ф. Негрі виявилася хоча й цікавою, але значно спокійнішою. Бо розвалився СРСР, не стало ЛТП, які, хто б і що не говорив, місію свою виконали. Точно так, і свого часу медвитверезники, бо хто у їхні двері потрапляв, той неодмінно залишався без премії, "вилітав" із черги на квартиру, дружини опісля з такими чоловіками розлучалися, а бува, що і кар‘єра тріщала по всіх швах. Щоправда, для декого "нічліг" у витверезнику ставав уроком на все життя.

Забігаючи наперед, скажу, що на одному етапі свого колоритного життя – по завершенні медінституту у Караганді (а мешкав цей чоловік у Кокчетавській області, що в Казахстані), він бував у районі Кустанайського краю, який значиться місцем народження у 1960 р. моєї дружини Ірини, – Енбекшильдерському. До речі, саме тут познайомилися її батьки (теща-черкащанка з покійним на сьогодні тестем-квасівчанином), працюючи за молодіжними путівками наприкінці 50-х на далеких цілинних землях. Ця несподівана інформація мене і взагалі щиро подивувала. А у пана Негрі звідсіля рідного брата Івана дружина. Після переїзду на Закарпаття подружжя прописалося на Ужгородщині.

Ось вони, життєві зиґзаги лікаря-психіатра. Зауважу: дитинство героя статті минало у післявоєнному Закарпатті, якому на рік більше, аніж Федору Негрі (це якщо брати до уваги сам день возз‘єднання). А якщо точніше, то народився він у селі Угля, що на Тячівщині. Коли починав заочно «знайомити» мене з цим регіоном, одразу ж перепитав, мовляв, а чи знаю ці краї? Відтак наголосив: є Велика Уголька, Мала Уголька та, власне, Угля – візуально вони розташовані між Чумальовим і Широким Лугом. Хоча насправді їх розділяють шпилясті гори та густі ліси. Зауважив: у останньому живе й творить лауреат Національної премії у галузі літератури ім. Т. Шевченка Петро Мідянка, звичайний сільський учитель. Пан Федір знає, що не раз у Берегові бував. Про літературу знає багато, адже десятиліттями читає журнали, патріотичний "Дзвін" у тому числі.

Стосовно свого прізвища зауважив, що людей із його фамілією по світу немало. А у Молдові навіть є село Негря (від себе додам, що на Закарпаття розташовані Негрове та Негровець). Лікар-психіатр непогано знає історію, особливо її після визвольну епоху, коли у гарячці край клекотів і вирував, коли сталінським духом, колективізацією «запахло» у кожнім селі, селищі та місті. Повсюдно людей у чомусь підозрювали, робили ворогами режиму, сумнівалися в їхній надійності та за найменші провини й гріхи відправляли на Донбас. А траплялося, що й далі – есесерівські простори з таборами тягнулися аж до Камчатки. У вугледобувному регіоні України робочі руки були на вагу золота. Шахти потребували мільйонів трудівників, у лавах яких опинився і його 16-річний дядько. Так склалася доля, що батько (1924 р. н.) утік із шахти у Нікополі, через що його шукали, аби дати тюремний строк. Але це історія довга, про подібне міг би розказати кожен другий закарпатець тої складної та непересічної доби.

Не будемо вдаватися у подробиці, але скажемо, що аби не сидіти за гратами, змушений був покинути рідні краї та працювати на благо батьківщини у одному з сіл на Одещині. Спочатку жили на квартирі у бабці на прізвище Щур, а головував у колгоспі такий собі Паламарчук, що приятелював із відомим двічі героєм Соцпраці Марком Посмітним. Тоді це була дуже впливова у країні особа, адже нагороди хлібороб-новатор діставав спершу із рук Сталіна, а згодом і Хрущова. Натомість простий трудяга Негря-старший працював механізатором, відтак водієм, а невдовзі до батька у гості приїхав рідний брат дружини Степан, який вважався неблагонадійним, адже за доносом когось із сельчан у роки війни буцімто готував замах на Гітлера. Правда це чи ні – сказати важко, але були часи, коли він й насправді десь по країнах Європи мотався, тож можливо, що десь у щось і ув‘язався. Радянська влада неабияк спохватилася за цей факт і міркувала: раз наважився підняти руку на фюрера, то спокійно може це зробити стосовно Сталіна. Та аби до цього не дійшло, засудили його на 25 років і відправили у Норільськ. Однак хрущовська відлига ситуацію суттєво скоригувала та дядька амністувала – у таборах відсидів значно менше вказаного терміну. Ось тому він і зміг віднайти шовґора у Одеській області та без зайвих зусиль загітувати того поїхати у Кокчетавську область. Там батько пана Федора зумів нарешті сісти за кермо автомашини, крутив баранку навіть тоді, коли перебрався у місто. Щоправда, працював уже у іншій сфері.

Часті переїзди далися взнаки у сім‘ї. Два сини жили спершу із матір‘ю у сільській місцевості, відтак подалися у Казахстан. Саме у Кокчетаві й вирішив стати лікарем Федір Васильович, але учитися у медичний інститут подався аж у Караганду – одне з найбільших промислово-індустріальних міст цієї на сьогодні незалежної держави. Чому вирішив одягнути "білий халат"? Каже: мати часто хворіла, тож думав-гадав, що вивчиться на лікаря та стане їй у нагоді. У його тодішньому задумі щось таки є: хотілося б із радістю повідати, що ненька пані Христина, слава Богу, живе і дотепер, хоча має 93 роки. Син Федір із дружиною Лідією (вона є уродженкою села Нова Прага, що у Олександрійському районі на Кіровоградщині) доглядають за матір‘ю. Син щасливий, що дожила до таких красних літ. Аби не забути думку, скажемо, що у військкоматі мали намір відправити його, високого та стрункого юнака, аж на флот – служити на атомному підводному човні. А так, як він став студентом, судилася інша життєва доля.

По завершенні навчання у виші працював начальником медичної частини Кокчетавського ЛТП, звідки не думав звільнятися. Однак демократичні перипетії, які потягнули за собою інші процеси, змусили його шукати дорогу на Україну. Таки зумів, як і батько та брат, покинути край цілинних степів і повернувся на Київщину, де два роки працював навіть у Березанській виправній колонії. Тут теж займався майже аналогічними проблемами, що й у Казахстані. Та надто вже тягнуло у рідні краї, з метою чого навіть два рази був на прийомі у тодішнього заступника міністра МВС України Василя Дурдинця, який зрозумів земляка та посприяв у переведенні на роботу в Берегово. Наголошує: "Дуже шаную цього шановного генерала, який вникав у людські біди та проблеми, намагався їх вирішити та полегшити". Хоча київський полковник Штанько не хотів, аби такий класний начальник медсанчастини як Негря, покинув колонію. Навіть із певним жалем сказав, що сприяв переведенню на України (якщо дослівно, то мовив, що "витягнув його із Казахстану), а він "тікає" на Закарпаття.

У Берегові служив із дисциплінованим і педантичним полковником Йосипом Німцем (це звання дістав наприкінці своєї міліцейської служби), який був начальником штабу своєрідного "профілакторію" для пияків. Принагідно розповів цікаву деталь: дружина цього офіцера по лінії матері пані Лідія була родичкою секретаря ЦК КПРС А. Кириленка, який у кремлівській владі тримався майже півстоліття. По-різному складалося, але він у основному своєю роботою задоволений. Найперше тим, що працював із такими прекрасними людьми, які дружбу цінували, і службу поважали. Хоча й із потугами, але таки отримав лікар-психіатр майорське звання. У ньому й завершилася "елтепівська" епопея. Уголос міркує: де попивали з начальством, вгору піднімалися швидше. Однак він у такому форматі жити не міг. Але, як уже писалося, психіатрії продовжує служити аж дотепер. Радіє, коли хоч комусь може зарадити, тим паче, що суспільство зараз неабияк наелектризоване, тож психічні розлади людей колись тихої та спокійної країни сягнули апогею. Провокують шоки, емоції, стреси, тривоги, розчарування, протрясіння, сум‘яття через суцільні негаразди соціально-економічні, які через край захлинули суспільство з екранів, інтернет-сайтів, радіо-ефірів і зі сторінок преси.

– Вірю, що перехворіємо ці болі та перегорнемо чорні сторінку нашого життя, – з тривогою у голосі каже мій співрозмовник лікар-психітатр Федір Негря, професіонал, патріот й просто інтелігентна, щира та доброзичлива людина.

Ось така історія із життя цього углянського чоловіка, який, працюючи усі свідомі літа з алкоголіками, нпркоманами, він міг запросто спитися. Але цього не зробив (хоча багато колег через оковиту нажили різних болячок і вже давно у могилі), він так і залишився відданим рідній землі, яку любить усім своїм єством. Залюбки читає "Літературну Україну", хоча на "десерт" був у "День", однак так подорожчав, що купляє через ...день

Можливо, його щоденна справа на фоні наших стрімких буднів та інших грандіозних вчинків непомітна. Однак у цій сфері теж потрібно комусь працювати. Доля подарувала такий шанс саме йому, Федору Негрі. Він жив за правилом бути самим собою і зумів вистояти.

Михайло ПАПІШ, фото автора.