Життєва сила закарпатського ювіляра-"афганця" (ФОТО)

У роки своєї молодості безстрашний спецназівець та воїн-афганець одним ударом молотка великий цвях у дерево міг забити: нині йому, слава Богу, шістдесят!

Із війни прийшов живий

Людно було в один із днів у канцелярії міськрайонного товариства Української спілки ветеранів Афганістану та воїнів-інтернаціоналістів, куди прийшли друзі, приятелі, колеги, знайомі Віктора Васильовича Присяжнюка (див. знімок), який відзначив своє 60-річчя. Така гарна “кругла” дата у безстрашного воїна-інтернаціоналіста, що аж не віриться – афганці вже йдуть на пенсію. А в бій, як мовиться, ішли наприкінці минулого століття – почали у вісімдесятому, а кінець настав майже три десятки літ тому – у вісімдесят дев’ятому. Пам’ятається, як останній “бетеер” покидав цю невідому доти для більшості країну. Це – уже історія. Ми ж воскресаємо у пам’яті позавчорашній день, коли найперше на ювілей навідалися афганці Адам Понго (один із фундаторів цього громадського об’єднання у Берегові), нинішні голова та секретар товариства Юрій Буркало (афганець) і Валерій Черній (воював у Єгипті), а також члени правління Ігор Іваниця, Андрій Фрінт та інші, які міцно тиснули п’ятірню колишнього спецназівця та від душі бажали здоров’я, щастя, довголіття (на світлині).

Усі в один голос казали: непроста доля у цього мужнього чоловіка, який два з половиною роки (1982-1985 р.р.) служив у тодішній ДРА розвідником. До речі, це був найгарячіший та найдраматичніший період війни – про неї у телерепортажах розповідав журналіст тодішнього Центрального ТБ Михайло Лещинський. Його знають усі, хто був свідком тієї жорстокої епохи. Більше ми дізналися згодом, коли прийшла демократія та свобода слова. Згадуючи складні “афганські” часи понад тридцятирічної давності, воїн-інтернаціоналіст мовить, що вдома тоді ще молодій дружині Тетяні, батькам у місті Шепетівка на Хмельниччині узагалі не зізнавався, куди його скеровують із однієї з військових частин Берегова. Хоча вона також звикла до таких частих переїздів, але це була не просто зміна місця служби, а відрядження на афганську війну. Афганістан тоді палахкотів вогнем, щоденно з аеродромів, Кабульського в тому числі, відправляли у СРСР вбитих і поранених. Горе могло нахлинути і в цю молоду сім’ю. Та доля виявилася прихильною до нього, він повернувся із війни живий.

Про зустріч із генералом і “стрибки із неба”

Зрештою, тоді навіть сам толком ще не знав, де служитиме. Міркував: куди буде наказ, туди і проляже його путь. Знав: командири також не патякали зайвого. А коли став очевидним той факт, що попереду – таки насправді Афган, не хотів тривожити душу рідних і близьких, із цього приводу говорив завуальовано. Бо у ті часи назва цієї душманської країни навіювала щось страшне, а батьки, найперше матері, дружини, сестри, діти нерідко зомлівали, коли довідувалися, що близька людина бореться із терористами на території цієї азійської держави. Найцікавіше те, що у Кундузі (провінція на півночі країни) зустрів колишнього командира розвідбату Павла Саєнка, щоправда, вже у званні генерал-майора. Останній щиро зрадів, що поруч служитиме надійний, відповідальний у вчинках берегівчанин. Віктор каже, що військова форма робить усіх ледь не однаковими, тож свого недавнього комбата розпізнав тільки по голосу. Дуже цьому зрадів і від щастя генерала обняв. Відповідно до армійських правил підлеглому робити це забороняється. Однак тут спрацював виняток зі Статуту.

А ще ювіляр – безстрашний десантник, має 149 стрибків з парашутом. Не вистачило одного, аби кількість довести до сто п’ятдесяти й отримати звання майстра парашутного спорту. Тож наразі він тільки кандидат у майстри з цього виду спорту, до того ж чи не єдиний на Берегівщині. Багато розповідав, як стрибав і якими мають бути особи, котрі мріють присвятити себе цьому нерідко небезпечному та екстремальному заняттю. Земля – це твердь, коли з такої висоти летиш, усяке може трапитися. А ще розповів, що у зв’язку із розташуванням тодішнього військового підрозділу в прикордонній зоні, з Берегова возили їх у інші військові частини, де й стрибали “з неба”. Найчастіше це відбувалося на полігонах тієї ж Хмельниччини, у Хирові, що неподалік Старого Самбора Львівської області тощо. У ті часи якраз у найбільшій шані були десантні війська, а у спецназ розвідки й узагалі брали хоробрих, міцних, мужніх і сильних. Будь-хто потрапити туди найменших шансів не мав. У молодості цим усім критеріям відповідав Віктор Присяжнюк, щирий українець і патріот рідної країни. Сподівається, що таки скоро буде кінець війні, мир настане на українському сході. Якось мені розповідали, що Віктор міг одним ударом молотка загнати в дошку 200-мм цвяха. Для цього треба володіти неабиякою силою.

За “язика” – медаль, а мали дати орден

Свідченням того, що у молоді роки мав навдивовижу міцне здоров’я, мускулисту фігуру (див. на фото – крайній зліва) є афганська історія про захоплення іноземного найманця під час проведення однієї зі спецоперацій. Трапилося це високо у горах. Вибігши із гущавини, незнайомець пішов на земляка з ножем. Здавалося, смерть неминуча, бо ворог теж виявився неабияким здорованем, небоязким, міць його рук сповна відчув на собі десантник-берегівчанин. Тим паче, що із засідки за ним цілу годину спостерігав. Але Віктор завченим прийомом кинув того на землю із такою силою, що аж кістки від удару захрустіли. Думав: усього поламав – від голови до ніг. Однак боролися недовго, бо невдовзі з’явилися колеги та утрьох бандита хутко зв’язали. Відтак повезли того у дивізійний штаб на допит. У двоборстві ворог таки черканув його ножем, тож опісля лікувався у медсанбаті. Пошкоджена рука і донині ниє, рана нагадує про ті буремні афганські часи.

За полоненого заокеанського “язика” мужній спецна­зівець мав отримати високу нагороду – орден Червоної Зірки, але штабна дівчина-писар десь щось не додивилася і документи спецпоштою у Москву відправили не на Віктора Присяжнюка, а на ...Вікторію Присяжнюк. Коли точніше, то не на нього, а на неї. На думку співбесідника, це було зроблено свідомо, за чужою спиною хотіла стати героєм. Та “задуманого кіна” не вийшло. Натомість із такого ніби невеличкого казусу окреслився чималий скандал. Коли історія сягнула апогею і дійшла до комдива Володимира Пузанова, він у один із днів на плацу, та ще й на очах усієї пошикованої дивізії, заганьбив цю військову даму. І не тільки! А зробив генерал усе можливе, аби протягом 24 годин вона покинула з’єднання. Так воно і сталося. Натомість на грудях безстрашного воїна засяяла медаль “За відвагу”. Нею теж пишається, хоча історія з орденом не забувається. А генерал-комдив виявився людиною честі.

Як спецназівець особіста “провчив”

Іменинник розповідає про кілька інших афганських бойових пригод, які завершувалися зазвичай утратами, бо війна є війна. Вона ще ніколи та нікому радощів і щастя не принесла. Найперше прийшов на пам’ять цікавий епізод, коли у Баграмі (це теж одна із афганських провінцій) – на рейді серед скель – новенький “УрАЛ”-бензовоз “напоровся” на міну, яка була закладена ворогами на шляху пересування військової колони. Зі своїм БМП (бронетанкова машина піхоти) він їхав слідом, а позаду витягнулися ще кільканадцять машин. Отже, пролунав вибух і почав горіти моторний відсік. На роздуми не залишалося ані миті – дорога кожна секунда. Відтак командир взводу дає команду забрати з кабіни поранених воїнів, Івана Пушітіна в тому числі, а механіка гусеничної машини Рената Салахутдінова “зобов’язує” палаючий автомобіль зачепити і штовхнути у прірву. На це все знадобилося хвилина-півтори, і коли бензовоз полетів у провалля, всі полегшено зітхнули – можна далі їхати. До речі, вибух був такої сили, мовби три бомби упали та розірвалися.

Прийняте рішення фактично урятувало всю колону. Хоча вороги надіялися, що пошкоджений “УрАЛ” вибухне посеред дороги і вогнем “зупинить” увесь рух. І почнеться, мовляв, метушня, а вони тим часом “ударять” зі зброї по солдатах, поливаючи їх смертельним вогнем. Таке місиво, за словами десантника пана Віктора, практикувалося у горах Афганістану частенько. Тоді убитих і поранених більше, аніж живих. А ще був полон, куди потрапити значило знайти собі вірну смерть. На цей раз не вийшло за сценарієм бойовиків. Крім двох поранених, на щастя, усі повернулися на базу живими. Мали б подякувати кмітливому командиру, однак висловили до нього претензії “спецслужби”. Зокрема, один молодий офіцер-особіст і взагалі розперезався, мовляв, що собі дозволяє прапорщик Присяжнюк? Невже спецназівець не міг придумати щось інше та врятувати радянсько-соціалістичне добро? А він нищить автомобілі, що карається з усією суворістю закону.

Почувши таку фразу, а також про гауптвахту, командир групи так “запалився”, що устав зі стільця і мало не грюкнув тяжким кулачиськом по столу. А ще запитально мовив: “А що, нехай би посеред дороги вибухнув бензовоз? Уявляєте, що тоді було б? І взагалі, легше стало б на душі, якби душмани напали та усіх до одного розстріляли? Ви що, не розумієте, готувалася пастка, яка могла “подарувати” гору трупів?”. На цьому виховна година не завершилася, про інцидент дійшло до керівника особового відділу дивізії і молодого “особіста” було переведено на службу в інше з’єднання. Віктор Присяжнюк і далі з честю виконував усі завдання, які доручали йому командири.

І наостанок...

Ювіляр і незчувся, як ця гарна дата привідкрила двері та завітала до його квартири, що у будинку на вулиці Сечені. Нині Віктор Присяжнюк тимчасово перебуває у лікарні в Ужгороді, однак на свій шістдесятий день народження прибув додому. Щиро надіється, що недуга минеться і він виздоровіє. На такий розвиток подій, тобто одужання, налаштовані лікарі, дружина, яка також є цікавою співбесідницею. У парі з чоловіком вони гарний сімений портрет автору цих рядків намалювали. Згадали, де і як познайомилися. Розповіли про своїх батьків, інших рідних, як їздили одні до одних, як спілкувалися. А скільки та як захоплено розповідали про своїх колег із колишнього консервного заводу, де донедавна ще обоє працювали. Знають усіх і вся: від колишнього директора Василя Лендєла і аж до простих трудівників. Навіть Тіберія Шимона, Галину Пастухову, Василя Фанту, братів Валерія та Володимира Маргітичів, Чабу Пейтера та інших. Нині тут інші порядки, діє приватна структура, у цехах якої вони також залишили свої виробничі сліди. Та все ж, на яку б тему ми не говорили, афганське минуле для спецназівця таки домінувало.

Звісно, не обійшли такі нюанси, як військові утрати, на афганській та війні на сході України у тому числі. Іменинник Віктор говорив про це із неабиякою гіркотою, тривогою, навіть із якимось душевним неспокоєм. Бо він, як ніхто інший, добре знає, що таке тривоги та походи, афганські ущелини, вибухи снарядів, кулеметні та гранатометні черги, а про “вертушки”, парашутні стрибки, нерідкі спори з “особістами”, які у армії завжди жили як окрема команда, також готовий розповідати годинами. На жаль, у цій сім’ї з неабиякою гіркотою та смутком розказали, як мали одного сина Миколу, однак він загинув у автомобільній аварії у м. Ульяновськ (Росія). Туди переселився із дружиною, але така його доля. Він у їхньому серці живе повсякчас, вони завжди пам’ятатимуть ті радісні миті, коли ходив до школи, коли одружувався та як зі сватами переїжджав тощо. Не хотілося б цю тему розвивати, бо вона надто сумна, однак наше життя – це калейдоскоп буття з усіма його барвами, радощами та переживаннями, незатьмареністю й турботами. Отже, нехай ювілей принесе до оселі воїна-інтернаціоналіста тільки удачу та щасливі миттєвості, хороші вісті та гарні новини. А здоров’я, до того ж міцне, – у першу чергу...

Михайло ПАПІШ